Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

«Кожен папірець у цій країні породжує в мені острах»

Художник Павло МАКОВ — про творчість, Україну, Харків, а також про мистецтво — сучасне та вічне
23 серпня, 2012 - 00:00
ФРАГМЕНТ РОБОТИ «ДЕРЖАВНИЙ ОБРУС ІІ» / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День» «АЛЕЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ» Iлюстрація з сайта makov.com.ua «ГОРОД. МІСЦЕ» ФРАГМЕНТ РОБОТИ «САД ДЛЯ ПАНІ М.»
«СЛОБОЖАНСЬКИЙ ВЕРСАЛЬ»

Павло Маков — один із найцікавіших українських митців сучасності. У суто художньому сенсі він займає особливу нішу — адже така складна та архаїчна техніка, як офорт, для сучасного мистецтва — майже екзотика.

Але для нас передусім важливе інше. Павло Маков — людина широких знань і глибокого розуміння країни. Він посилається на Герцена, цитує мемуари Матісса та дуже прагматично розмірковує про сучасність. Саме тому ми запросили художника зустрітися з Літньою школою журналістики «Дня».

ПРО ТВОРЧІСТЬ

— Я сприймаю світ не як митець, а як проста людина. В мене є родина, людина, яку я кохаю, двоє дітей, собака, оселя, котру я також кохаю, маленький будиночок за містом, який я побудував власними руками. Був батько, є матір. Передусім я божеволію від світу як проста людина. А з цього божевілля мені допомагає виходити мистецтво. Коли я тривалий час не працюю, стаю скаженим. Коли ж беруся за роботу, в мене відбувається розмова із собою, і таким чином — як машина з багнюки — я потихеньку вишкрябуюся на «нормальну дорогу».

Моя творчість не ілюструє мого сприйняття. Це — швидше спроба зрозуміти це моє сприйняття. Я не прив’язуюсь до назв і визначень. Мене зовсім не цікавить, до якої школи належав Рембрандт або Тиціан, або Джотто. Для мене існує тільки одна назва — життя.

У творчості я завжди керувався насамперед власними емоціями. Мої роботи утворюють ніби одну лінію, хроніку того, що сталося зі мною. Усе, що я роблю, — як гілка зі стовбуром дерева — пов’язане з тим, що робив до того. Якщо в моїй голові й з’являється щось нове, то доки я не пов’яжу це нове зі «старим», не можу працювати з цим як митець.

Моїм вчителем був передусім Віталій Миколайович Куліков (харківський художник-нонконформіст. — Ред.), з яким я познайомився, коли приїхав до Харкова. Він допоміг мені сформуватися як особистості.

У 90-х я певної мірою потерпав від своєї маргінальності. Це було пов’язано з моїм життям у Харкові та з тим, що все, що я роблю, — це надмаргінльні речі, яких не існує в сучасному мистецтві. Утім, зараз цю віддаленість від магістралей я сприймаю як великий плюс. Бо розумію, що належу сам собі та можу сам собою керувати.

Спостерігаючи за людиною, яка приходить до мене в майстерню й вибирає певні роботи, можу сказати, що це за людина. Бо я точно знаю, до якої роботи я йшов незнаною дорогою, а в якій я вже просто грався... Це в кожного митця є.

ПРО КРАЇНУ

— Мені подобається думка львівського історика Ярослава Грицака: якщо три генерації було знищено і в соціальному, й у культурному сенсі, то для відновлення країні потрібно, щоб принаймні три генерації пішли «на гній». І тільки потім може щось вирости — і це лише за умов спокійного життя та відсутності воєн. Тобто ваші онуки мають шанс жити вже в іншому суспільстві.

Легко змінюється політична система, валюта, географічні мапи, проте дуже складно змінюється те, що в голові в людини. Це, власне, — головна зміна. Те, що сталося з росіянами, українцями, іншими східноєвропейськими народами, — це катастрофа, котра відбулася передусім у голові.

Я народився в Санкт-Петербурзі, але до школи пішов у місті Рівне. Тривалий час жив там, пізніше часто мандрував автівкою зі сходу на захід — і навпаки. Цікаво спостерігати за ландшафтом, коли, скажімо, їдеш на захід: Хмельницька область закінчується, а разом із нею — і пам’ятники Леніну, хоча свого часу вони були й у Тернопільській, і в Івано-Франківській областях. Коли їдеш у зворотному напрямку, ці пам’ятники поступово з’являються, їхня кількість з кожним кілометром збільшується, а на лівому березі вони просто квітнуть. У буквальному сенсі — бо до Ленінів кладуть квіти. Це не пов’язано з ідеологічними забобонами або острахом, просто у людей в головах ще щось таке лишилося... До речі, серед них є й ваші ровесники. Звісно, немало людей і за умов не найкращих часів були Інакшими, тобто мислячими. Але їх завжди — меншість.

Та справа не тільки в суто радянському. Ця ментальність, яку ми називаємо радянською, була абсолютно притаманна й дорадянській Росії. Якщо ви почитаєте Герцена «Былое и думы», особливо першу частину, то зрозумієте, про що я. Сама радянська влада — це великою мірою породження східнослов’янського менталітету. Адже у Франції, Іспанії, Німеччині, де революції минулого століття також виходили з берегів, за десять років усе згасало. А тут тривало аж 75.

Ракові клітини постійно народжуються в організмах нас усіх, але імунна система їх блокує. Мистецтво та культура загалом — це імунна система соціуму, яка блокує «ракові клітини». Але блокує на рівні однієї людини. Я вважаю, що до натовпу мистецтво звертатися не може. Це — інтимна бесіда між вами і тим, що ви бачите, це — розмова всередині вас. Я завжди казав, що головне — не те, що висить на стіні. Моя праця як художника завершена тоді, коли моя робота якимось чином зачіпає вас, і починається розмова — не зі мною і не з тим, що ви побачили, а саме ваша внутрішня, з собою.

Що стосується «ракової пухлини» нашого соціуму, то вона достатньо велика. Та, як і більшість пухлин у сучасному світі, вона — виліковна.

Робота «Фонтан виснаження», яку я створив у 1994—1995 роках, була для мене символом того, що відбувалося в суспільстві на той час. У двох словах про те, як виглядає робота. У вирви, що розміщені на стіні, — від однієї згори до кількох десятків знизу, потрапляє певна кількість води. Стікаючи в першу вирву, вона розтікається по інших, кількість яких, чим нижче, — більшає. Цей процес — нескінченний. У цій роботі я не намагався відтворити суспільний лад, я відображав те, що відчуваю.

На початку 90-х я почувався людиною без місця. Звідси — назва іншого проекту — «Місце». Я мав самотужки натоптати собі місце в тому місті, де я жив, адже від Мого Харкова на той час майже нічого не залишилося. Я відчував пустку поза моїми раменами. Якщо в російської культури після розпаду Радянського Союзу залишилось якесь минуле, то Харкову, як і Україні в цілому, жодного минулого не залишили. Радянський Союз я ніколи не любив, але після його зникнення я залишився сам на сам із собою в місті, де я мав пояснити самому собі, чому я досі тут живу. У 90-х роках часто їздив за кордон. Мене постійно запитували: Павлику, а чому ти й досі ТАМ?.. Але коли повертався додому, я розумів: якщо я й потрібен десь, то тільки тут. Не через те, що я аж такий патріот. А через те, що на Заході я нікому не потрібний, а тут я принаймні потрібен сам собі. Натомість там я й сам собі потрібен не буду. Якщо в цій країні щось і зміниться, то тільки тому, що люди нарешті зрозуміють: їм все ж таки хочеться жити тут. А «Фонтан виснаження» своєї актуальності з 90-х років не втратив. Хоча я б дуже хотів, щоб це сталося.

Проект «Мішені» народився з постійного відчуття себе мішенню, яке притаманне людям у нашій країні. Коли померла бабуся моєї жінки, ми знайшли в її кімнаті величезну кількість — починаючи від 1947 року — квитанцій за оплату житлово-комунальних послуг. Вона дуже не любила радянську владу, хоча ніколи не була відвертим опозиціонером. Ці квитанції вона збирала з однією метою: якщо хтось прийде — вона повинна мати свідчення, що з владою вона квита. Бабуся уникала будь-яких відносин із владою. І це постійне відчуття себе мішенню... До речі, я досі так почуваюся. Кожен папірець у цій країні породжує в мені острах.

ПРО ХАРКІВ

Минуле Харкова дуже «молоде». До того ж у місті немає інституції, яка б могла сформувати поняття про харківську культуру, «сформулювати» минуле Харкова, показати, яким воно було. Тим часом до кінця ХІХ сторіччя це було провінційне місто, хоч і з університетом. Як культурний осередок, Харків існує впродовж усього-на-всього ста років, із того часу, як місто почало ставати заможним. Гроші, безумовно, стимулюють розвиток культури.

Харкову, як і всій Україні, не надано належної уваги для його просування у світі. От хоча б Єрмілов, який фактично був засновником конструктивізму в соцреалістичній архітектурі. Якби в Харкові був його музей, це вже був би привід для іноземців приїжджати до цього міста, адже роботи Єрмілова прикрашають найкращі музеї світу. До речі, вперше я побачив його роботи в Музеї Людвіга в Кьольні. А найбільша колекція робіт Єрмілова належить російському магнатові.

Україна як колишня частина Російської імперії відрізнялася від решти простору тим, що тут візуальне завжди було сильнішим, домінувало. Тут народилося багато митців зі світовими іменами — Малевич, Архипенко, Кабаков. Ця земля завжди продукувала талановитих людей, але розвиватися їм тут завжди було складно. Гелікоптер вигадали в Україні, але збудували чомусь в Америці. Таких прикладів багато.

ПРО МИСТЕЦТВО ТА ДЕРЖАВУ

Подивіться на нашу сусідку Росію. У неї не тільки грошей, а й розуму вистачає для того, щоб винайняти Гугенхайм і зробити в цьому всесвітньо відомому музеї Дні російської культури. Чи винайняти Лувр у Франції. Натомість Україну ніхто не позиціонує як культурну країну. А починається все з того, що наші чиновники, які керують мистецтвом, є невігласами в тому, як презентувати свою країну за кордоном. Візьміть видавничу справу. Якби не приватні ініціативи письменників, що взагалі-то нонсенс для світу, ніхто б нічого про українську літературу не почув. Письменники власним горбом викарбовують імідж України за кордоном.

До речі, щодо приватної ініціативи. У Харкові проходить прекрасний фестиваль класичної музики. Його ініціатор — наш харківський скрипаль Валерій Соколов, який живе у Швейцарії. Фестиваль тримається виключно на його зв’язках у музичному світі. Звісно, якісь кошти дає місцева влада, але самотужки організувати подібні акції вона не здатна, її треба підвести, розказати, показати, привести, як коня до водопою...

Колекціонер Воронов починає будувати приватний музей, де виставить свою мистецьку колекцію. Це також крок уперед. Я не вірю в державну ініціативу. Якщо щось змінюватиметься, то тільки завдяки приватним особам. Між іншим, нічого нового в цьому немає. Якщо ви візьмете найкращі колекції кінця ХІХ — початку ХХ століття в Росії, то це приватні збірки — Щукіна та Морозова. Дві роботи Матісса з Ермітажу — «Музика» і «Танець» — це ескізи до розпису сходів у будинку Щукіна, зроблені на його приватне замовлення. На той час Матіссу було вже 40, він жив так собі, працював викладачем... Доки доля не звела його з цими двома російськими хлопцями. Коли він виконав їхні замовлення, відразу зміг дозволити собі будинок під Парижем.

Української літератури не те що в закордонних книжкових магазинах, в українських книгарнях немає. А в Росії, навіть при тому клятому Путіні, є книгарні, які працюють 24 години на добу. Бо там створено спеціальні умови для видавництв. Умберто Еко не встиг видати свої книжки «Про прекрасне» та «Про потворне» італійською, як на полицях російських магазинів з’явилися чудово видані російськомовні переклади. І мені доводиться користуватися саме цими книжками. А що робити? Українською мовою їх не перекладено та не видано.

