«Заповіді вищої сили…»

Минуло більше ста років після смерті  Івана Франка, а у висвітленні його спадщини досі  наявні безліч  «білих плям», тобто  упущених, чи  свідомо проігнорованих творів, про які воліли не згадувати ні видавці, ні дослідники  його доробку.

Про опубліковану кількасотним тиражем  у першій половині 1905 р. працю «Сотворення світу»  воліли не згадувати навіть вузькі фахівці-франкознавці, адже весь тираж відразу  був викуплений і знищений, заледве  вдалося врятувати кілька  «авторських» екземплярів в 1969 р.  В Україні праця заново  опублікована  нещодавно – 2014 р. і мала би стати надбанням широкого загалу.  Тим не менше,  розвідок про неї вкрай мало –  українське франкознавство намагається не зачіпати  дражливу тему, що стосується походження Біблії – священної книги  кожного християнина.

        На мій погляд, таке ставлення до цікавої праці, якою є  «Сотворення світу», можна пояснити тим, що вона   розглядалася  насамперед як  випад проти релігії, або нібито засвідчує зневажливе ставлення до  Святого Письма. Проте, якщо для її дослідження, тобто адекватного розуміння й тлумачення    залучити європейський історичний  і філософський контекст, рівень розвитку тогочасної науки, то справа виглядає цілком інакше.  Сам Іван Франко підказав нам метод такого дослідження, коли,  намагаючись оцінити суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова,  у публікації 1906 р. слушно наголосив: «Щоб уможливити таку оцінку, на се наука подає нам одинокий певний спосіб – історичну появу трактувати історичною методою,  розуміти її на тлі її часу і місця діяльності, оцінювати її погляди в зв’язку з тими ідеями та поглядами, серед яких вона виросла». 

     Отже,  користуючись цією настановою Каменяра, спробуємо оцінити його працю «Сотворення світу».   І. Франко як мислитель  і дослідник  сформувався в контексті європейської науки і європейської філософії, знав  майже всі  європейські мови,  володів мовами на той час уже «мертвими» – гебрейською, давньогрецькою і латинською. Початок ХХ ст. у Європі  ознаменований  глибоким інтересом і  справжнім захопленням науковим знанням, що символізує популярна від другої половини ХІХ ст.  філософська течія позитивізму. Наукові відкриття збагатилися  навіть спробою  пояснення природного  походження людини – знаменита еволюційна гіпотеза Чарльза Дарвіна  сколихнула Європу. Радикальний виклик метафізичній традиції європейської культури кинув засновник  позитивізму Огюст Конт, який проголосив настання нової епохи  - періоду довіри до  наукового, знання. На його переконання, наука як сфера позитивного знання не потребує спекулятивного обґрунтування, вона сама спроможна здійснити будь-які  грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається  засобами різноманітних спеціальних наукових дисциплін. У такій атмосфері довіри до наукового знання сформувався Іван Франко як учений і філософ, що засвідчують його праці останньої чверті ХІХ ст.

      Окремої уваги варте тогочасне українське суспільство, становище інтелігенції, інтелектуалів узагалі. Про це написано  багато досліджень, зміст яких  влучно, на наш погляд,  передає враження  першого цісаревого намісника Галичини графа Стадіона, що до Австро-Угорської імперії приєднали край  «брудних хлопів і неграмотних попів». Від  того часу (останньої чверті ХУШ ст.) мало що змінилося попри відчайдушні зусилля греко-католицької церкви – про доступ до наукового знання українського населення ніхто не дбав. Лише нечисленні сміливці чи щасливці   могли долучитися до здобутків освіти й  науки. Іван Франко як свідомий громадянин і патріот свого краю глибоко переймався  проблемами освіти широких мас, популяризацією серед них наукового знання – це стосується і знання  природничо -наукового, і економічних та  соціальних питань, і політики, релігії й філософії.

       Релігійні питання глибоко цікавили мислителя, про що свідчать кілька праць, серед яких виділяється написаний латинською мовою студентський реферат «Лукіан і його епоха» (1877), де  молодий Франко осмислює  складну проблему походження релігійних вірувань та  соціальні функції релігії, прослідковує поступову трансформацію релігійної віри в ідеологію.  У  пізнішій праці «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881) популяризацію релігії  Франко пов’язує з майновим розшаруванням суспільства, коли утворилася спеціальна каста служителів культу, які проголосили себе нащадками духів-богів і  свою владу тлумачили  як божий дар.  Мислитель переконаний, що це сталося внаслідок невігластва і слабкості людини, бо «чим на нижчім щаблі розвитку стоять люди, тим упертіше думка їх преться в позаприродний, позазмисловий світ».   Вельми актуально для нашого часу звучать слова  тоді ще юного І.Франка  у цій праці: «Чим економічні й політичні обставини тяжчі, боротьба за існування трудніша, тим наука слабша, а віра дужча – народи, знеможені матеріально і духово, звертаються взад,  до часів анімізму і фетишизму  «Про те, що   мислитель був послідовним у своєму прагненні  збагнути сутність релігії і прослідкувати її історичний шлях, свідчать ще кілька праць. Наприклад, суть поняття релігії і релігійності він розкриває у  статті «Радикали і релігія» (1898), де  роз’яснює програмні  завдання створеної разом з Михайлом Павликом у 1890 році Русько-української радикальної партії. Його слова варто навести ширше, адже вони  розкривають розуміння мислителем важливого  феномена суспільної свідомості: «Релігією називається  не тільки віра в якісь надземні, вищі істоти, обдаровані вищою силою, ніж люди, не тільки віра в те, що і в людях є часть такої вищої істоти (душа) і що люди повинні своїм життям і своїми учинками  наближуватися до такої істоти. До релігії належить також чуття,  любов до тої іншої істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а вкінці також добра воля, постанова жити й самому так, щоб наближувати себе і інших до тої вищої істоти» [2, 268]. Очевидно,  такою є основа кожної релігії, але він  мав на  увазі передусім християнство. 

      Для І.Франка, як бачимо, важливі три складники релігії – глибока віра у наявність вищої  над людину сили, любов  до неї і до всіх людей,  сильна воля  вірного жити згідно з заповідями вищої сили, тобто прагнути насамперед духовного  вдосконалення. Релігійність передбачає відданість  і довіру,  вчинки з вірою у вищу справедливість  і з  любов’ю  й толерантністю  до інших людей. Самої віри не досить, переконаний  мислитель, потрібні вчинки і справи на її утвердження, життя за заповідями вищої сили. Все інше – фарисейство. Звичайно, Франко  мислив про близьку його сучасникам і землякам  християнську релігійність і полемізував з опонентами, які, на його погляд,  розуміють під релігійністю темноту, забобони, невігластво, заохочення до ненависті, погорди, ворожнечі й нетолерантності. Такі переконання можуть посіяти тільки сліпу покору  і страх, вони не дають справжнього релігійного виховання, не навчають помноження добра у світі й порозуміння між людьми. 

      «Правдива релігійність» в розумінні  мислителя пов’язується не з невіглаством чи марновірством, а з глибоким  раціоналізмом –  міркуваннями й освітою. Радикали як селянська партія, переконаний Франко,  є раціоналістами,  які хочуть в усіх справах, в тому числі й щодо релігії,  діяти, «як личить розумним і просвіченим людям»: «Ми видали війну на смерть темноті й отуманенню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечні релігії й правдивій релігійності, але противно, мусять бути їх головною основою. Темний, дурний і тупий чоловік  не може бути правдиво релігійним». Завдання радикальної партії  її засновник декларує як справу просвіти, виховання  справжнього християнина, який утверджується в заповідях  як переконаннях, живе за цими переконаннями-заповідями і «сміливо й гаряче їх обстоює»: «Ми, радикали, робимо те, що повинно було робити духовенство від тисячі літ, ми виховуємо народ в правдиво релігійнім, правдиво християнськім дусі». 

      З такими переконаннями, які випливають із настанов європейського Просвітництва і дуже близькі до філософії неотомізму з його гаслом «розуміти, щоб глибше вірити»,  пише І.Франко і свою працю «Сотворення світу». Її можна вважати   наступним кроком мислителя  на шляху  пізнання сутності християнського вчення. Увагу  його привернула  Біблія – священна книга християнства, яку кожен вірний вважає свідченнями пророків, одкровенням Бога і його апостолів.  На тлі популяризації еволюційної гіпотези Чарльза Дарвіна  про походження  людини  І.Франко  аналізує перші дві глави  книги «Буття» із Старого Заповіту,  зауваживши, що він спирається у своєму розгляді біблійних оповідань про походження світу й людини   на   найновітніші досягнення тогочасної науки. Метою такого розгляду  мислитель ставить «простому народови подавати здобутки новочасної науки», що передбачає  докладне й доступне кожному  висвітлення змісту цих двох глав  першої книги Мойсеєвого П’ятикнижжя. Справді, текст написаний не академічним, а  популярним стилем, усі наукові поняття детально розтлумачені українською мовою.

      Приводом до такої праці послужили новітні дослідження європейських учених-археологів, їхні нові знахідки при  розкопках  руїн Вавилону, описи яких Франко прочитав в  опублікованих у Європі книгах. Такі дослідження викликані, на його думку, пошуками відповіді на питання походження людини, бо  починає мислитель  свою працю з  оцінки наукової полеміки європейських  учених навколо  гіпотези Чарльза Дарвіна  про тривалу в часі  кількамільйонну еволюцію видів живого на Землі, в результаті якої з’явились людиноподібні істоти, а згодом і людина. Це суперечило біблійному оповіданню про сотворення Богом  світу, увінчане сотворенням людини.  Найбільшою заслугою Дарвіна і новітніх учених  Франко вважає те, що  «ті відважили ся не вірити сьому оповіданню, якому вірено більше як  дві тисячі літ, і почали людськими способами, дослідом, огляданням природи та порівняннєм різних явищ доходити до того, чи не дасть ся сей  великий і таємний факт –  сотвореннє світа й чоловіка – пояснити іншим, натуральним і науковим, а не чудесним способом». 

     Водночас  мислитель демонструє свої глибокі знання всесвітньої історії, зокрема й історії єврейського народу, що дозволяє йому зробити переконливий аналіз  біблійного тексту. Вже у першому підрозділі своєї праці  він наводить імена  європейських учених, які глибоко й фахово  аналізували Старий Заповіт Біблії, звернувши увагу на багато  незрозумілих  деталей.  Це   Скіннер, Драйвер, Гункель, Єреміяс, Шредер, Льойзе,  Ціммерн, Будде, Пінхер, Бартон, Ястров, Кінг, Оетлі, Делітш та ін. Праці цих авторів  опубліковані здебільшого німецькою, англійською чи  французькою мовами, що  не становило для Івана Франка жодних труднощів,  оскільки він цими мовами добре володів, і це дозволяло йому завжди бути  в контексті  усіх новітніх досягнень європейської науки. Про це  автор «Сотворення світу»  відверто написав: «…Всі ті зауваги, які я тут подав і далі ще подам, зовсім не мої власні. Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новійшої науки, а властиво лише маленький вибір із богатого скарбу тих здобутків. А ся новійша наука визначаєть ся тим, що ні від кого не жадає і  ні в кого не терпить віри на слово. У всьому вона йде  до вироблення власного переконання при помочи фактів, досьвідів, контролі; вона подає лиш такі річи, що кождий відповідно приготований чоловік може й сам дійти до них і переконати ся, чи доходжено до них вірно. Наука не признає нікому привілеїв, що ті мають доступ до її «сьвятая святих», а  инші не мають; до найглибших тайників науки має вільний доступ кождий чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажаннє – пізнати правду, і в кого розум на стілько вироблений, щоб розуміти й оцінити її». 

      У праці «Сотворення світу» Франко, перш ніж розпочати  безпосередній аналіз  біблійного оповідання,  робить екскурс в   прадавню  історію  Єгипту й Вавилону, Сирії та єврейського народу, підтверджуючи свої  міркування  ілюстраціями  археологічних  знахідок від найдавніших часів. Свої знахідки в давніх пам’ятках мислитель резюмує так: «Таким чином ми дійшли до того, що так звані  Мойсеєві і инші  гебрейські книги, хоч являють ся нам духовими пам’ятками шановної старовини і  дуже цікавого народа, який много сот літ перед Христовим різдвом дійшов до  поняття одного Бога і за віру в нього зумів твердо постояти, все таки не можуть уважати ся символом божої премудрості, непомильним та обов’язковим для всіх людей і всіх часів, але були творами людей, та тому  і виявляють людські хиби і помилки».

      Науковий аналіз Мойсеєвих книг і постаті самого Мойсея переконує   учених, що  вони не написані Мойсеєм не тільки тому, що  у їхньому тексті  про  Мойсея говориться  «в третій особі» як про «чоловіка постороннього», а й тому, що  в останній книзі  оповідається про смерть і похорон Мойсея, отже про це ніяк не міг написати сам Мойсей.  Ще вагоміший доказ проти авторства Мойсея – це проаналізоване вченими законодавство, яке стосується не кочового, а осілого народу. «такого, що  жиє по селах і містах, займаєть ся рільництвом, садівництвом та плеканням худоби»,  а свої релігійні потреби повинен сповняти в одному місці, давати данину одному Єрусалимському храмові, який з’явився після повернення  євреїв з єгипетської неволі (до речі, Франко зауважив, що вчені не знайшли у єгипетських  історичних пам’ятках свідчення про  цю неволю). Отже, закони писані тоді, коли євреї вже осіли в Палестині, «та нині  наука ствердила вже зовсім певно, що законодавство жидівського народа розвинуло ся під впливом законодавства вавилонського. Ба що більше: недавно віднайдений (1902 р.) звід законів  вавилонського царя Кгармурабі, що панував 2000 літ до Христового різдва, свідчить проречисто, що так звані Мойсеєві закони взяті нараз живцем з того ж вавилонського зводу!».

Ще одним вагомим доказом того, що   так звані Мойсеєві книги списані «жидівськими рабінами та архієреями по повороті Жидів із вавилонської неволі», вчені вважають мову тих книг. Вони написані гебрейською мовою, яка була мовою єврейської  держави, але після повернення з вавилонської неволі євреї її забували і говорили вже халдейською або арамейською. У часи життя Христа стара гебрейська мова була вже мертвою, нею говорили хіба що  книжники, рабіни, які  іноді пробували нею писати. Але оскільки народ говорив вже по-арамейськи, то вчені мовознавці помітили у  текстах  Мойсеєвих книг  домішки цієї живої мови поряд з гебрейською.

Франко наводить також свідчення французького вченого професора Жана Астріка, який  при детальному аналізі Мойсеєвих книг помітив, що у текстах вживаються різні імена Бога: в одних Бог має ім’я Ягвег, а в інших Ельогім, що є множиною від Ель. Отже, вчений припустив, що  автор Мойсеєвих книг поєднав два різні тексти, не подбавши про узгодження деталей, навіть імені Бога. Пізніші дослідження засвідчили, що  книги є не просто поєднанням  творів двох різних авторів, які умовно  названі Ягвістом і Ельогістом, а це «радше дві збірки різнорідного матеріалу, записуваного з устних оповідань  різними людьми  і пізніше зведеного сяктак в одну цілість, при чім одно врізувано, інше дрібку штуковано, але загалом давні перекази заховано досить вірно». Метою  такої збірки  було «утвердження верховенства єрусалимського храма і верховодства попівської верстви Левітів над жидівським народом» і «вона «зложена не одним чоловіком,  не відразу, а протягом кількох поколінь», – переконаний Франко, проаналізувавши  науковий доробок на цю тему європейських дослідників Біблії. 

        Нині кожному доступна праця нашого видатного мислителя. де він доносить до широкого загалу  історію  написання перших книг Біблії і  зміст  перших двох розділів книги «Буття».  Він  детально проаналізував кожне речення, зробивши власний переклад з гебрейської з уточненнями зі старогрецької мови,  вказавши на неточності в україномовному перекладі Біблії Пантелеймона Куліша (це був єдиний на той час  доступний  українцям текст).  Франко не тільки детально роз’яснив зміст кожного слова  проаналізованих ним перших розділів біблійної  книги, а й  здійснив глибокий екскурс  у тексти новознайдених археологічних  пам’яток у Вавилоні. Це  підтвердило його висновок про компіляційний характер біблійних оповідань про сотворення світу, що дозволяє пояснити неузгодженості й розбіжності у їхніх текстах.

       Чи можна трактувати  працю Франка як прояв атеїзму?  Аж ніяк. Він прагнув одного – дати кожному  правовірному християнинові  чітке розуміння Святого Письма аж до найдрібніших деталей, розуміння наукове, яке  необхідне для укріплення у вірі.  Міркування Франка  не  можна зводити до заперечення Біблії, чи віри в Бога,  він  прагне сам  власними міркуваннями збагнути  зміст Священних книг і  допомогти  в цьому всім бажаючим.  Це чітко помітне з  тексту його праці.  Перш ніж приступити до детального аналізу  книги «Буття», Франко просить кожного свого читача  мати перед собою  переклад Біблії українською мовою: «Отсю книгу (вона дуже дешева) повинна мати кожда читальня і кожний поодинокий чоловік, кого лише стане на се, і я просив би кожного, хто дочитає доси мої уваги, покласти сю книгу перед собою і від часу до часу заглядати до неї,  де буде на се у мене вказівка». Тут принагідно привернути увагу до вельми цінного застереження  Франка-перекладача, яке частково може пояснити його звернення до  такої праці , як переклад Біблії. Його працю «Сотворення світу»  можна розцінювати як зразок наукового тлумачення тексту. Для цього необхідне насамперед глибоке знання мови оригіналу, мови  найкращих перекладів з оригіналу, а також мов найавторитетніших дослідників тексту. Крім того, необхідні глибокі знання історії й  культурно-соціального контексту пам’ятки, як цього вимагає сучасна герменевтика. Тільки тоді можна зробити адекватний науковий переклад  певного тексту, що й проілюстрував Іван Франко: «Переклад такої книги, як Біблія, повинен бути або популярний, то значить бодай мовою своєю зрозумілий для широкої маси народа, або науковий, то значить такий, щоб докладно передавав зміст і значіннє  речення первовзору.  В однім і другім разі треба, аби перекладач сам добре розумів той первовзір, а потім старався передати  його иншим так, щоби і вони  зрозуміли його не инакше, як він».