Iсторія з Луб’янки в країні, де перемогла «Вертикаль»

Російські телеканали, жахаючись і дивуючись, цілий тиждень розповідали про страшний випадок на Кубані в станиці Кущовській, де добре організована банда вчинила вбивство 12 осіб, у тому числі дітей. Як з’ясувалося, бандити і раніше займалися подібними справами без жодного опору влади та правоохоронців. Одних тільки безкарних згвалтувань вчинили більше двохсот.

Населення станиці повністю затероризоване і боїться хоч щось розповідати прокуратурі, яка несподівано прокинулася. На екранах мелькають міліційні генерали, прокурори, аналітики і щось віщають, навіть сам губернатор Краснодарського краю Ткачов присягався населенню, що вже тепер-то в краї наведуть порядок, посадять і бандитів, і «ментів», які примкнули до них.

Але чомусь ніхто не бажає за порадою знаменитого сатиричного персонажа XIX ст. Кузьми Пруткова «зріти в корінь». Адже тут відразу виникає питання про горезвісну «вертикаль», основним достоїнством якої прийнято вважати забезпечення безпеки громадян. Що ж це за «вертикаль» така, що ж це за «сильна рука», яка дозволяє кримінальним злочинцям тероризувати цілі райони впродовж багатьох років? І як тероризувати! На рівні беззаконня. Італійська мафія на тлі російських бандитів залишає враження інтелектуально-аристократичного гуртка. Найцікавіше, що саме місцеві «урки» й були у своєму районі реальною «вертикаллю», а офіційна влада — «вертикаллю» суто формальною. Бандити вбивали і гвалтували, а міліціонери й прокурори їм не заважали.

Щоправда, вже і в Росії прориваються моменти істини. Перший Національний канал Росії показав виступ президента РФ Д. А. Медведєва в Ставропольському краї перед керівництвом Північнокавказького федерального округу. Це був «камінчик у город» прем’єр-міністра В. В. Путіна. Адже однією з головних заслуг Володимира Путіна називають «наведення ладу» на Північному Кавказі. Дмитро Медведєв практично відкритим текстом заявив, що порядку насправді немає. А характеризуючи статистику і звітність МВС РФ, президент Росії вжив соковите українське слово «брехня».

Насправді, майже щодня то в Дагестані, то в Інгушетії, то в Чечні, то в інших північнокавказьких автономіях відбуваються вибухи й обстріли, регулярно вбивають офіцерів МВС, ФСБ, армії та внутрішніх військ, прокурорів, суддів, різного рівня начальників, а московські відомства бадьоро рапортують: «На Шипке все спокойно». Така ось «вертикаль» і круговерть. Треба б і українській владі розумніше й критичніше підходити до оцінки російського досвіду, не копіювати його бездумно й безвідповідально, бо в нас наслідки можуть виявитися набагато важчими, ніж у Росії. Як учить народна мудрість: «Поки товстий схудне, худий здохне». Звичайно, в Росії дурнів більше, за твердженням покійного В.С. Чорномирдіна (Царство йому Небесне!), оскільки країна більша, але там і більше внутрішніх резервів і ресурсів для подолання наслідків їхньої діяльності. Україна не може дозволити собі розкіш проводити свідомо безглузду політику, побудовану на самокорисливості окремих осіб, на помилках і дурощах.

УПЕРЕД, У 1930-ті?

Як завжди, своєрідно заявив про свої історико-політичні вподобання український (?) телеканал «Інтер», що впродовж чотирьох днів, із понеділка по четвер, демонстрував серіал «Змова маршала». Серіал — феноменально тенденційний, який у досить спотвореному, якщо не прямо брехливому вигляді, розповідає про масові репресії проти командного складу Червоної армії у 1937—1938 рр. Головна ідея, що нав’язується глядачам, проста до абсурдності. Виявляється, «група мерзотників» в особі маршала Тухачевського, командармів Якіра, Гамарника, Уборевича, Примакова та інших, не без участі іноземних розвідок, організувала змову проти товариша Сталіна. «Змовники» показані абсолютно розкладеними морально суб’єктами: алкоголіками, розпусниками, стукачами, кар’єристами, педофілами (зокрема, в цьому вигляді постав «усесоюзний староста» М.І. Калінін, який обожнював юних піонерок. За версією фільму, Калінін вчасно розкаявся). На цьому огидному фоні єдиною пристойною людиною виявляється лише «вождь і вчитель», мудрий, втомлений, до якого мимоволі проймаєшся співчуттям: ще б, із такими нікчемами будувати соціалізм, сволота на сволоті, зрадник на зраднику... Як товаришеві Сталіну боротися й перемагати в настільки мерзотному оточенні? І що ще йому залишалося, окрім як перестріляти негідників-змовників, як «бешенных собак» (дослівний вираз прокурора Андрія Вишинського)?

