Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Корпоративний самозахист

10 вересня, 2004 - 00:00
МАЛЮНОК ІГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

У середу, 8 вересня, відзначали Міжнародний день солідарності журналістів. «День» за допомогою експертів спробував розібратися:
1) ЩО ВХОДИТЬ СЬОГОДНІ В ПОНЯТТЯ «ЖУРНАЛІСТСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ»?
2) ЩО ТАКЕ «ЖУРНАЛІСТСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ» ПО-УКРАЇНСЬКИ?

Кирило ВИШИНСЬКИЙ, шеф-редактор служби інформації каналу ICTV:

— 1. Як правило, будь-яка професійна чи корпоративна солідарність проявляється не в конкретні дні, а в екстремальних ситуаціях. Журналісти — не виняток. Хоча Міжнародний день солідарності журналістів — ідеологічний винахід колишньої соціалістичної системи (його відзначають за рішенням 4-го конгресу Міжнародної організації журналістів, що відбувся в Бухаресті в 1958 році, у пам’ять про Юліуса Фучика, вбитого німцями 8 вересня 1943), проте поняття «журналістська солідарність» сьогодні — не порожній звук. Яскравий приклад — вбивство іспанського журналіста в Іраку американськими військовими. Він загинув там в один день з українцем Тарасом Процюком. Буквально наступного дня його колеги зажадали від свого уряду жорсткої реакції на це вбивство, а коли цього не сталося, то на черговому урядовому брифінгу вони демонстративно вимкнули апаратуру та повернулися спинами до спікера. На мій погляд, це і є один із проявів журналістської солідарності, що також пов’язана з відстоюванням права на професію та вимогою покарати тих, хто цього права позбавляє.

2. На це запитання відповісти важко. Звичайно, в Україні було багато різних акцій журналістської солідарності, в тому числі пов’язаних і із загибеллю наших колег. Проте про справжню солідарність, на мій погляд, можна говорити лише тоді, коли професйна корпорація сформована — а це означає, що є чіткі внутрішньокорпоративні уявлення про суть професії, кодекс професійної етики — уявлення про добро та зло й багато іншого. Сьогодні цього, на мій погляд, українським журналістам серйозно не вистачає — більшість цих понять підмінена смаковщиною та якимось малозрозумілим, без певних критеріїв, поділом на «чесних» і «нечесних» журналістів, на «наших» і «ненаших». Допоки це триватиме, на мій погляд, журналістська солідарність по-українськи залишатиметься елементом піару окремих людей або проявлятиметься в зборі грошей для сімей загиблих. Дай, Боже, щоб останніх було якомога менше.

Наталія КОНДРАТЮК, тележурналіст, завідувач представництва «Первого канала» (Росія) в Україні:

— На мою думку, корпоративна солідарність — це вміння об’єднатися з певною метою, вміння захищатися. Загальна демонстрація позиції в конкретній ситуації. Можна пригадати, як чинили білоруські, російські журналісти, коли в Мінську арештували колег, чи як вчинили іспанські ЗМІ, наполягаючи на розслідуванні вбивства журналіста в Іраку, як на короткий період згуртувалися українські журналісти, коли зник Георгій Гонгадзе... Усе це, як і багато інших прикладів, — разові акції. Безумовно, потрібні. Але крім цехової належності, учасників об’єднують певні моральні якості. Тому глобальна журналістська солідарність — фікція, як у міжнародному масштабі, так і в межах однієї країни. Коли в кожному ефірі ми бачили, як від жахливості подій чорніють обличчя наших колег, які розповідають про події в Беслані, в українських новинах ведучий з легкістю називав бандитів «багатонаціональним загоном партизанів». Добре, що його не чули рідні вбитих дітей.

Мені здається, що міркувати про солідарність узагалі, загалом і всіх не варто. Краще бути солідарним із власною совістю поза професійною належністю.

Світлана КОЛЯДА, тележурналіст («Інтер»):

— Я б назвала журналістське середовище братством. Це передбачає певну схему взаємовідносин між нами, а також спільне ставлення до будь-якої ситуації — як у світі, так і на локальному рівні. Почуття підтримки має бути присутнє однозначно. Тим більше, що корпоративні відносини між журналістами не залежать від того, чи розділяють їх географічні кордони. Солідарність — як кохання: або вона є, або її немає. Адже принципи роботи журналістів різних країн однакові (принаймні повинні бути такими). Наприклад — ставлення журналістів до останніх подій у Беслані. Я думаю, що будь-який мій колега пропустив цей біль крізь себе і, відповідно, через свої матеріали, присвячені цим кривавим подіям. Хоча не завжди було приємно дивитися деякі російські канали, які, відомо з яких причин, були вимушені свої емоції звести до мінімуму. Дуже образливо, коли журналіст не завжди на сто відсотків виконує свою місію.

Я думаю, що не повинна існувати солідарність «по-українськи» або «по-російськи»... Якщо людина йде в журналістику, їй слід розуміти, що існує якийсь «джентльменський набір» загальнолюдських і загальнопрофесійних якостей, який потрібен для того, щоб належно поводитися. Хоча не завжди, звісно, ми солідарні, коли йдеться про політику. Тут можливі розбіжності, і це нормально. Проте іноді мені дуже прикро, коли, читаючи матеріали наших телекритиків, я бачу, як журналісти зовсім не по-братськи об’єднуються та починають когось «клювати». Тут, напевно, і проявляються елементи українського менталітету. Я часто читаю зарубіжну пресу і не бачила, щоб журналісти один одного принижували чи некоректно один про одного висловлювалися. А в нас такого, на жаль, вистачає. У цьому, швидше за все, й полягає журналістська «несолідарність по-українськи».

Юрій МАКАРОВ, тележурналіст («1+1»):

— 1. По-перше, я не вважаю журналістів якимось окремим ідеологічним видом або іншою расою. Журналісти — це нормальні люди, які відрізняються від решти світу лише часткою відповідальності, яку вони несуть внаслідок обраного фаху. Ця відповідальність, у свою чергу, диктується тим, що вони нібито зобов’язалися говорити правду. Оскільки в деяких ситуаціях бути чесним — небезпечно, то цілком виправданим є вживання додаткових внутрішньокорпоративних заходів безпеки. Але, зрозуміло, це діє в обмеженій кількості країн, до якої ми якраз і не потрапляємо.

2. Діяльність журналіста має сенс тоді, коли в суспільстві є попит на достовірну інформацію. У розвинених країнах ця потреба підкріплюється ринковими механізмами. Наприклад, коли видання, що розповсюджують адекватну та достовірну інформацію, мають більший попит у громадян. Є й інші суб’єктивні журналістські механізми — на кшталт внутрішніх кодексів і конвенцій. У нас, на жаль, немає масової потреби в правді. Також відсутня й віра в те, що реалізація цієї правди можлива. Чому, власне, неважко зрозуміти, але факт залишається фактом. Відтак у нас практично вся журналістика займається розповсюдженням не інформації, а пропаганди. І за винятком якихось окремих ексцесів (на зразок, скажімо, вбивств популярних журналістів), я не розумію, яким чином можна проявити журналістську солідарність. На якій підставі я мушу відчувати солідарність із людиною, яку добре знаю і яка з номера в номер або з випуску у випуск відверто бреше? На тій підставі, що ми з нею виконуємо нібито технологічно схожі операції? Так само я можу відчувати солідарність із людьми, які більше полюбляють каву, ніж чай або солоні огірки.

Загалом, для того, аби виникла професійна солідарність, слід з’явитися масово чесним журналістам чи голодному на достовірну інформацію суспільству. Проте спочатку слід накопичити необхідну кількість людей, які гідні солідарності, а потім уже відчувати до них солідарність.

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments