Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

«Заблукані» знайшли дорогу до... Ліона

Доки триває міжсезонне затишшя, українська драма долає нові європейські театральні вершини
16 серпня, 2017 - 15:40
ВИСТАВА «ВТІКАЧІ» — ПРИТЧА ПРО УКРАЇНУ ЯК ЗОНУ ВІДЧУЖЕННЯ ВІД ВЛАСНОГО ШЛЯХУ, «ЗАБЛУКАНУ» КРАЇНУ... / ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ

Вперше на престижному міжнародному драматургічному конкурсі «Пальмарес-Ліонські дні драматургів — 2017» у Франції були представлені сучасні українські п’єси у французьких перекладах. Додамо, що українська драма — ні класична, ні сучасна — донедавна була практично невідомою для французьких театралів. І ось — несподіваний прорив: три з них були названі солідним журі поміж переможців, обрані з 348 текстів із усього світу! Конкурс складається з двох напрямків: франкофонні та всі інші, і з чотирьох «інших» — три українських.

Два з них уже відомі київській публіці — це «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана, поставлений у Національному театрі ім. І. Франка, та «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є під назвою «Сталкери» в Молодому театрі. Натомість третя п’єса — «Заблукані втікачі» нещодавно побачила світло рампи в Київському незалежному театрі «Театральна лабораторія» в режисерській версії «Втікачі» Оксани Коляденко та Бориса Філімонова. Вистава з’явилася завдяки фестивалю витончених мистецтв «Амплуа» з незмінним арт-директором Тетяною Щастіною, який щороку розширює географію. Ця п’єса увійшла до переможців цього конкурсу і була обрана театром для сценічного читання, яке настільки захопило режисера та акторів, що невдовзі переросло в оригінальну постановку.

У п’єсі йдеться про Чорнобильську зону, поєднано історію катастрофи та сучасність. Це та тема, яка тривалий час була поза увагою театрів, хоча її драматичність очевидна, а осмислення на художньому рівні необхідне Україні. П’єса створена з використанням документальних матеріалів, зокрема зібраних у книжці нобелівського лауреата Світлани Алексієвич. Водночас у тексті є фантазія та містика. Поштовхом до створення стала реальна історія втікача-дезертира у зоні.

Головний герой Лукаш — журналіст, син удови ліквідатора Марії, який народився... завдяки Чорнобилю. Через пресинг «дідівщини» він тікає з армії в зону відчуження. Там він знайомиться з кількома іншими «втікачами», кожен з яких ховається від проблем зовнішнього світу і власних помилок у цьому пеклі та раї водночас. Хтось втік сюди від війни, хтось — через розпач та самотність, для когось зона стала творчою майстернею, а для діаспорної канадки Зоряни — це фантастичний світ для досліджень первісної природи та автентичної України. Водночас це пошук відповіді на запитання: як позбутися відчуття себе жертвою? Лукаш знаходить там досі невідомого батька і стає батьком сам, долає вовка і власні страхи, допомагає іншим вийти з глухого кута і пробує звільнитися...

Вистава стала притчею про зону в ширшому сенсі — Україну як зону відчуження від власного шляху, «заблукану» країну. Структура і п’єси, і вистави складна — з паралельними сюжетними лініями, нелінійним хронотопом, пластичними та містичними сценами. Режисери створили атмосферу особливого дивного світу з живою музикою та автентичними інструментами, «ожилими» скульптурами і яскравими образами героїв. Гойдалка та рухомі двері стають символічними центрами вистави: коливання емоцій, переходи з реальності у минуле ба навіть потойбіччя. Але трагічне і сповідальне відтінюється в постановці гумором — анекдотами й дотепами. Тож вистава захоплює динамікою та чуттєвістю, примушує сміятися крізь сльози і замислюватися над складними актуальними проблемами: що означає ця катастрофа для України, чому вона сталася саме з нами? Чи це лише негатив, чи ні?

До речі, конкурс «Пальмарес» надав новий імпульс унікальному проекту: ці три п’єси і ще шість інших (А. Багряної, Р. Бекташева, О. Вітра, О. Ірванця, О. Миколайчука, Д. Тернового) планують видати в першій антології нашої драми у Франції «Від Чорнобиля до Криму». Презентація, переклади, сценічні читання й видання наших п’єс були ініційовані Недою Нежданою під час резиденції в Домі Європи і Сходу в Парижі (видавництво «Еспасд’енІнстан», директори-упорядники — Домінік Долм’є та Селін Барк). Проект підтримала французька сторона, зокрема Національний центр книги Франції, проте вперто ігнорують всі українські владні структури, у тім числі — Міністерство культури. Такі факти ігнорування і недалекоглядності влади вражають французьких партнерів, адже значення цієї книжки — першої в історії двох країн — важко переоцінити. Але наші талановиті автори все одно прокладають дорогу в Європу — створюючи драматургічний «безвіз».

Андрій КАРПЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