Автори фільму екранізували єжовсько-сталінську версію подій 1937—1938 років, відбиту в офіційних луб’янських документах, працюючи з якими в архівах, історики досі знаходять на них плями крові (в буквальному значенні слова). Відомо, що всупереч повідомленням у радянській пресі, маршал Блюхер був не розстріляний, а забитий до смерті на допитах, командарму Штерну вибили око, практично всіх, хто не погоджувався з найабсурднішими звинуваченнями, били смертним боєм. Автори серіалу з надзвичайною легкістю відкидають формулювання ХХ з’їзду КПРС про «необгрунтовані репресії» і доводять публіці, що репресії були досить обгрунтованими і 1937—1938 рр. були не кривавою м’ясорубкою, а «очищаючою бурею», в повній відповідності до переконань залізного наркома Миколи Єжова, який, на жаль, врешті-решт теж виявився «ворогом народу».

І це не переписування історії?

Нас намагаються в ідеологічному плані відкинути вже не в 60—70-ті, а в 30-ті роки минулого століття. Адже навіть Лаврентій Берія, прийшовши на зміну Єжову, крізь зуби визнавав, що його попередник «перестарався»: «...які б люди не були в репресивному апараті, вони завжди шукають ворогів. Раніше НК убачала їх у купцях, поміщиках, дворянах, зараз шукають серед своїх. Ми замінили в НКВС дуже багато людей, але спробуй зупинити маховик репресій, якщо його розкручували стільки років...»

У серіалі дається дуже справедлива оцінка Михайлу Тухачевському. Так, це була не найприємніша особа з наполеонівськими комплексами, самозакохана, егоїстична, хворобливо пихата і патологічно жорстока. Але це не підстава, аби використовувати її для контрасту «справжньому лібералу і демократу» Сталіну (саме таким показують його у фільмі). Коли Тухачевський під час Першої світової війни потрапив до німецького полону, то німці полонених російських офіцерів під чесне офіцерське слово відпускали погуляти за межі табору без конвою. Офіцерське слово в ті часи означало так багато, що німцям не доводилося шкодувати про виявлену довіру. Щоправда, був лише один випадок, коли офіцер утік під чесне слово. Цим утікачем був Михайло Тухачевський. Під час громадянської війни під червоними прапорами він зробив блискучу кар’єру, ставши одним із наймолодших більшовицьких командармів. У серіалі справедливо розповідають про звірства Тухачевського під час придушення Тамбовського повстання, коли повстанців труїли бойовими газами, розстрілювали разом із сім’ями, захоплювали заручників (Нюрнберзький трибунал визнає сам інститут заручництва злочинним), знищували села зі всім населенням артилерійським вогнем. У Кронштадті винищили не лише революційних матросів, які збунтувалися, але й безліч не причетних до їхнього повстання людей. Але Тухачевський щодо цього майже не відрізнявся від інших червоних командирів. Ось, наприклад, розрекламована радянською пропагандою Перша кінна армія Будьонного, Ворошилова та Сталіна (Йосиф вважав себе особисто причетним до її формування і протегував кінноармійцям). Саме про її діяння телеграфував наркомвійськмору РРФСР Троцькому комісар Південного фронту Гусєв: «Частини Першої кінної армії тероризують владу, грабують і розстрілюють жителів і навіть сім’ї службовців Червоної армії, вся худоба викрадається... Результати безчинств уже позначаються, ті села, які були на боці радянської влади і далекі від участі в бандитизмі, тепер, навпаки, відчувають страшну ненависть до Червоної армії і радянської влади». Воєнком 42-ї стрілецької дивізії повідомляв до Москви: «Немає жодного населеного пункту, в якому побували будьонівці, де не роздавався б суцільний стогін жителів. Масові грабежі, розбій і насильство будьонівців йшли на зміну господарюванню білих... Зламували скрині, відбирали жіночу білизну, гроші, годинники, столовий посуд та інше. Надходили заяви про згвалтування і катування. Коні вводилися в кімнати...» А ось що писав Феліксу Дзержинському повноважний представник ВНК на Північному Кавказі Я. Петерс: «Після зайняття Ростова, білі втікали в паніці, пішли далі, за Батайськ, але армія Будьонного замість того, щоб переслідувати противника, який втікав, почала займатися грабежами, пияцтвом у Ростові. Про погроми будьонівців місцеві товариші розповідають жахи».

Можна згадати і щоденник Ісаака Бабеля, який служив у Кінармії: «Їздимо з воєнкомом лінією, благаємо не рубати полонених... Я не дивився на обличчя, приколювали, пристрілювали, трупи покриті тілами, одного роздягають, іншого пристрілюють, стогони, крики, хрипи... Пекло. Як ми несемо свободу, жах». Та чи варто дивуватися, якщо на чолі армії стояв С.М. Будьонний, особа якого досить яскраво характеризується телеграмою, що він відправив своїм вищестоящим начальникам: «Пошліть Реввійськраду — до..., також і комфронту — зрадника революції і вас посилаю до ..., а якщо хочете, пристрелю». А коли Кінармія, розбита в Польщі, поверталася територією України, то й тут показала себе у всій красі. Голова Надзвичайної слідчої комісії Г.Н. Мельничанський доповідав: «У Прилуках убита 21 людина, 12 поранених і багато згвалтованих жінок та дітей. За розповідями обивателів, жінок гвалтували на вулиці на очах у всіх, багатьох із красивіших дівчат узято в обоз. У Вахнавці 20 убито, кількість поранених і згвалтованих невідома і спалено 18 будинків». Керівництво Київської губернії 14 жовтня 1920 р. скаржилося голові Раднаркому України: «У Таращанську пограбуванню піддалися всі жителі, радпрацівники і навіть радустанови. Загальна кількість убитих — 150...»

Цікаво, в тому підручнику історії, який нині пишуть у Москві для України, буде щось сказане про ці події? Чи суцільний гімн «комісарам у запорошених шлемах»? А Тухачевський від усіх цих ворошилових, будьонних та інших відрізнявся лише деякою інтелігентністю, що виражалася у вільному володінні французькою й німецькою мовами, чистих нігтях, грі на скрипці і підтримці досліджень у сфері ракетобудування, реактивної авіації та радіолокації.

Навіщо сьогодні знадобилося представляти Сталіна як «безневинну жертву» підступних змовників і ставити під сумнів формулювання ХХ з’їзду КПРС? Попри всі заяви лідерів РФ про «десталінізацію», все-таки повзучим чином здійснюється саме сталінізація, сприяючи політичному зомбуванню населення як у Росії, так і в Україні. І телеканал «Інтер» явно претендує на лаври правофлангового цього процесу.

ПОДАТКОВІ ХВИЛЮВАННЯ

Програма «Відкритий доступ» разом з Одесою обговорювала податковий кодекс і протести малого бізнесу. Південці були налаштовані досить революційно. Партію регіонів звинувачували в беззаконні, обіцяючи масові хвилювання. У студії звучали рішучі голоси: ми свій бізнес будували роками і так просто його не віддамо. Ці люди, кинуті державою напризволяще, годують себе самі, а завтра їх доведеться годувати бюджет. Де взяти кошти для мільйонів нових безробітних? Деякі одесити «били себе вухами по щоках» (як казали їхні великі земляки Ільф і Петров), розкаюючись у своїй підтримці на виборах Партії регіонів. Так, новий кодекс неабияк збудив маси. Дивно, «помаранчеве» гасло: «Схід і Захід разом» зуміла втілити в життя нинішня влада, об’єднавши українців загальною неприязню до спроб ПР вирішувати всі проблеми за рахунок трудящої людини.

Ця тема перекочувала й на «Шустер-LIVE». Пані Богословська відчайдушно закликала дрібних підприємців триматися подалі від політики, не піддаватись на «підступні спокуси» з боку опозиції.

Але вже перші досліди показали малому бізнесу, що суто економічні протести нічого не дають і владу не вражають. Уряд малий бізнес не чує. Податковий кодекс у його нинішньому вигляді є політичним феноменом. Він направлений на забезпечення «райського життя» олігархату і максимальне погіршення умов для середнього класу. «Магнати», користуючись політичною владою, вирішують свої питання за рахунок дрібної «шляхти» і «посполитих». Цікаво, що в студії 85% присутніх підтримали виступи проти кодексу. Але пані Богословська намагалася заспокоїти обурених людей розповідями про «прогресивність» Партії регіонів. Здається, себе вона переконала. Дуже неприємно прозвучала ще одна її теза, яка зводилася до того, що якщо ти виступаєш проти Партії регіонів, значить ти зрадник України. Звідки в Партії регіонів підстави ототожнювати себе з Україною? Поки що в ролі українських патріотів регіонали виглядають украй непереконливо, я б навіть сказав — сміхотворно. Навіть історію України самі написати не можуть, Москві доручають.

Але пані Р. Богатирьова переплюнула пані І. Богословську, порівнявши українську опозицію з диверсантами. Втім, за часів т. Сталіна про опозицію у ВКП(б) висловлювалися ще міцніше. А ось в Європі, якби хтось із влади посмів публічно сказати таке про опозицію, то справа могла б закінчитися миттєвою відставкою Кабінету. Заступник міністра економіки Тетяна Єфименко висловила співчуття, що народні депутати, політологи й політики не розуміють Податкового кодексу. Взагалі-то кодекси, будь то Податковий або Кримінальний, треба писати так, щоб їх розуміла будь-яка середня людина. А якщо їх навіть депутати й аналітики не розуміють, то на що придатні такі тексти?

Багато говорили про вимоги МВФ, мовляв, не буде кодексу, не буде грошових траншів МВФ. А який сенс брати мільярди доларів у МВФ, якщо одночасно мільярди з України йдуть в офшорні зони, на Кіпр, на Віргінські й різні інші острови? Віце-прем’єр С. Тігіпко намагався в студії «Велика політика» на «Інтері» виправдатися перед своїм електоратом. На мій погляд, невдало. Важко уявити, що тепер може врятувати його політичну кар’єру. Український електорат стає злопам’ятним. І це добре. Адже С. Тігіпко на президентських виборах 2010 року не обіцяв своїм виборцям те, з чим вони зіткнулися в горезвісному Податковому кодексі... Судячи з усього, політична доля О.О. Мороза чекає багатьох.