Мене вчили і я вчив, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української Гельсінської групи

Голоси з минулого намагаються стати нашим майбутнім

24 червня, 2011 - 00:00
ЛЬВІВ. НАПЕРЕДОДНІ 22 ЧЕРВНЯ МІСЬКА ВЛАДА РОЗМІСТИЛА БІЛБОРДИ ЗІ ЗНАКОВИМ НАПИСОМ «КОМУНІЗМ=НАЦИЗМ». ТИЖДЕНЬ, ЩО МИНАЄ, ЗОКРЕМА ДЕНЬ 22 ЧЕРВНЯ, ПЕВНОЮ МІРОЮ СТАВ ПЕРЕЛОМНИМ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. ТЕ, ЩО УКРАЇНЦІ ЗАСВОЇЛИ ДОСВІД ЦЬОГОРІЧНОГО 9 ТРАВНЯ І НЕ ПІДДАЛИСЯ ТЕХНОЛОГІЯМ ЦИНІЧНИХ ПРОВОКАТОРІВ, СПРАВДІ ДАЄ НАДІЮ. ХАЙ ЩЕ НЕ БІЛЬШІСТЬ, АЛЕ ВЕЛИКА ЧАСТИНА ГРОМАДЯН МИРНО І В СКОРБОТІ ВШАНОВУВАЛИ ЖЕРТВ ОБОХ ЛЮДИНОНЕНАВИСНИЦЬКИХ РЕЖИМІВ / ФОТО МАРКІЯНА ЛИСЕЙКА

У суботній день 18 червня Перший Національний телеканал пригостив глядачів спогляданням комуністичного партійного з’їзду. Це за які ж такі заслуги перед буржуазною владою? На екрані сяяв нев’янучий товариш Петро. Він таврував, викривав і оплакував. Делегати зовні захоплено сприймали знервовано-істеричний спіч улюбленого вождя, особливо коли Симоненко назвав суддів Конституційного Суду, котрі визнали неконституційним положення «закону про червоний прапор», «зрадниками українського народу». Вождь закликав до нещадної боротьби з буржуазією (вочевидь, найзручніше це робити в коаліції з «пролетарською» Партією регіонів). Безсоромність (політична й інша) комуністів феноменальна й не знає аналогів у всій історії людства. Прислужники олігархічного капіталу черговий раз виступили в ролі захисників трудового народу. Дзвінка демагогія КПУ нагадала радянські роки. Але в той же час змусила знову подумати про те, наскільки гостро Україна потребує дійсно українських лівих партій і потужних незалежних профспілок, а не іграшкових «динозаврів» Сталіна і Брежнєва.

Коли ж Симоненко згадував про суверенітет і державність України, це звучало як молитва у вустах люцифера. Адже ми ще не забули, з якою «радістю» зустріли комуністи проголошення незалежності 1991 року. Не обійшлося й без чергового репертуару. Головний комуніст повідав про те, що за їхньої диктатури не було економічних криз (їх і зараз немає в Північній Кореї та на Кубі, оскільки там усе життя — суцільна криза). Лише не згадав товариш Петро про те, що, наприклад, під час Великої депресії в США в 30-ті роки ХХ століття там не було людоїдства, а в СРСР (без криз!) було, хоча Голодомор попередники Симоненка називали всього лише «продовольчою скрутою».

Не обійшлося й без тонкого політичного гумору предводителя червонопрапорної публіки: вождь сказав, що раніше людина йшла зі своїми бідами до Рай-кому, а тепер йде до Ад-міністрації. Мовляв, з Раю в Пекло...

Лунали й несамовиті заклики знищувати й викорчовувати капіталізм, щоб повернутися в блаженні обкомівсько-райкомівські часи. Особливо розчулило те, що Симоненко, нещадно картаючи нинішню владу, зовсім забув, що КПУ є нині її органічною частиною. Саме КПУ її найактивнішим чином формувала, без КПУ нинішньої влади просто не було б. І аж ніяк не випадково після полум’яного агітпункту на з’їзді, після страшних і гучних фраз, що закликають Україну до «сокири», якось дуже тихо пролунало повідомлення про те, що КПУ поки що не збирається покидати коаліцію з Партією регіонів. А нардеп-комуністка Александровська пояснила, що КПУ і ПР мають якусь «спільну стратегічну мету», але не сказала, яку саме. Залишається лише гадати... Чи не Харківська зразка 2010 року капітуляція є символом цієї «спільної мети»? Комуністи залишаються в рідному «борделі» (як назвав коаліцію з ПР нардеп Євген Царьков), що не заважає їм виступати вчителями моралі й цнотливості для широких мас. У цілому, телевізійне дійство залишило якийсь присмак політичної клоунади. У неї повністю вписався дядечко Зю, як називають у Росії лідера компартії РФ Зюганова, котрий привіз у дарунок молодшим українським товаришам червоний прапор, ніби в них своїх не вистачає... Підбадьорені підтримкою з центру, малоросійські червоні пообіцяли влаштувати антифашистський конгрес у Львові. Що ж, товариш Сталін теж захоплювався антифашизмом, що не заважало йому дуже плідно дружити з фашистською Італією (найкращий корабель Чорноморського флоту, лідер есмінців, надшвидкий для того часу «Ташкент» був побудований у фашистській Італії спеціально для СРСР) і з нацистською Німеччиною, з якою вони разом ділили Європу.