Українське законодавство написане так, що зробити класну виставку, привезти роботи закордонних митців — неможливо. Хіба що у вас є вільний мільйон... Що казати, якщо в нас на рівні міністерств є люди, які крадуть живопис із музеїв і навіть не соромляться цього.

Моя генерація митців — це принаймні 50 імен, зібравши які, можна зробити дуже цікаву виставку. Приватними силами подібні проекти потроху втілюються. Але чому це не відбувається не державному рівні, скажімо, в Берліні чи Парижі? Не треба митцям та письменникам давати гроші. Ми — дорослі люди, самотужки можемо їх заробити. Краще спрямуйте ці кошти на створення необхідного знаряддя для просування країни у світі. Література, музика, мистецтво, з погляду держави, є тими інструментами, якими користуються, щоб «підкоригувати» обличчя.

Я чув, що Адміністрація Президента дала 2,5 мільйона доларів на «Арсенале». Це чудово. Сам факт існування бієнале в Україні — це вже великий крок уперед. Хоча я не дуже задоволений тим, що там побачив. Але то вже мої претензії до куратора. На жаль, західні куратори часом використовують такі країни, як наша для шаленого заробітку. Їм тут платять значно більше, ніж у їхніх рідних країнах.

ПРО СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО

На мій погляд, несоціального мистецтва не існує. Будь-яке мистецтво мають бачити, сприймати. Сам із собою я й без мистецтва можу розібратися. Я покладаю надію на те, що хтось, стикнувшись із тими самими проблемами, що й я, та подивившись на мої роботи, якось вирішить свої внутрішні питання.

Але є й інший прояв соціальності мистецтва, коли воно заточене на певні ліві ідеї або соціальні проблеми. Це деякою мірою відбиває настрій Заходу, адже звідки йдуть гранти, які підтримують саме таке мистецтво? Скажу відверто: в мене ставлення до нього скептичне. Мені нецікаве мистецтво, що реагує на конкретні політичні події. Те саме я можу побачити на телебаченні. Фактично це частина інформаційної культури. Таке мистецтво не відповідає на мої питання. Чесне чи нечесне, кон’юктурне чи некон’юктурне, комерційне чи некомерційне мистецтво — вирішується не на ярмарках, не на аукціонах, не на виставках і не грантодавцями, а в майстерні художника. Саме художник вирішує, робить він цей свій твір заради грошей чи тому, що не може цього не зробити. Нічого поганого немає в тому, щоб продати те, що зроблене. Інша справа — свідомо робити те, що продається.

Можна сперечатися про те, що краще: коли художник працює над приватним замовленням чи нібито для некомерційної структури. Але треба враховувати, що коли художник пише проект для отримання гранту, він точно знає, на що йому дадуть гроші, а на що — ні. Тому це також своєрідне виконання замовлення. І нічого поганого, зрештою, тут немає. Почнімо з того, що Джоконда — це портрет на замовлення. Єдине — що він писався протягом семи років, потім Джоконда померла, а її чоловік залишився без грошей. Портрет нікому не був потрібен, тому Леонардо його все життя тягав під пахвою, поки Франциск V не запропонував йому наприкінці життя стипендію. Так він опинився у Франції, де доживав віку, а «Джоконда» після його смерті стала частиною колекції Лувра.

Загравання із соціальною роллю мистецтва мені здаються досить штучними. Чому «ліве» мистецтво таке популярне зараз? Чому всі наперебій розповідають, що вони — некомерційні митці? Тому що некомерційне мистецтво найкраще продається. Це — факт.

Актуальне мистецтво — те, яке зроблене чесно. Якщо воно зроблене нечесно, воно ніколи не буде актуальним. Здебільшого це вигадки кураторів і мистецтвознавців, бо їм треба це якось назвати.

В Україні є одне мистецьке угруповання, яке починало зі стьобу з кітчу, а тепер торгує магнітиками на Андріївському узвозі. Почали з боротьби проти кітчу — самі стали кітчем. Хочеш вбити дракона — сам драконом станеш.

