«Золотий обруч» для опери

Нагадаємо, нині у соцмережах активно обговорюється пропозиція міністра культури, молоді і спорту України Володимира Бородянського, який запропонував керівникам національних театрів обговорити трансформацію мистецтва в країні. За словами чиновника, сучасний театр має піднімати і обговорювати теми, цікаві саме сучасній авдиторії. А для цього доведеться дещо змінити в усталеній системі Мельпомени... і включати до репертуару не лише класику, а й активніше ставити твори сучасних митців...

Для самовизначення кожної національної культури і її презентації за межами країни величезну роль відіграє класична спадщина. Українська літературна класика і її визначні представники всім добре відомі. Ніхто не стане сперечатися, що Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка — це імена світового масштабу. Їхня творчість вивчається на всіх освітніх рівнях, актуалізується через засоби масової інформації, театральний репертуар, кіноекранізації, книжкові видання. Так само ми пишаємося тим, що великий письменник Микола Гоголь був українцем і висвітлював українську тематику в своїх широко відомих класичних творах.

Існують незаперечні авторитети, творчість яких зарахована до класичних надбань, і в галузі української музичної культури. Це засновник національної композиторської школи Микола Лисенко, постать якого дорівнює за значенням російському Глінці, чеському Сметані, норвезькому Грігу. У ХХ столітті до рангу національного класика увійшло ім’я Бориса Лятошинського, творчість якого пройшла через складні випробування часів тоталітарного режиму. Його спадщина у галузі симфонічної, камерної, хорової музики входить до постійного репертуару численних музичних колективів і окремих видатних музикантів, а також стала необхідною складовою освітніх програм. Ім’я Лятошинського носить Харківське музичне училище. Існує престижна композиторська премія його імені, започатковано конкурс молодих композиторів, збираються цінні музейні колекції, видається наукова і популярна література.

Однак не в усіх сферах музичного життя існує розуміння значення для розвитку сучасної культури класичних її надбань. Прикладом може бути опера того самого Лятошинського «Золотий обруч», сюжетною основою якої стала повість Івана Франка «Захар Беркут». Як відомо, її успішні прем’єри відбулися на початку 1930-х, одразу після створення. Однак з ідеологічних причин у наступні три десятиліття опера не змогла закріпитися у репертуарі. На переконання партійних ідеологів, вона не відповідала канонам соцреалізму, уніфікованому стилю радянського офіційного мистецтва, тому швидко зникала з афіш. Нове життя опера отримала вже у часи відлиги, коли на сцені Львівської опери з’явилася блискуча її постановка, здійснена режисером Дмитром Смоличем, сценографом Євгеном Лисиком, диригентом Ігорем Лацаничем. Пам’ятаю цю виставу, яка справляла колосальне враження і справедливо була відзначена Шевченківською премією. Проте подальші кроки у бік сталого повернення опери національного класика на афішу і входження у постійно діючий репертуар виявилися невдалими і нетривалими. Сьогодні оперу Лятошинського не можна побачити у жодному з шести наших оперних театрів. І це відображає загальну ситуацію. Не зафіксована вона й на якісних авдіо- і відеоносіях. Остання обставина заважає широкій пропаганді твору і знайомству з ним представників театральної і музичної молоді, тих, хто у майбутньому міг би запропонувати яскраві нові інтерпретаційні рішення.

Складається враження, що у деяких керівників наших оперних колективів факт існування потужної національної оперної класики викликає сумніви. Тривалу сценічну історію на сьогодні мають лише «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка». Ці опери з’являються у нових сценічних версіях, до їх актуалізації, згідно з сучасними вимогами, залучалися і залучаються відомі композитори. А між тим більшості творів, які я сміливо можу зарахувати до наших класичних надбань, сьогодні немає на українських оперних афішах. Щоб їх назвати, одним із надійних критеріїв можна обрати хоча б літературну класику. Адже оперні версії творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Гоголя були створені відомими українськими композиторами і пройшли апробацію у вдалих театральних виставах, одержали високу оцінку в наукових працях і театральних рецензіях. Це дві чудові гоголівські опери Лисенка — «Різдвяна ніч» і «Утоплена». Це «Назар Стодоля» Данькевича, «Наймичка» Вериківського, «Поет» Колодуба, «Згадайте, братія моя» Губаренка, «Лісова пісня» Кирейка, «Украдене щастя» Мейтуса, вже згаданий «Золотий обруч» Лятошинського.

Зрозуміло, що оперний театр — дуже складна творча і виробнича організація, яка має багато різних завдань і працює в певних фінансових умовах. Не можна вимагати, щоб його керівники відмовилися від нової «Травіати» чи «Богеми», або від забутого на довгі роки Вагнера, чи від замовлених сучасним авторам творів, і кинулися відроджувати за всіляку ціну українську оперну класику. Однак про її існування і, головне, художню цінність вони все ж повинні знати і знаходити різні способи нагадувати про це сучасним глядачам і слухачам. Це може бути вистава, доручена престижним постановникам, здатним дати своє сміливе і, головне, актуальне прочитання. Деякі твори можна підготувати у концертному виконанні, створити спеціальні просвітницькі програми для молодої авдиторії. Можу згадати, що в одній із програм фестивалю «Оксамитовий сезон в Одеській опері» фрагменти з «Золотого обруча» пролунали під орудою відомої диригентки Оксани Линів. Одеська опера також запропонувала нову редакцію опери-балету В. Губаренка «Вій» — вистави, яка йде на сцені театру вже восьмий сезон.

Ще одним прикладом того, що ресурси у наших театрів для розширення діючого українського репертуару існують і можуть вдало використовуватися, є нещодавня харківська прем’єра опери Губаренка «Сват мимоволі». Важливо, що театр запропонував нове прочитання твору, який вперше був народжений саме на харківські оперній сцені. Керівництво «Схід Опери» — театру, який останнім часом працює потужно і творчо, сміливо доручило цю виставу молодій команді. Саме з її представниками, режисером А. Лісовою та диригентом С. Гаркушою, зустрілися перед черговим показом вистави гості з Києва, а також харківські молоді критики, відомі науковці й освітяни. Цікаву розмову про оперну класику і національний репертуар, про умови, за якими оперне мистецтво може стати актуальним для сучасних школярів, вели головний режисер театру Армен Калоян і завідувач літературної частини професор Олександр Чепалов, який всебічно ознайомлений зі світовою оперною практикою. Театр має у своєму минулому значний досвід першопрочитань українських оперних творів і прагне продовжувати його на сучасному етапі. Поділився режисер новаційним проєктом, здійснення якого очікується у найближчому майбутньому. Йдеться про очікувану харківську прем’єру опери «Василь Вишиваний» сучасної композиторки Алли Загайкевич, створену на лібрето відомого письменника Сергія Жадана.