Юрій Шевченко націлився на «Греммі»

Наприкінці червня музичне життя Києва сколихнула непересічна подія: у Національній опері відбулася прем’єра балету відомого сучасного українського композитора Юрія ШЕВЧЕНКА на сюжет культового твору класика — п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями». Це стало приводом для нашої зустрічі з митцем. Однак під час розмови тем для обговорення виявилося набагато більше...

— Пане Юрію! Балет у ваше життя увірвався практично з дитинства, адже ви з дружиною Оксаною зростали разом, — Київська середня спеціальна музична школа ім. М. Лисенка, де навчалися ви, й Київське хореографічне училище, де вчилася вона, зараз, як і тоді, становлять єдиний комплекс.

— Так звідти ж і моя любов до балету!

— «За двома зайцями» — далеко не перший ваш балет. 1993 року був створений «Перун» для канадського танцювального фольклорного ансамблю «Шумка» — тож для балетного композитора виходить доволі солідний стаж.

— Згоден! Додам, що «Шумка» базується в Едмонтоні, провінція Альберта. Літак туди дістається понад 20 годин. Природно-кліматичні умови дуже схожі на київські. В Альберті багато українців, і «Шумка» — один із найвідоміших там українських колективів.

Саме в Едмонтоні ми й познайомилися з Віктором Литвиновим. Я знав, що в Києві є такий видатний танцівник, а він про мене взагалі нічого не чув. І от саме там ми почали співпрацювати. Мої балетні університети проходили разом з ним.

Повертаюсь до «Шумки». Це — солідний народний колектив (приблизно 60 осіб на сцені), якому скоро виповниться 60! У них є школа на 200 осіб, де навчаються дев’ять років, перш ніж потрапити до основного складу ансамблю. Так склалося, що коли я до них прийшов (утім, це не моя заслуга!), вони взяли курс на створення цілісних вистав. Кожні чотири-п’ять років вони готують окрему програму, розраховану приблизно на дві години.

Після «Перуна» — певною мірою подібного до язичницької «Весни священної» Ігоря Стравінського (балетмейстер — відомий у Канаді хореограф Брайан Веб) — з’явилась сюїта «Пори року» на фольклорній основі. Далі був дитячий балет «Катруся» (хореограф обох — Віктор Литвинов). Ця програма з трьох різнорідних частин (1995 р.) ішла упродовж одного вечора. Колектив із цим, звичайно, впорався, а от глядач — ні, тому що для нього це було вельми несподівано.

— Що ви маєте на увазі?

— Розумієте, нам, на нашій землі, не потрібно нікому доводити, що ми українці (хоча, як з’ясувалося, все ж слід це робити!). А в Канаді — дуже багато різних громад: китайці, поляки, євреї, ірландці та ін. Скрізь є свої культурні осередки, церковні громади, недільні школи, і кожна з них прагне представити свою ментальність. Тому від виступу українського колективу вони очікували показу суто національної специфіки. Цей стереотип нам довелося поступово долати.

Далі у нас був вельми успішний проект — балет «Попелюшка» (2000, хореографи Джон Пихлик та Віктор Литвинов), який «Шумка» показувала впродовж десяти років у багатьох країнах світу. В основі — усім відомий сюжет, але наша Попелюшка була українською дівчиною з татом гетьманом, і принц шукав її не деінде, а на Волині, Буковині та інших куточках нашої країни.

Потім, 2005-го, ми написали одноактний балет «Те, що приніс вітер...», і «Шумку» тоді запросили виступити в Оттаві на фестивалі сучасної хореографії, і оскільки в репертуарі ансамблю нічого подібного не було, ми написали спеціально цей твір на півгодини. Назвали його для себе «шляхом до Гопака». Ця історія оповідає про те, як народжується дитина, розвивається, росте — і все завершується Гопаком як вершиною життя. Тож у «Шумки» тепер є Гопак (остання із шести частин балету), яким колектив часто закінчує свої програми.

Остання наша робота — балет «Кобзар» (2016 р.). Ми його планували до ювілею Тараса Шевченка, але з певних причин робота затрималася на рік.

Це — безсюжетний балет. Він складається із чотирьох частин, у центрі кожної з яких — народний шлягер на вірші Тараса Шевченка. Перша — «Думи мої, думи», — різні погляди на Україну, народ, який шукає свій шлях. Друга — «Садок вишневий коло хати», вона більш жіночна і присвячена найважливішим символам української родини — матері, дитині, рідній землі, природі. Третя частина «Реве та стогне Дніпр широкий» — це чоловіче начало: козаки, човни-чайки, які ходять Дніпром... Четверта — «Така її доля» — фінал. Наскрізні персонажі — Кобзар, Хлопчик-поводир, Мати і чорні сили-хмари.

У нас були задіяні хор та оркестр Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва на чолі з Олексієм Бакланом. Усе вийшло, я вважаю, класно. Я був на прем’єрі. Зазвичай безсюжетні речі — нудні до нестями, а ця сорокахвилинна вистава іде на одному диханні й дуже цікава.

Колектив завдяки цій постановці вийшов на новий, вищий мистецький рівень. Вони з великим успіхом показували її в Торонто в одному концерті з іншим дуже відомим діаспорним колективом — Українською капелою бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка із Детройта (США). То було яскраве шоу з використанням відеопроекцій, світлових ефектів тощо.

Думаю, що за рік ми покажемо «Кобзаря» в Києві. А зараз я спілкуюся по скайпу зі звукорежисером із Нью-Йорка, готуємо якісний запис музики, бо канадійці вирішили виставити цей балет на премію Grammy 2018 року. Побачимо, що з того вийде.

Найголовніше, що я брав безпосередню участь у створенні цих балетів. Крок за кроком ми всі разом ставили кожен номер, епізод. Часто на репетиціях я був за концертмейстера. Тому для мене писати балет без балетмейстера і театру загалом — це якийсь абсурд.

— Виходить, що крім «Перуна», в усіх ваших постановках брав участь Віктор Литвинов?

— Так. Він дуже яскравий постановник, який завжди шукає неординарні рішення. Наше творче спілкування триває уже понад 20 років. Для мене кращого балетмейстера немає. Мабуть, є інші талановиті люди в Києві. Але я йому повністю довіряю.

— Я так розумію, що саме знайомство з Литвиновим спонукало написати балет «Буратіно» для Національної опери 2007 року?

— Це правда. І мені здається, вийшов непоганий результат. Вистава відбулася. Але вона пройшла десь до десяти разів і зникла з репертуару театру. Дуже шкода. Я не знаю, чому так сталося. Свою роботу важко оцінювати. Думаю, що вона була досить пристойна. Тим паче, якби у нас з’являлося безліч нових дитячих музичних вистав, то було б зрозуміло — конкуренція. Однак їх же просто немає. Та це не моя справа — розбиратися.

Утім, невдовзі, 2009 року, з’явився балет «Бармалей» у Київському театрі для дітей та юнацтва, дуже тісно пов’язаний з «Буратіно», тому що на 100% базується на тій самій музиці. До мене тоді звернувся диригент Олексій Баклан, який добре знав музику «Буратіно», з пропозицією створити дитячий балет на сюжет «Бармалея». Я навіть собі такого не міг уявити! Але Олексій узявся за цю справу. Він придумав лібрето, зовсім інакше переосмислив музичні фрагменти, сам їх перекомпонував і зробив це настільки цікаво, що я здивувався. Литвинов поставив абсолютно інший балет, усе вийшло дуже органічно. Відтоді ця вистава — у постійному репертуарі театру.

— А як виникла ідея балету «За двома зайцями»?

— Розкажу. Автор задуму — киянка, прекрасна характерна танцівниця Тетяна Андрєєва, яка врешті й виконала зараз партію Проні. Як вона мені розповідала, давно мріяла поставити твір про Київ наприкінці ХІХ — початку ХХ століть. На мій 60-річний ювілей Тетяна подарувала мені чудовий альбом про Київ тих часів — будинки, мода, костюми... Потім вона прийшла до мене і запропонувала написати музику балету «За двома зайцями».

Дуже важливо, що Тетяна заручилася підтримкою не лише театру, а й меценатів, які фінансували всю творчу групу. Це Благодійний фонд підтримки культурної та історичної спадщини міста Переяслава і продюсерського центру «Сучасний театр». Серед меценатів був також відомий діяч української культури Леонід Мужук. Без цієї бази нічого не відбулось би. Сам театр без такої підтримки постановку не подужав би.

А далі почалися пошуки творчої групи — сценографа, художника костюмів тощо. Хочу розповісти про одну деталь, яка привнесла в цю історію трохи містики. Я щойно почав писати балет, і було ще незрозуміло, хто в нас буде художником костюмів. Виникло ім’я Ганни Іпатьєвої. Наші шляхи колись перетиналися в роботі з канадійцями, але я не зберіг жодних її координат, проте пообіцяв Тані Андрєєвій розшукати їх через знайомих.

Зазвичай удень я виходжу на вулицю, щоб трошки походити. Одного разу зустрів знайомого художника Віктора Гукайла, з яким ми працювали над виставами в ляльковому театрі. Він вирішив прогулятися зі мною. Я почав йому розповідати, що працюю над «Зайцями», розповів, що вже зробив і що збираюся робити... От ми розмовляємо уже десь 30 хвилин, і тут я в нього запитую: «Вітя, а, до речі, ти не знаєш часом таку Аню Іпатьєву, ну, хоча б її телефон?» — «Знаю, — відповідає він, — це моя дочка!» Так до нас долучилася Ганна.

Сергій Маслобойщиков — теж киянин. Ми взагалі зібралися всі кияни. Тож любов до міста була закладена в концепцію нашої роботи від початку. Із Сергієм ми раніше працювали над виставою «Дон Жуан» у Молодому театрі, за яку потім одержали «Київську пектораль».

Таким чином ми об’єдналися не випадково — компанія старих друзів та однодумців, які добре розуміли одне одного.

— Персонажів і сюжет «За двома зайцями» всі знають напам’ять. Дехто ще до прем’єри балету казав мені, що не уявляє собі такої вистави без слова, бо там воно неймовірно колоритне: кожна фраза, мовний зворот — шедевр, який одразу запам’ятовується!

— Зараз я вже дивуюся з того, що на такий супервідомий сюжет досі ніхто не додумався зробити балет. По-перше, його персонажі насправді надзвичайно популярні. Це такий плюс, коли не потрібно роз’яснювати, хто є хто — їх уже люблять. Але водночас у цьому криється велика небезпека залишитися заангажованими тими штампами, які всі знають, і уникнути цього було досить складно.

— Тобто вам довелося балансувати на якійсь тонкій грані, аби не втрапити в халепу.

— Я ставлю в плюс, що всі ми — і музика, і хореографія, і сценографія — працювали самі по собі, а потім, коли склалося все це разом, то з’явилася якась нова якість, котрої у кожного з нас, узятого окремо, не було. Це як коктейль: кожен інгредієнт несе щось своє, а після змішування виходить щось нове, і мені це подобається.

— Музика Гомоляки зі знаменитого фільму давно вже стала народною...

— Звичайно, від початку роботи над балетом постало питання брати її чи не брати. Але я не поспішав, потім заліз в інтернет і побачив, що там кілька тисяч скачувань навіть зараз. І тоді зрозумів: хоч би що я написав — тему Голохвастова — люди чекатимуть саме на це. І хоч би як музикознавці аналізували, чи цікава та мелодія, чи ні, — вона вже є. Це як каміння: воно отут лежить, і ти нічого з тим не вдієш. Тому я вирішив по-своєму використати музику Гомоляки.

— Мені воно здається оптимальним. До того ж, це не пряме цитування. У музиці балету взагалі немає прямих цитат. Є лише нагадування різних мотивів.

— На перший погляд здається, що моя музика проста. Але був такий період, коли я не знав, як відтворити потрібну інтонацію... Музика мала бути легкою та іронічною. Не такою, знаєте, дурнуватою і веселою, а саме іронічною. А от як цього досягнути? Чи, наприклад, якими зробити фольклорні танці на ринку? Це ж міг бути такий собі ансамбль Вірського. А мені потрібно було, щоб воно було народне, але не зовсім... Я побачив іронічність у тому, що ти наче смієшся, музика немовби весела, та закінчується трохи сумно. Або вона сумна-сумна і навіть трагічна, а потім виявляється, що це жарт. Тільки-но ти повірив в одне, а тебе раз — і розвертає в інший бік. От такий я знайшов хід.

— Важливо, що балет не вийшов прямим повторенням Старицького, а тут з’явилася своя ідея: треба задуматися, а чому ж так? Постала проблема вибору. Мені здалося, наприклад, що Галя тут інша, аніж у п’єсі, — вона була така щира й лірична в танці з Голохвастовим, що спало на думку, ніби вона десь і відповіла на його залицяння.

— Точно-точно! Вони щирі, вони кохають, однак Свирид Петрович і Проню любить по-своєму. Тут була така ідея. Голохвастов начебто перебуває між небом і людьми, він така собі чарівна падлюка, мотор, який усе заводить, через нього життя має якусь цікавість і сенс. І коли він зникає, то не стає ні кохання, нічого. Не знаю, наскільки це вийшло.

— На мою думку, дуже сприяв успіху вистави диригент Володимир Кожухар.

— Коли я дізнався, що диригуватиме Кожухар, то спочатку був трохи збентежений. Він — знаменитий диригент. Я не був із ним особисто знайомий, а потім усі мої страхи розвіялися — він виявився легкою людиною, з гумором, з повагою до колег. Це майстер, яких у нас мало. Він вельми досвідчений, оркестр його дуже поважає.

Хочу сказати окремо й про оркестр. Музиканти надзвичайно тепло, з душею поставилися до музики, вистави, завзято грали на репетиціях...

— У чому, на вашу думку, головна відмінність створення музики балету і драматичної вистави?

— Відповім так: якщо з драматичної вистави забрати музику, то вона стане біднішою, але все одно існуватиме. А в балеті визначальною є саме музична драматургія, і моя роль тут як композитора, так би мовити, більш помітна. Звичайно, у драматичній виставі без музики може зникнути якась атмосфера, виразний штрих. але це не буде смертельною втратою, на відміну від балету.