Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Чи продукують етнофестивалі осмислений патріотизм?

20 липня, 2012 - 00:00
ЧИ НАДОВГО ЇМ ВИСТАЧИТЬ ФЕСТИВАЛЬНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ? / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Чи можна назвати одно- або кількаденну данину традиціям країни патріотизмом? А чи справжній патріотизм складається з цеглинок щоденної праці, відповідальності за свою країну і бажання не наробити шкоди? Сьогодні у країні діють десятки етнофестивалів й існує ще більше поглядів на такі заходи. Що це: просто відпочинок чи важка праця над своїм національним «я», примітивність чи висока культура?

«Вдягай традиційне, слухай автентичне, будь особливим!» — такою є ідея переважної більшості фестивальних заходів. Кожне дійство пропонує учасникам щось особливе й водночас традиційне. Зокрема, атмосферу єдності, відчуття власної причетності до творення сучасної української культури через відновлення історичних надбань. Наприклад, зібрані кошти з фестивалю «Підкамінь» використовують для відбудови пам’яток архітектури, а гроші з фонду ярмарку «Захарецький Гарчик» йдуть на підтримку музеїв народних ремесел, сільських родинних шкіл мистецтв та сприяння розвитку сільського зеленого туризму.

Нещодавно «День» запрошував своїх читачів та авторів до дискусії про те, чи можна вважати поведінку українських фанів проявом патріотизму та кроком до національної самоідентифікації. А Літня школа журналістики «Дня» вирішила дізнатися, як впливають на становлення молоді численні етнофестивалі, які проходять у різних куточках України, чи може емоційний підйом, який молодь відчуває, беручи участь у таких заходах, бути конвертованим в осмислений патріотизм і конкретні вчинки?

«ЕТНОФЕСТИВАЛІ БОРЮТЬСЯ ІЗ ПСЕВДОКУЛЬТУРОЮ»

Володимир ЛИС, член Національної спілки письменників України:

— Я однозначно за етнофестивалі. Коли молодь збирається разом для того, щоб пригадати своє коріння, — це вже показник. Добре, коли на фестивалях використовуються народні пісні, я навіть вважав би, що це необхідно. От для прикладу мені подобається фестиваль «Країна Мрій». Було б добре, щоб такі фестивалі, як цей, проводилися у регіонах, щоб і там люди відкривали для себе нові пласти музичної культури. Бо, скажімо, етномузика і взагалі етнографія пішли двома шляхами: перший — це пошук справді якихось прихованих шедеврів, віднайдення старих забутих текстів, звичаїв, обрядів; а другий напрямок, яким, на жаль, йде все більше наших митців, полягає у створені так званої псевдоетнокультури, коли ці обряди та інші елементи просто придумуються. На Поліссі є безліч неповторних музичних скарбів та текстів. Ось береш текст — а там і народний гумор, і разом з тим глибокий зміст, неповторні образи, але шкода, що з кожним поколінням такі тексти відходять і відходять. Є звичайно дослідники, які намагаються їх популяризувати, однак, було б краще, якби цим займалася молодь.

Нинішнє покоління втрачає цілий пласт культури, на зміну якій приходить намагання насадити псевдокультуру. Тут і знаходимо цінність етнофестивалів, бо, окрім підвищення патріотизму, вони також борються з псевдокультурою, відроджують та розвивають наш етнос, допомагають відрізнити справжнє від дешевої підробки. Однак, необхідно, щоб їх організацією займались не тому, що це модно, а тому, що це в душі організаторів.

НАЦІОНАЛЬНЕ ПРОЯВЛЯЄТЬСЯ ЛИШЕ У ВЗАЄМОДІЇ З ІНШИМИ КУЛЬТУРАМИ

Олесь ЖУРАВЧАК, директор, генеральний продюсер «Трипільського Кола»:

— У процесі глобалізації й взаємопроникнення культур дуже важливо зберегти свою національну сутність. Цьому допомагають культурні та творчі експерименти. На фестивалі «Трипільське Коло» представлена традиційна музика, ремесла, народні забави та ігри — і це те, що згодом конвертується в осмислення через індивідуальне національне загального, глобально-людського. На цьому фестивалі об’єднуються багато культур: в нас представлені Україна, Білорусь Франція, Індія. Україна за своєю суттю є полікультурною державою. І я переконаний, що, власне, патріотизм проявляється тоді, коли молоді люди можуть проявити свою індивідуальність чи національність через спільний проект взаємодії з іншими культурами. Якщо людина, що потрапляє у певне середовище, яке має свій світогляд, гармонізує з ним і входить у ці так звані хвилі-вібрації та настрої, то звичайно у подальшому це дає поштовх до внутрішніх і зовнішніх пошуків. «Трипільське коло» збирає молодь з різним світоглядом, тому комусь патріотичного духу вистачить на місяць, комусь — до наступного фестивалю.

Мар’ян ЛАЗАРУК, один із організаторів фестивалю «Обнова-фест», Чернівці:

— Особливість нашого фестивалю полягає у тому, що це етнодуховний фестиваль. Тобто тут присутня як народна складова, так і морально-виховна. Що ж до питання про піднесення патріотизму посередництвом фестивалів наведу простий приклад. Ми намагаємося поєднати і молитву, і майстер-класи, і виступи народних колективів. Звичайно, велике значення займає сучасна частина. У нас виступають гурти зі всієї України, різні цікаві та відомі особистості, організації, проводяться конкурси. Ми намагаємося об’єднати найрізноманітніші родзинки з фестивалів, що проводяться на Буковині. За 5 років ми жодного разу не згадували про якийсь особливий дрес-код, але люди самі виявляють бажання прийти у вишиванках або якомусь іншому національному одязі. Це і є справжній патріотизм, вияв неабиякої любові до свого, рідного. Ми прагнемо, щоб патріотичний дух фестивалю надихав людей упродовж всього року пам’ятати свої традиції та звичаї. Оскільки для зміни світогляду будь-якої людини потрібний надзвичайно дієвий рушій, тобто щось глобальніше, ніж просто українські пісні, національна кухня, то ми вирішили закцентувати увагу на моральному вихованні. Ось хоча б, наприклад, фестиваль розпочинався екуменічною (багатоконфесійною) молитвою за українську молодь. Також велике значення надаємо майстер-класам (з дримбарства, декупажу, виготовлення дощовиць і т. д.) з надією, що молодь зацікавиться цими ремеслами, віднайде свої хобі і в майбутньому буде передавати ці знання, плекаючи бренд «українське». Приємно, що тепер у нас в Україні велика частина молоді живе так званим «фестивальним життям». Десь 10—15 років тому ми могли лише мріяти про це. А на цей момент молоде покоління має «дуже насичений графік фестивалів» по всій Україні, що сприяє формуванню міцного фундаменту патріотизму, а отже, і змін на краще в майбутньому.

Ірина СЕМЕРАК, студентка ІІІ курсу факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка:

— Я беру участь у фестивалях з 14 років, тому з власного досвіду можу сказати, що такі заходи (особливо етнофестивалі) дійсно плекають український дух і викликають гордість за свою Батьківщину. По-перше, фестивалі «Тарас Бульба», «Fort.Missia», «Підкамінь» виключно україномовні. Там не тільки люди розмовляють або намагаються розмовляти українською, але й не чутно жодної російської пісні. По-друге, кожен з цих фестивалів проходить в історичному місці. Наприклад, «Підкамінь» відбувається серед неймовірно мальовничих краєвидів, поблизу є старезний монастир та легендарний Чортовий камінь. У Дубно, куди всі з’їжджаються на «Тараса Бульбу», є відомий Дубинський замок, а поблизу — Тараканівські форти. До того ж сам фестиваль дістав свою назву від історичної особи, пов’язаної з цим містом. Це вже суттєвий історичний зміст, яким наповнені ці етнозаходи. «Fort.Missia» — це руїни фортів Другої світової. У цьому місці не можливо не замислитися над історією свого народу та його сьогоденням. «Підкамінь» та «Fort.Missia» — це міжнародні фестивалі, тому дуже часто там можна зустріти, до прикладу, голландців, які намагаються розмовляти українською, які в захваті від нашої культури. Після цього повертаєшся додому — і ніби щось перегорнулося. Не скажу, що після кожного етнофестивалю я стаю все більшою патріоткою. Проте кожного разу знаходжу для себе нові цікавинки української культури, якими можу пишатися і які стають ще одним аргументом, чому я люблю свою націю та країну. До речі, зараз збираюся на «Шипіт» у Карпати. Їду, бо впевнена, що знайду там однодумців, вкотре буду вражена барвами наших звичаїв та вкотре надихнуся силою українського етносу та його філософії.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, випускниця Донецького національного університету, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2010:

— У Донецьку немає етнофестивалів. Тут немає великих святкувань з фольклорними колективами, які, наприклад, відбуваються у Ржищеві, Києві чи Івано-Франківську. Просто у цьому регіоні не існувало сталої традиції конвертування народної культури. Спочатку тут було дике поле, а потім — індустрія. Хоча на Донеччині є багато цікавих місць, де можна було б проводити подібні заходи, місто все-таки має більш індустріальний характер. Утім, поєднання декількох «стихій» в одному фестивалі було б чудовим. Власне, я знаю людей, які колись планували провести «Терикон-фест» у Донецьку, але ця ідея щоразу згасала. Причини бували різні. Можу тільки сказати, що місто поки просто не готове до таких заходів. Але й етно, й індустрія, й енергетика дикого поля, поєднавшись, могли б працювати на зміцнення національної свідомості молоді. На разі всі ці ідеї висять у повітрі. Тому ті донеччани, які цікавляться такими культурними заходами, їздять на «Трипільське коло», «Країну мрій», «Підкамінь» і так далі. Колись мої друзі їздили на «Махнофест» у Гуляйполе, проте я не знаю, чи проводиться ще цей фестиваль. Звісно, що такі заходи розвивають нашу національну ідею. Тому для донецької молоді такі ініціативи є потрібними.

ФЕСТИВАЛЬНА АУДИТОРІЯ ОБМЕЖЕНА КОЛОМ ОДНОДУМЦІВ

Катерина КРИВОРУЧЕНКО, організатор кримського фестивалю «Купала-2012»:

— Існує думка, що сучасна молодь інертна і не зацікавлена у розвитку країни. Мій досвід організатора молодіжних фестивалів доводить хибність цього переконання. Наприклад, свято Купала — це традиційна акція за підтримки Кримської гільдії ковалів на чолі з майстром Олегом Криворученком. Вже не перший рік поспіль в ніч на Купала ми збираємось в одній із заток Сімферопольського водосховища, щоб долучитися до духовної спадщини наших предків. Фестиваль об’єднує студентів різних факультетів, молодих ініціативних людей. Ми відтворюємо старовинні обряди й ремесла — гончарство, ткацтво, ковальство. Більшість обрядів дослідила наша ініціативна група істориків. Наше свято — безалкогольне й антитютюнове, у тому числі задля безпеки: багато дійств пов’язані із вогнем. Ми маємо на меті вивести молодь, так би мовити, з он-лайну до оф-лайну. Бо, як відомо, не важко зібрати зустріч в Інтернеті, а змусити людей вийти на вулицю і підтримати ідею — це вже досягнення.

«МОДА ЗНИЩУЄ ІДЕЮ»

Анна КОРШУНОВА, дитячий письменник, журналіст, викладач:

— Етнофестиваль — це своєрідний мистецький ярмарок, мета якого — й себе показати, і на інших подивитися. На жаль, мода на такі заходи часто знищує закладену у них первинну ідею такого собі «дзеркала часу» етносу. Просвіта й інформування — так, спілкування — неодмінно, можливість зачерпнути води зі священних джерел прадавньої духовності — буває, але не обов’язково. Важко іноді вибрати справжні етнозерна серед уніфікованих, поверхневих, осучаснених обрядів або псевдоетнічного ширпотребу, яким торгують фестивальні завсідники-коробейники. Звичайно, розкручені й гарно організовані фестивалі презентують країну або певний регіон з кращого боку. Але я не зовсім розумію, яке це має відношення до патріотизму. Для мене це урочисте поняття насправді складається з буденних цеглинок щоденної праці й відповідальності за свою країну. І трепетного намагання не нашкодити рідній землі.

Будь-який етнос екологічний по своїй суті, чи не тому більшість фестивалів проходять «на природі». Після такої тусовки зазвичай залишаються витоптані луки з плямами багать, купи засохлих купальських вінків, залишки інсталяцій. У Могрицю під Сумами після такого фестивалю тепер соромно везти туди людей на екскурсію. Етнос невіддільний від природи, і він зароджується в ній, як в лоні матері, всотуючи її риси і пристосовуючись до життя саме у цій точці планети. Як це відбувалося — треба досліджувати, показувати, спілкуватися й підтримувати ентузіазм аматорів, але не таким паразитичним способом, як це зазвичай робиться у нас.

Тетяна АВДАШКОВА, Юліана ЛАВРИШ, Анна РОМАНДАШ, Олена СКИРТА, Іванна СКУБА, Надія ШВАДЧАК, Ольга ШКРІБЛЯК, Ніна ПОЛІЩУК, Таня НОВАК, Анна ЖУРБА, Літня школа журналістики «Дня»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