У Харкові є одна молода мисткиня, яка всі свої роботи пов’язує з еротикою й сексом. На одній із виставок вона представила відеоарт на тему відсутності реальної любові: мовляв, ніхто не хоче нести відповідальності за дітей і за венеричні хвороби. Якби я подивився це відео і мені стало сумно за людину, яка не має любові, яка насправді самотня, це було б дуже гарне мистецтво, але відео було зроблене так, що я дивився його — і бачив порно...

Дехто закидає Пікассо, що він не вмів малювати, не знаючи при цьому, що іспанський митець закінчив класичну художню освіту в 15 років, і в цьому віці він вже міг малювати так, як інші художники у 25. Далі Пікассо пішов своєю дорогою. Часом класична освіта тисне. Якщо не вистачає внутрішнього спротиву, особливо коли йдеться про молоду людину, школа може «задушити». Але сильний виживає, і таким людям класична освіта допомагає. Вважаю, що краще освіту мати. Адже, щоб ставати догори дригом, треба спершу навчитися ходити на ногах. Водночас класична освіта не є запорукою того, що в художника все буде добре. До слова, є така цікава тенденція: коли в Харкові когось виганяють із художнього навчального закладу, ця людина моментально опиняється на серйозних позиціях у сучасному мистецтві. В академії всі за голову взялися — як тільки митця вигнали, він відразу став відомим. Наша система освіти не просто застаріла, а безнадійно застаріла. Вона вмерла.

ПРО МИСТЕЦТВО ВІЧНЕ

Реальне життя завжди цікавіше за будь-яке мистецтво. Сперечатися з реальністю неможливо. У мистецтва дуже серйозна роль, але воно не працює поза межами свого ареалу. Я погоджуюсь зі словами Йосифа Бродського, які він сказав у своїй нобелівській промові: мистецтво вже не може вилікувати суспільство, але одну людину — може. Не люблю, коли колеги роблять вигляд, що вони — деміурги. Дай Боже митцям за все своє життя хоча б на одну людину вплинути так, щоб змінити її.

Мистецтво за будь-яких умов і в будь-які епохи було протестним. Але протест не може бути самоціллю мистецтва. Це занадто примітивно.

Замисліться — скільки разів зображали Христа протягом двох тисяч років існування християнського живопису. А до нас дійшли одиниці. Чому саме вони? Бо секрет полягає не в тому — ХТО або ЩО зображене, а в тому — ЯК.

Мені постійно закидають, що моє мистецтво сумне. Що я маю на це відповідати? Перечитайте Шекспіра, там на кожній сторінці юшка ллється цеберками. І що, вам не страшно? Хіба «Ромео і Джульєтта» — радісна річ? Ні, але ця драма зроблена ТАК (до речі, сюжет — позичений), що допомагає нам зрозуміти дещо важливе про себе.

Взагалі-то, я не концептуальний художник. І вважаю, що концептуальне мистецтво — це не явище ХХІ сторіччя, як декому здається. Це суто християнське мистецтво, яке завжди було пов’язане з концепцією, яку всі читали й усі знають. Навіть останній селянин, який Євангеліє в руки не брав, Біблію не читав, переступаючи поріг церкви, не питав, чому «той хлопець» висить на хресті. Він знав, про що йдеться. Тобто концепція була зажди. Християнство — це бекграунд нашого мистецтва та культури. У його основі лежить Біблія та спосіб мислення, заснований на цих ідеях. Свого часу воно, звісно, обслуговувало церкву, але й колись, і сьогодні йдеться передусім про цінності.

Якщо говорити про ідеологічне мистецтво, воно обстоювало цінності конкретної влади. Але й у соцреалізмі є вражаючі твори. Наприклад, «Лист із фронту» Олександра Лактіонова я вважаю найкращою роботою про Другу світову війну. Принаймні — в СРСР. Вона дуже чесно зроблена. Як мені здається, в моєму мистецтві ідеології немає. Я також не релігійний митець. Але в моїх творах є ідея, пов’язана з християнськими цінностями, — треба намагатися бути людиною.

Iлюстрації з сайта makov.com.ua

Марія ТОМАК, «День», Ніна ПОЛІЩУК, Тетяна АВДАШКОВА, Літня школа журналістики «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments