Записки з «Живого» дому... що замерзає

Дамоклів меч завис над «художнім» корпусом на територіїї Києво-Печерської лаври: незважаючи на мінус двадцять за вікном, батареї опалення холодні. Художники, що працюють тут, у майстернях, переконані: таким чином їх намагаються вижити... їхні сусіди в рясах.

Нинішня ситуація — продовження вже майже забутої минулорічної тяганини, вважають митці. Влітку 2010 року на адресу Спілки художників України надійшов витяг із протоколу №26 засідання Кабінету Міністрів України від 14 червня 2010 року. В ньому повідомлялося: «...до 16 липня 2010 року здійснити заходи щодо виселення з території Києво-Печерської лаври суб’єктів господарювання, діяльність яких не пов’язана з діяльністю монастиря та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника».

Художники написали спільного відкритого листа до Президента, голови Верховної Ради, комітету Верховної Ради з питань культури та духовності з проханням не виселяти їх із майстерень. Органи державної влади, відповідаючи на вищезгаданий лист, запропонували їм переїхати до іншої будівлі... що потребує серйозного ремонту, на який влада досі шукає кошти. Тоді комісія Київради з питань культури і туризму відхилила прохання Київської адміністрації передати священикам корпус № 30. Художники підозрюють, що святі отці обрали інший шлях присвоєння будівлі — через нездатність нинішніх власників сплатити тарифи.

ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ

Корпус № 30 на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника — особливе місце. Не лише завдяки дивовижній архітектурі. Під дахом цієї будівлі працюють іконописці, художники, скульптори, графіки. Корпус цей збудував на власні кошти Іван Їжакевич у 1880 — 1883 роках саме для іконописних майстерень. Свого часу Їжакевич навчався в Іконописній школі у Лаврі, а згодом працював зі своїми учнями над розписом Трапезного храму та Церкві Всіх Святих.

Відтоді корпус № 30 — осередок культурного життя. Під час реконструкції в період 1902—1910 рр. тут працював архітектор Олексій Щусєв над проектом головного іконостасу Успенського собору. Саме тут у 1875—1901 рр. була розташована художня школа Миколи Мурашка, в якій на запрошення майстра викладав Михайло Врубель. На момент створення Києво-Печерського історико-культурного заповідника (1926 рік) творчі майстерні вже існували і були долучені до його складу. Зруйнована під час Другої світової війни будівля корпусу № 30 була відбудована на власні кошти Спілки художників за підтримки держави. На той час (1952 рік) витрачена на відбудову сума становила близько 2 млн карбованців.

Нині у тридцятому корпусі функціонує 29 майстерень...«День» прийшов, аби познайомитися з мешканцями цього «Живого» дому.

У майстерні Сергія Вандаловського відчувається особлива атмосфера: у кімнатці, схожій на келію, народжуються християнські святині. «У «Лаврських майстернях» я з 2001 року, — розповідає він. — Безкінечно-безкінечно пишу ікони. От ви, мабуть, поспішаєте на роботу, аби не спізнитись, а потім поспішаєте додому. А в мене ж от така безрозмірна робота, що пишу ночами... Чим далі, тим більше відчуваю, що бракує часу. Хочеться писати некрасиве, аби художньою красою не підмінити красу духовну. Я зробив понад 30 іконостасів, уже й перестав рахувати. Мої роботи є і в Україні, і в Ізраїлі, зокрема в Хевроні, поряд з одною із найбільших християнських святинь — Маврійським дубом».

Поверхом вище — майстерня художника Петра Ганжі. Він тут працює вже понад 20 років. Пан Дмитро — учень знаменитого бойчукіста Романа Сельського. Навчався у Львівській академії мистецтв. Значна частина його доробку — це портрети, причому українців діаспори. «Це — Елеонора Валентайн, директор «Програми сприяння парламентові України», а це — Алекса Милянич, директор Фонду допомоги і розвитку дітям Чорнобиля, — розповідає він, вказуючи на полотна. — Коли його портрет побачив посол Грузії, відразу захотів мені позувати».

ХМАРА НАД МИСТЕЦТВОМ

За вікном морозно, в будівлі зимно, а в очах членів творчого об’єднання «Лаврські художні майстерні» палає справедливе обурення: корпус не опалюється через непомірно високі комунальні платежі. У таку скруту потрапили художники по всій Україні, оскільки від 1 січня 2011 року вони мають сплачувати за послуги теплоенергії як категорія «інші споживачі», тобто майже втричі більше, ніж раніше. До цього часу, відповідно до постанови Кабінету Міністрів № 1539 «Про підримку діяльності творчих спілок та книговидавничої справи», члени творчих спілок сплачували за користування комунальними послугами за тарифами, визначеними для населення. А це 171,25 грн за 1 Гкал — замість теперішніх 563,46 грн.

Докидає хмизу в полум’я і Постанова № 116 Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг України від 30.09.11, за якою категорія «інші споживачі» має сплачувати 800,61 грн за 1 Гкал.

Чиновники крутять законом, як циган колесом: то творчі спілки мають право оплачувати комунальні послуги (встановлення яких належить до компетенції місцевих рад) за визначеними як для населення цінами (відповідно до Постанови Кабінету Міністрів № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін» та вже згадуваної № 1539), то вже за умови, що міський бюджет покриє різницю у витратах. А відповідно до Постанови № 1729 «Про забезпечення споживачів природним газом» потреба в природному газі населення задовольняється з ресурсу природного газу власного видобутку, інших категорій — з ресурсу імпортованого газу. Звідси — така різниця в ціні.

Між тим Національна комісія регулювання електроенергетики України в листі-відповіді художникам повідомляє, що «надання преференцій Національній спілці художників України щодо оплати послуг з теплопостачання на рівні тарифів для населення суперечить діючому законодавству та може негативно вплинути на фінансово-економічний стан підприємств теплоенергетики». Непосильне навантаження...

У корпусі загальною площею 286 кв. метрів нині виставкова зала, іконописна школа та 29 майстерень художників. Відповідно до рахунків, на одну майстерню припадає більше 4 Гкал, а це — від 2500 гривень за місяць. Не забагато, як для однієї кімнати? Для порівняння — на опалення будинку з житловою площею 100 кв. м на місяць потрібно майже 3 Гкал.

«До мене в майстерню заходять люди з усього світу, — розповідає Іван Пилипенко, член Спілки художників України, викладач Академії мистецтв та власник однієї із майстерень. — А мистецтво замерзає! Тепла немає, бо такі ціни, що професорської зарплатні не вистачає. Уже багато художників похворіло, адже тут неможливо перебувати тривалий час. Що цікаво: священиків Києво-Печерської лаври у тарифікації спочатку теж визначили як категорію «інші споживачі», але потім, після офіційного прохання, їх знову прирівняли до населенням», — каже пан Іван. І з сумом продовжує: «Майже все, що доводиться використовувати в роботі, — імпортне: фарби, рами... Україна для художників не виробляє нічого, окрім хіба що підрамники. Натомість наші картини купує вся Європа. Я не знаю жодного українського художника, в якого б німці не купили роботу. А ви чули, щоб хоч один німець купив у нас «Таврію»? Так давайте тоді підтримувати те виробництво, яке ліквідне, — закликає Іван Пилипенко. — І в Росії, і Білорусі, і в Узбекистані (не кажучи вже про Європу) існує значна державна підтримка мистецтва. А що відбувається в Україні? Ми цілий рік пишемо листи і наштовхуємося на повне ігнорування, відфутболювання наших прохань — від однієї комісії до іншої. Усі роблять вигляд, що то не їхня компетенція. Хай би нам хоч лічильники безкоштовно поставили. Це ж не так дорого, і нас не так багато!»

Івана Пилипенка підтримує Світлана Шаповал:«Свого часу я 16 років працювала пліч-о-пліч із Тетяною Яблонською. У мене дуже багато робіт, але розпродавати я їх не хочу. Бо це ж повага до самої себе, оскільки полотна — музейні. Доводиться переживати за свої роботи, що з ними буде? Від таких температур фарба повідлітає! Від вогкості полотна почали хитатися».

А графік Віталій Мітченко розповідає: «Я вбачаю проблему в тому, що влада не розуміє, чим ми займаємося. Думають, що це виробництво виключно для продажу. Я працюю тут із 1987 року. Відтоді й викладаю. Зараз я — доцент, заслужений діяч, і все — завдяки роботі у цій майстерні. Написав підручник «Естетика українського рукописного шрифту». На вихідні до мене сюди приходять студенти, учні дитячої художньої школи».

Багато хто з цих художників працюють у майстернях майже вічність. Юлій Шейніс, наприклад, 43 роки. Художник вважає ситуацію, що склалася, знущанням: «В цьому немає ані логіки, ані закону. Розпад суспільства, розклад еліти. Вона мусила б акумулювати в собі все краще, що напрацьовано, натомість реалізує себе через якісь нікчемні жалюгідні прояви, які відбиваються на звичайних людях. Якщо еліта хоче себе врятувати, треба негайно щось робити. Врятуйте своє обличчя!» — закликає митець.

... Художники знову пишуть листи — ні, не турецьким, а нашим «султанам». Мешканці «Живого» дому ще вірять у те, що справедливість візьме своє.

КОМЕНТАРI

Олеся АВРАМЕНКО, мистецтвознавець:

— Вважаю, якщо в нас є Спілка художників, то вона має захищати художників, оскільки вони не такі люди, які можуть і написати, і продати. Найчастіше вся енергія йде на те, щоб створити. І держава не повинна забирати те, що вони мають. Вона й так нічого не дає, тільки відбирає... Треба всіляко підтримувати художників. Через це підвищення тарифів художники будуть гинути, бо їм просто не буде за що жити. А ментальність наших майстрів така: він може, звісно, піти працювати офіціантом чи кимось ще, але потім уже не зможе бути художником, бо його творча натура загине від того, що не може творити. Фактично, це вбивство. Чому художники мають ставати бомжами? В Києві нині 2 тисячі членів Спілки художників. Не йдеться про те, що кожний художник має бути дуже багатим. Заможні серед них — одиниці, але часто навіть ціни, які виставляються на ті чи інші полотна, не стосуються стовідсотково автора, бо картини багато разів перепродуються і таким чином виростає ціна. Якщо держава хоче мати високий культурний рівень, то мусить підтримувати художників, а тим паче тих, хто має багатий досвід і глибоку професійну освіту. В усьому світі її майже втратили, а ми ще маємо. І от людей, які несуть цю культуру, держава просто вбиває. У цих майстернях традиційно, вже не одне десятиліття працюють художники. То про яку державу взагалі йдеться?! За цей будинок уже плачено-переплачено, він уже абсолютно міг би стати власністю Спілки чи конкретно цих художників.

Олександр БРИГИНЕЦЬ, голова комісії Київської міської ради з питань культури і туризму:

— Весь комплекс Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра» сьогодні перебуває в муніципальній власності, адже поки що процес передавання заповідника в державну власність не відбувся. Тому дивною видається ситуація, коли держава намагається звідти виселити музеї, майстерні, зокрема. Коли я чую про це, то думаю, якої великої помилки припустилась київська влада, віддавши заповідник у державну власність.

Я вважаю, що в Києво-Печерській лаврі, яка є великим культурно-історичним комплексом, повинно бути не тільки релігійне, а й справжнє культурне життя — тому що так було завжди. Свого часу там працювали найвідоміші українські художники, й позбавити заповідник цієї складової — аморально. У даній ситуації я підтримую митців, і питання не в кожному окремому художнику, а в тому, що КПЛ — це комплекс, в якому донедавна мирно співіснували музеї, галереї та священики. Ми повинні зберегти його саме в такому вигляді.

Сьогодні жодна з конфесій не є правонаступницею тих конфесій, які колись володіли КПЛ. Юридичної підстави розмірковувати про те, кому віддати заповідник, а кому не віддавати, немає. А оскільки немає правонаступників, то КПЛ має залишитися культурним центром. Крім того, потрібно подбати, щоб усі релігійні громади, що мають стосунок до КПЛ, мали там свої представництва та храми. На мою думку, найпростішим шляхом вирішення цієї конфліктної ситуації є заміна зорієнтованої на Московський патріархат і бізнес влади на владу, яка буде зорієнтована на Україну, її історію та культуру. На жаль, сьогодні інтереси великого бізнесу та влади не мають культурно-історичної складової. Кожного разу лобісти, які виявляють релігійний або фінансовий інтерес, перемагають культуру і духовність.

Вважаю, приватизація майстерень була єдиним способом їх зберегти. Хоча всі ці приміщення мала б забрати під своє крило Спілка художників України, яка б і розподіляла ці майстерні. На жаль, цього не відбулося. Свого часу Спілка художників зробила чимало помилок, сподіваючись, що й надалі отримуватиме в оренду ці приміщення, але цього не сталося. Звісно, спілки завжди були інструментом упокорення художників перед владою, але, з іншого боку, в радянський час була відсутня підтримка митців з боку держави. Сьогодні практично ніхто з художників не отримує нових майстерень. Усі ті пільги, які були в митців за радянських часів, нині практично знищено, а нові економічні важелі підтримки мистецтва досі не сформовано.