«За радянських часів духовну музику української автокефалії задушили»

Назва «ДУМКА» походить не від слова думка, це скорочення з абревіатури — Державна Українська Мандрівна Капела: в 20-ті роки ХХ ст.  абревіатури в назвах були в тренді. В 1927 р. в капелі «ДУМКА» співала майбутня кінозірка, оперна співачка, володарка «Оскара» Милиця Кор’юс (США) — виконавиця головної ролі в голлівудській кінострічці-шедеврі «Великий вальс» (США, 1938).

Ювілейний концерт відбудеться на сцені Національної філармонії України 11 березня, як і рівно 100 років тому (тоді це був  зал Купецького зібрання Києва і хористи дали свій перший офіційний концерт капели «ДУМКА», присвячений роковинам смерті Тараса Шевченка і виконали твори на вірші Кобзаря). Нині цей колектив є флагманом української музичної культури, який багато в чому визначає, формує її обличчя. Без цього колективу сьогодні неможливо відтворити повноцінну панораму українського мистецтва.

Напередодні знаменної дати «День» поспілкувався з головним диригентом і художнім керівником славетного хору, академіком, професором Національної музичної академії України Євгеном САВЧУКОМ, який очолює «ДУМКУ» вже 35 років!

«ПРО ІСТОРІЮ «ДУМКИ» МОЖНА ЗНІМАТИ КІНО, ПРИЧОМУ В РІЗНИХ ЖАНРАХ»

— Євгене Герасимовичу! Донедавна існувало певне різночитання дат створення вашого колективу: одні вважали, що це 1919 рік, інші — 1920-й. Звідки воно пішло?

— Воно пішло від часу остаточного приходу більшовиків до Києва — десь приблизно у лютому 1920 року. А ми мали інформацію, спираючись на не дуже дозволену в радянські часи енциклопедію Володимира Кубійовича, що «ДУМКУ» було засновано саме 1919-го. Потім ми знайшли кілька додаткових документів зарубіжного походження, які підтверджували це. Якраз тоді виповнювалося 75 років колективу, я ходив до Кабінету Міністрів, показував ці папери, і фактично відтоді датою народження капели офіційно вважається 1919 рік.

— Згідно з останніми даними дослідників, «ДУМКА» бере початок від капели «Дніпросоюзу», яку очолював Полікарп Бігдаш-Бігдашев.

— Так! То були працівники «Дніпросоюзу». Тобто ми з аматорського стану починали. Після Бігдаша-Бігдашева капелою керували Кирило Стеценко і Нестор Городовенко.

На стіні в моєму кабінеті висить платівка — це запис фірми «Сolumbia» в Парижі, здійснений у 1929 році. Поїздка була дуже складною. Жіночий склад капели залишився той, що був, а всіх чоловіків замінили на... росіян. Потім дуже довго добиралися поїздами до Франції через Прибалтику, — не могли інакше перетнути кордон через напружену українсько-польську ситуацію часів правління Пілсудського. І запізнилися, зайшли в зал Театру Плейєль прямо на самий концерт у чому хто був із дороги. Їх зустрів відомий диригент Ернест Ансерме і чекала публіка, яка вже почала розходитися. Попри втому, вирішили виступати. Успіх був великий. У нас залишилася афіша. Приблизно тоді Нестор Городовенко став заслуженим артистом України, причому мав квиток за № 1.

— Як довго Городовенко очолював «ДУМКУ»?

— Якщо подивитися на всю історію колективу, — то була дуже велика і складна дорога. Історія «ДУМКИ» досліджена недостатньо, багато втрачено слідів, документів, розповідей очевидців. Я маю кілька свідчень від Павла Івановича Муравського. Він тут співав замолоду, коли ще вчився у консерваторії. Сюди ж дістав призначення 21 червня 1941 року, а наступної ночі все перевернулося.

Городовенко працював довгий час, майже до самої Другої світової війни. У той складний період потрібно було співати все: і якісь агітки, і так звані масові пісні... Не було хормейстерських шкіл, котрі є вже тепер, не існувало таких звукозаписувальних засобів, як зараз. І манера співу... Подивіться фільми 1930-х — були у старих стрічках фонові закадрові музичні записи хорів. Ви уявляєте собі ту манеру звучання! Нині ті записи мають уже, скоріше, не художню, а історичну цінність.

Зі слів Муравського, Городовенко був гострий чоловік і дозволяв собі різні вислови. Але поруч завжди перебували комісари, які фіксували кожне слово, — існував суворий ідеологічний контроль. Наприкінці 1930-х розповсюджувалися облігації на побудову московського метро, а Городовенко сказав: «На Москву не дам!»  і це стало приводом його зняття з посади...

— А що було з капелою у роки війни?

— Спираюся лише на свідчення очевидців, бо документів не маю. Про історію «ДУМКИ» можна знімати кіно, причому багатосерійне... Почалася війна. Частина колективу (з різних причин) лишилася в Києві, але більшість вирішила вибиратися з міста: на возах, пішки — хто як міг. Під Харковом думчани потрапили у так званий «Харківський котел» — в оточення. Звідти німці хористів забрали і завезли назад у Київ. Тоді почалися їхні виступи в окупації під орудою Городовенка.

Тим часом у Ставрополі радянська влада оголосила, що «ДУМКА» знаходиться там і її очолює Олександр Петровський. Із пересуванням фронту на Захід та капела почала рухатися до Києва. Так і вийшло, що «ДУМКА»-оригінал відступила до Львова, а «ДУМКА»-дублікат зайшла в Київ у приміщення на Ярославовім Валу.

Городовенко з хором, який уже звався «Україна», подався до Мюнхена, концертував там. Потім вони потрапили до американської окупаційної зони й емігрували до Канади.

«НА НАШОМУ РЕПЕРТУАРНОМУ СПИСКУ ОБОВ’ЯЗКОВО МАЛА СТОЯТИ ПЕЧАТКА «ДОЗВОЛЕНО ДО ВИКОНАННЯ»

— Розкажіть, будь ласка, про повоєнні роки.

— У 1946-му капелу очолив Олександр Сорока й залишався на посаді досить довго — 18 років. За ним прийшов Павло Муравський (5 років), після нього — Михайло Кречко (14 років). Маючи непросту й заплутану історію, «ДУМКА» завжди йшла в ногу з часом. Її шлях відбиває всі етапи розвитку країни: і сталінський період, і відлигу...

Складний був колектив, коли я прийшов у 1984-му. Це ще були радянські часи, у нас, як і в усіх інших установах, був заступник директора з виховної роботи, котрий здійснював ідеологічний контроль, існувала сувора цензура. На нашому репертуарному списку обов’язково мала стояти печатка «Дозволено до виконання»...

Парадоксально, але за часів Михайла Кречка — дуже розумний чоловік був, мав справжнє стратегічне бачення — було реалізовано ряд важливих художніх проектів. Наприклад, «Червона калина» Лесі Дичко тут народилася, «Сад Божественних пісень» Івана Карабиця, Третя симфонія «Я стверджуюсь» Євгена Станковича на вірші Павла Тичини. То був прогрес, адже це — знакові твори, які залишилися в нашому репертуарі.

При Муравському колектив дуже добре звучав, як на мій погляд. Але репертуар був дещо простішим.

За Городовенка рівень узагалі був майже самодіяльним. Однак зважте: Хору ім. Г. Верьовки тоді ще не існувало й «ДУМКА», окрім іншого, мусила виконувати і народні, і так звані вуличні пісні з виводом. Городовенко сам оголошував «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став» і йшов за куліси, а хор співав без диригента.

«У НАС Є СВОЯ «КОПІЯ». У США В 1949 РОЦІ БУВ СТВОРЕНИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ХОР ІЗ НАЗВОЮ «ДУМКА»

— Знаю, що у «ДУМКИ» за кордоном є тезка...

— Так! У нас є своя «копія». У США в 1949 році був створений чоловічий хор із назвою «ДУМКА». Отже в них цьогоріч теж ювілей — 70 років від дня заснування. Колектив недовго був чоловічим, згодом став мішаним. Я маю з їхнім керівником Василем Гречинським контакти.

Коли я з «ДУМКОЮ» був у США на першу річницю Незалежності України, ми з ними співали разом. Там є український центр «Союзівка» — музей просто неба на кшталт нашого «Пирогова». Це велика територія, де відтворені церкви й хати з Полтавщини, Франківщини, — представлено різні регіони України. У містечку є і концертний зал, де ми мали спільні виступи, і готелі, і ресторани — вся інфраструктура.

«ЗА ОСТАННІЙ РІК МИ ЗАПИСАЛИ 15 КОНЦЕРТІВ»

— 11 березня ювілейний концерт «ДУМКИ» у Національній філармонії України. Якщо не секрет, як формували програму?

— Зараз ми записуємо всі концерти Дмитра Бортнянського. Їх 35. Це наш план на 3-5 років наперед, котрий я реалізую, попри інші завдання. За останній рік ми записали 15 концертів. Я міг би взяти якийсь найкращий твір Бортнянського, і це дало би старт ювілейному концерту. Але я не хочу виконувати Бортнянського, наприклад, без Веделя. Утім в одному концерті охопити все неможливо!

Я подумав, що Стеценко, Леонтович і Кошиць — сучасники народження «ДУМКИ». Вони були знайомі й разом працювали, більше того — започаткували духовну музику тієї автокефалії, яка зараз відроджена. Якщо є автокефалія, то має бути й своя музика. Але її ще, на жаль, немає. Адже за радянських часів духовну музику української автокефалії задушили. Поки що з українських композиторів реально ніхто не звучить у самій церкві, бо це треба робити професійно, знаючи традиції, порядок, канон. Йдеться не про художні, а прикладні речі. Це — ціла наука. От і лишаються тільки твори давніх часів!

Далі я зупинився на опусах наших сучасників. Твори Валентина Сильвестрова і Євгена Станковича звучатимуть в а капельній частині програми, а Лесі Дичко і Мирослава Скорика — у симфонічній. Кожен має свою історію і особливо дорогий «ДУМЦІ».

— Яким є, на ваш погляд, національне обличчя української культури? У чому воно виявляється?

— Боюся, що не зможу визначити однозначно. Я не вважаю, що ми кращі за інших. Просто в нас своя ментальність. Це закладено в генетиці. Для мене Світоч — наш Кобзар. Я люблю його читати очима. То якийсь ідеальний стан, коли сльози на очі навертаються і ти починаєш звучати разом із текстом. У «ДУМКИ» — найбільша «Шевченкіана! Ніхто стільки не переспівав творів Тараса Григоровича. Його слово настільки музикальне, глибоке! Це якийсь феномен, котрий дає масу приводів для фантазії. То сприймається тілом як твій внутрішній зміст. І немає жодної зайвої фрази! Наше національне обличчя у світовій культурі безумовно є, і воно абсолютно оригінальне і його треба берегти. Якість виховання, освіти, кожного нашого кроку мусить бути на справді на європейському рівні!