Тут, щоправда, ще один момент вимальовується. Якщо Конституційний Суд визнав горезвісний червонопрапорний закон неконституційним, то контора пана Могильова повинна негайно звільнити всіх заарештованих борців з цим символом, адже кожен громадянин України зобов’язаний перешкоджати антиконституційним діям, що заарештовані й робили... Не завадило б перед ними вибачитися й вручити пам’ятні дарунки від МВС за самовіддане виконання громадянського обов’язку. Це без найменшої іронії. Урешті-решт, йдеться про символи політичної сили, яка скоїла огидні злочини проти українського народу, що доведене в судовому порядку. Але влада вважає за краще влаштовувати комуністичні бенефіси на державному телеканалі та підтримувати збіговиська, де знущаються з державних символів України. А слід було б притягнути до відповідальності чиновників, які розвішували криваво-червоний прапор над районними, міськими й обласними будівлями органів влади, часто поряд із державним, а часто й без нього... Символіка — річ надзвичайно важлива й значуща.

ГАЛИЧАНОФОБІЯ — ІНДИКАТОР УКРАЇНОНЕНАВИСНИЦТВА

Ось, наприклад, за повідомленням «5 телеканалу», Берегівська районна рада Закарпатської області постановила починати свої засідання виконанням гімну України та угорського національного. Це означає, що Україна втратила повноту свого суверенітету над Берегівським районом, поділивши його з Угорщиною. У всіх структурах, що входять до системи органів влади України, можуть використовуватися лише державні символи України, а не символи інших держав. У себе вдома панове берегівські депутати можуть співати які завгодно гімни, хоч Республіки Папуа — Нова Гвінея, але не в районній раді. Підозрюю, що в Берегівському районі є прокуратура, а в прокуратурі — прокурор. Необхідно висунути вимогу дотримання українських законів. А то не встигнемо оком змигнути, як отримаємо українську «Абхазію» й місцеву «Південну Осетію». І не лише в Закарпатті. Поганий приклад, як відомо, заразливий.

Узагалі, минулого тижня в наших ЗМІ було чимало дивного й навіть чудернацького. Зокрема, одна київська газета, що постійно оспівує Ю.Тимошенко, опублікувала вельми специфічну статтю. З одного боку, там начебто нічого специфічного й немає, так, звичайна міжпартійна гризня між «Батьківщиною» та ВО «Свобода». Але автор статті «ПР підтримує «волелюбних» гопників» Костянтин Панфілов дозволив собі вийти далеко за межі цього звичного жанру, зробивши вельми фундаментальну заяву: «...Три західні області України на чолі з горезвісним «українським П’ємонтом» остаточно натягнули на обличчя «волелюбну» пов’язку, що приховує їхній фашистський звіриний оскал». При цьому пан Панфілов розсипає компліменти Юлії Тимошенко, нібито захищаючи лідера БЮТ від Партії регіонів і ВО «Свобода». Якщо такі статті, що обливають брудом галичан і гідні опусів усім нам відомого міністра, й надалі з’являтимуться в газеті, яка всіляко демонструє свою близькість до БЮТ, то Тимошенко буде просто викинута з електорального поля Галичини, та й усієї Західної України. Чи не цієї мети прагнуть її «друзі»? Воістину: Боже, позбав мене «друзів», а ворогів я сам позбавлюся. Галичанофобія — це надзвичайно точний індикатор україноненависництва. Скажи мені, як ти ставишся до Галичини, і я скажу тобі, як ти ставишся до України... Можна симпатизувати або не симпатизувати ВО «Свобода», але вішати ярлик «фашистів» на регіон, якому ми величезною мірою завдячуємо й державну незалежність, й крах тоталітарного режиму, — несправедливо, необ’єктивно й підло. Галичани сьогодні стали об’єктом усіляких антиукраїнських пропагандистських технологій, які, кінець кінцем, спрямовані проти нас усіх. А Тимошенко треба зробити висновки зі своєї поразки на президентських виборах і мати чітку українську позицію, а не бути, як кажуть в Одесі, «і серед там, і між тут». Їй не завадило б висловитися з приводу цієї скандальної публікації «афільованих» з БЮТ видань. Інакше політичні наслідки не забаряться...

Уже звично здивував своїми одкровеннями на сторінках «Дня» (№104-105, 17-18 червня 2011) львів’янин Остап Дроздов, який повідав, що: «Погано те, що побачив у центральних ЗМІ. Хочу докорити навіть інтелектуальним засобам масової інформації, які мимоволі виправдовували й вибілювали такі неадекватні та маргінальні дії у Львові, власне з львівського боку (маються на увазі події 9 травня. — І.Л.). Я неприємно вражений, що багато відомих осіб із симпатією до цього ставляться, кажучи про націоналізм як про певну теорію. Якби пожили у Львові, серед дикого націоналізму, ставилися б до цього інакше». Бідолашний страждальник, чи не поміняти йому квартиру на Луганськ або Сімферополь, або на ту ж Одесу, де немає ніякого дикого націоналізму, а суцільний гуманізм і віротерпимість, особливо в таких ліберальних структурах, як партія «Родина» Ігоря Маркова, як «Русское единство» та різні інші «демократично»-чорносотенні об’єднання?

Перший крок до здобуття «інтернаціоналістичного раю» пан Дроздов уже зробив, про що й повідомив: «...потім поїду до Одеси — на конференцію, там розглядатимуться питання децентралізації та федерального устрою. З честю представлю думки на користь цієї тези». Є таке поняття — евфемізм. Це коли слово, яке здається непристойним, замінюють іншим, пристойнішим, але таким самим за сенсом. У реальних умовах України федералізм — це евфемізм територіального розчленовування країни на безліч «бандустанів» на чолі з місцевими царями з подальшим розпадом держави та переданням українських земель до складу інших держав. Федералізм — це шлях у прірву для тих країн, де ще не встигла скластися й зміцніти єдина політична нація. А щодо пропозиції Остапа Дроздова «пожити у Львові», то із задоволенням її приймаю, дуже люблю це місто, й «дикий» націоналізм ніскільки мене не лякає. Та й чим злякати людину, якій настільки близькі серцю Остапа Дроздова місцеві «гуманісти» й «федерали» вибивали шибки в її севастопольській квартирі? Цікаво, львівські «дикі» націоналісти встигли зробити це Остапу Дроздову? А мені ось севастопольські «недикі» вже встигли...

НЕПРИСТОЙНІ ПИТАННЯ ДО КРИСТАЛЬНО ЧИСТИХ

У телепрограмах Ганни Безулик, Савіка Шустера та Євгенія Кисельова виконував соло Сергій Тігіпко з його та МВФ пенсійною реформою. З вельми тривалих з погляду ефірного часу монологів можна було зрозуміти, що ця реформа не «зловживатиме» соціальною справедливістю. Ті, хто отримує по 40-50 тисяч гривень пенсії (за «особливі заслуги», але чому тоді з такими «суперзаслуженими» діячами Україна сидить біля розбитого корита?), продовжать і надалі їх отримувати, а тим (це абсолютна більшість пенсіонерів), хто отримує менш як тисячу, знову нічого не світить. Пенсіонерів нічого не чекає, окрім злиденності, а олігархи стануть ще багатшими. До речі, як тільки мова заходила про офшори, С.Тігіпко демонстрував дива виверткості, всіляко оминаючи вибухонебезпечну тему. Особливо граціозно Тігіпко «зам’яв» питання, коли помічник Шустера Петро Мага повідомив, що в Угорщині запроваджено податок у 30% на кошти, що виводяться в офшор...

Були й під’єднання зі Львова, Донецька та Одеси. Наприклад, офіцер-відставник з Донецька висловив упевненість, що реформи можливі лише за умови довіри народу до влади. А як же їх проводити уряду національної недовіри?

Із зубодробильною промовою проти пенсійної реформи а-ля Тігіпко виступив народний депутат Олег Ляшко. Він публічно засумнівався в заявах Тігіпка з приводу того, що в країні немає грошей на пенсії. Реформа, на думку депутата, не усуває соціальної несправедливості. Одна частина населення (найбільша) у нас вимушена жити впроголодь, а олігархи за сотні мільйонів доларів купують собі квартири в Лондоні. А влада боїться олігархів і переслідує лише тих, хто не платить їй «відкати». Олігархи використовують Україну, як дійну корову, як заміський маєток, «фазенду» з рабами для забезпечення свого розкішного життя на Заході. Там, на Заході, у них палаци та мільярди, а тут, в Україні, — убогість і руїни.

Ляшко гримав на Тігіпка, як Цицерон на Катіліну, й Шустер негайно кинувся рятувати віце-прем’єра від розлюченого народного трибуна... Інколи Олег Ляшко буває по-античному прекрасним. Це був той самий випадок. Сам Тігіпко досить жалюгідно відреагував у колективному стилі самозахисту Партії регіонів: «Ющенко й Тимошенко були при владі п’ять років. І що вони зробили?» Ну, якщо мене не зраджує пам’ять, Юлія Тимошенко була главою уряду за «помаранчевих» приблизно стільки ж, скільки й В.Янукович... А крім того, «помаранчеві» практично не чіпали опозицію, яка активно заважала їм працювати... Принаймні, така її кількість, як зараз, на нарах не парилася... І ніхто не заважав лідерові біло-блакитної опозиції роз’їжджати країною та за її межами, ніхто не тримав його на підписці про невиїзд. Набагато спокійніше за формою, але дуже жорстко за змістом, критикувала реформу «регіоналів» нардеп від БЮТ Наталія Королевська. Вона сказала, що ми пам’ятаємо, для кого і як закінчилася приватизація. А пенсійні новації насправді призведуть до того, що ми побачимо декілька нових мільярдерів у списку журналу «Форбс». Влада мусить розпочати із себе, вона стала надто дорогою для громадян, слід було б зменшити розкіш. Не завадило б розірвати офшорну угоду з Кіпром, очистити державні закупівлі, що цілковито обросли «відкатами», детінізувати економіку.

Шустер вирішив оживити передачу й надав слово якимсь засекреченим анонімам, які представляли тіньову економіку. Аноніми грубо запитали пана Тігіпка, скільки він заплатив до пенсійного фонду, продавши свій банк? І яке мито заплатила його сім’я за ввезений з-за кордону автомобіль? Сергій Леонідович не став відповідати на такі для нашого суспільства непристойні запитання (хоча в яких-небудь «штатах» або Євросоюзі вони — абсолютно звичайні), що зачіпають його бездоганну моральність.

ХТО РОЗВАЛИВ СРСР?

Тут же стався ідеологічний конфлікт між відомим діячем Романом Шпеком і комуністом Євгеном Царьковим. Роман Шпек виголосив фразу, що, змусила Царькова мало не підстрибнути в кріслі від обурення: «Комуністи розвалили Радянський Союз, а тепер розвалюють Україну». У словах пана Шпека є правда й глибокий сенс. Як відомо, в СРСР існувала КПРС і чотирнадцять компартій союзних республік. Проте повноваження, наприклад, Компартії України за партійними засадничими документами, прирівнювалися до повноважень Тамбовського або Свердловського обкому КПРС. Із чого ж складалася КПРС за вирахуванням чотирнадцяти компартій союзних республік? Вона складалася з 89 (на той час) крайкомів і обкомів Росії, де на обліку перебували абсолютна більшість радянських комуністів. Ось з позицій цієї глиби, цього моноліту ЦК КПРС і міг розмовляти з союзними республіками та їхніми компартіями. Фокус, якого багато хто в РРФСР не зрозумів, полягав у тому, що КПРС (за вирахуванням компартій союзних республік) — це й була компартія Росії. Але щойно товариші Полозков, Зюганов і Купцов (яким дуже хотілося «покермувати», а в КПРС таких шансів не було) створили компартію Російської Федерації, КПРС втратила всі 89 крайкомів і обкомів, стала нічим, генералом без армії, бо їй уже не підкорявся безпосередньо навіть який-небудь Бауманський райком Москви. Замість моноліту, де на ядро (89 КК і ОК Росії) ніби нашаровувалися компартії союзних республік, виникла аморфна конфедерація республіканських компартій. До речі, коли ще за радянських часів відомий російський політолог В’ячеслав Ніконов запитав свого дідуся й тезка В’ячеслава Молотова, чому в усіх союзних республіках є своя компартія, а в Росії немає, досвідчений дідусь відповів: «Коли в Росії з’явиться своя компартія — Радянський Союз розвалиться». Молотов добре знав країну, якою стільки років керував. Він знав, що СРСР — партійна держава й що адміністративна структура країни є лише копією структури партії (у СРСР навіть райони утворювали, виходячи з чисельності комуністів, які там проживали). Полозков, Зюганов і Купцов цього не знали. Створивши КПРФ, розваливши КПРС, зруйнувавши її відвічну структуру, вони, по суті, зробили найбільшу й важливу роботу з руйнування СРСР. Бо розпад СРСР є наслідком розпаду КПРС... Але, розвалюючи КПРС, вони, звісно, не хотіли розпаду Радянського Союзу, вони не хотіли поганого. Загалом, як казав В.Черномирдін: «Хотіли — як краще, а вийшло — як завжди». Між іншим, коли після війни Сталін розгромив Ленінградську партійну організацію й розстріляв її керівництво, ленінградських партійних вождів поміж іншим звинувачували й у прагненні «створити окрему російську компартію»... Отже, товаришеві Царькову слід було б глибоко замислитися над словами Романа Шпека.

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: