Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Потрібно переглянути питання інформаційної безпеки Європи»

Керівник литовського громадського мовця Аудрюс СЯРУСЕВІЧЮС — про те, як діяти з тими, хто не визнає жодних правил
28 листопада, 2014 - 11:50
Аудрюс СЯРУСЕВІЧЮС
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
Аудрюс СЯРУСЕВІЧЮС

Генеральний директор Литовського національного радіо і телебачення Аудрюс Сярусевічюс прибув до України напередодні створення громадського телебачення, щоб поділитися досвідом. У Литві воно з’явилося на базі державного мовця ще 1996 року. Зараз там транслюються три громадські радіоканали (загальний, класичної музики і для молоді) і чотири телеканали (загальний, культурно-освітній, канал для литовців за кордоном і hd-канал). Серед різноманітного контенту литовського громадського телебачення є і україномовна програма Trembita, яку роблять литовські українці. «День» розпитав Аудрюса Сярусевічюса про те, як працює громадський мовець в Литві, а також про литовський досвід протидії російській пропаганді. Розмова відбулася в приміщенні Національної телекомпанії України в київському телецентрі.

Пане Сярусевічюс, чому для Литви так важливо було свого часу мати громадське мовлення?

— Думаю, по-справжньому важливість громадського мовлення глядач зможе усвідомити лише тоді, коли воно зникне. У Британії, Німеччині, інших країнах Європи воно давно сприймається як щось звичне. Громадське мовлення — це невід’ємна складова демократії. Тому, коли мене інколи запитують, чи може воно виникнути, наприклад, у Росії, я однозначно відповідаю — «ні», адже для цього в країні має бути опозиція. Першочергові завдання громадського мовлення — це розвиток громадянського суспільства і виховання молодого покоління. Воно має бути альтернативою комерційним каналам і масовій продукції, повинно демонструвати інший рівень, розрахований на інші смаки. Але це — насамперед інструмент демократії, а не самоціль. У Литві громадське мовлення насправді з’явилося не 1996 року, коли було ухвалено закон і створено відповідні структури, а набагато раніше. Закон лише затвердив те, що де-факто вже існувало. Уже 1988 року, коли в країні розпочалися демократичні процеси, литовські медіа фактично стали вільними, у тому числі і державні радіо і телебачення. Хоча, звичайно, і колишня комуністична, і новообрана демократична влади намагалися впливати на них. Потім після тривалих дискусій все ж було вирішено заснувати Литовське національне радіо і телебачення, але створювалося воно вже на існуючій базі — ефір загалом не сильно змінився. Тоді телебачення в Литві вже давно працювало на глядача, а не на владу. В Україні чомусь всі очікують на те, що із створенням громадського мовлення щось має кардинально змінитися. Я ж вважаю, що працювати над відповідними інноваціями в ефірі потрібно вже зараз.

Як вплинула поява нового мовця  на медіа-ринок?

— Фактично медіаринок у Литві з’явився разом з нами — це були паралельні процеси. Перші комерційні радіостанції з’явилися вже 1989—1990 років, а трохи пізніше і телеканали. Зараз у Литві близько 12 національних каналів. Відмінності в мережі мовлення теж виявилися майже відразу. Глядач вже знав, що у нас в ефірі, наприклад, ніколи не буде стільки кримінальних передач і «бульварщини», як у комерційних каналів. Менше на ЛРТ і розважальних програм. Замість цього — об’єктивні новини, передачі про життя країни. Останній приклад — події в Україні, які викликали в литовському суспільстві величезний інтерес. Тут ми випередили комерційні канали — наші трансляції з Майдану мали великі рейтинги, ніж Євробачення! Ви можете довгий час не помічати, що громадське мовлення існує, але коли відбуваються епохальні події, глядач знає, що потрібно включати саме нас.

Знаю, що в Литві свого часу розглядали можливість фінансування ЛРТ за рахунок безпосередніх пожертвувань глядачів. Чому від цієї ідеї відмовилися?

— Тодішній владі забракло політичної волі. Та й в народі нові податки не дуже популярні. Хоча в Німеччині, наприклад, потрібно платити податки навіть за церкву, яку ти відвідуєш, але там — інша традиція. З нового року ми взагалі відмовляємося від реклами. ЛРТ фінансуватиметься виключно за рахунок бюджету. За нами буде зафіксований певний відсоток, завдяки чому ми більше взагалі не залежатимемо від волі уряду. Але це — лише одна з можливих моделей фінансування. Систем може бути багато — головне, щоб вони діяли. Єдина умова — влада не повинна впливати на контент.

Російські канали почали блокувати в Литві ще задовго до анексії Криму і російської агресії на Донбасі. Так, 2013 року за спотворене зображення подій січня 1991 року у Вільнюсі було припинено мовлення балтійської версії «Першого каналу». Вочевидь, таке рішення спричинило докори в порушенні норм свободи слова. Як Литва відповідає на них?

— Пропаганду війни і ненависті на національному грунті заборонено в Литві навіть на рівні конституції. У разі війни в Україні все це ми якраз і мали можливість спостерігати на екранах російських телеканалів. Так або інакше, але в усьому світі телевізійний ринок певним чином регулюється. Демократія й зокрема демократична преса завжди грає за правилами, але коли на полі з’являється гравець без правил, виявляється, що вона не здатна йому протистояти. Він може дозволити собі наплювати на свободу слова, на різноманітність думок, демократичні інституції — ні. Інколи злочинець виявляється сильнішим, ніж людина, яка дотримується закону. Це — дуже актуальне сьогодні питання, але однозначної відповіді на нього немає. Чи ефективне відключення російських каналів? Не впевнений. Адже ми живемо у глобальному світі інформації, у всіх є доступ до Інтернету. Цей крок мав на меті, мабуть, не заборонити глядачам дивитися певний ефір, а зробити попередження каналу.

Чи вплинула якось інформаційна війна, розпочата Росією проти України, на ставлення до інформаційної безпеки в Європі?

— Для нас у Литві це було дійсно чимось новим. Виявилось, ніхто до цього не був готовий. Потрібно переглянути питання інформаційної безпеки Європи. Але все-таки я вважаю, що краща зброя проти пропаганди — це об’єктивна журналістика. Антипропаганда завжди сама ризикує перетворитися на пропаганду. Ми ж, знаючи, що частина мешканців Литви дивиться російські канали, намагалися якомога більше і об’єктивніше висвітлювати події в Україні. Наші журналісти постійно їздили сюди за матеріалами. Коли в Києві я вперше подивися новини українських каналів, то зрозумів, що тут дійсно війна. Люди в Литві тоді не зовсім це розуміли — треба було їм пояснити. Ми насамперед намагалися запропонувати глядачеві альтернативний погляд — погляд на Україну з самої України. З липня канал LRT Kultura показує російськомовні новини українського «5-го каналу». Цей проект знайшов свого глядача — лише в Інтернеті щодня його дивиться близько півтори тисячі осіб. Вважаю, що події в Україні мають змінити підхід до регулювання мовлення в усьому світі. Ми маємо бути готовими до таких загроз — потрібно виробити правила, як діяти з тими, хто не визнає жодних правил. Гадаю, що всі в Європі це розуміють. І хоча єдиного рецепту немає, демократичний світ, принаймні, усвідомив, що його ресурси для боротьби з цим явищем недостатні. Найголовніше в пошуку цих нових можливостей — не звернути з демократичного шляху.

Як і в Україні, в Литві є значна російська діаспора. Вочевидь, що Росія може спробувати використовувати її для створення «п’ятої колони». Чи усвідомлює уряд цю небезпеку і чи розуміє він потребу внутрішньої інтеграції цих людей?

— Таке розуміння є. Особливо активно це питання порушується у світлі останніх катаклізмів. Сьогодні ми запитуємо, що було зроблено для інтеграції за цих 20 років. Про особливі успіхи тут говорити складно. Звичайно, значною мірою інтеграція відбувається сама собою, адже впродовж довгого часу ці люди жили в зовсім іншому суспільстві — росіяни Литви вчаться в литовських школах, знають мову, спілкуються. Що стосується російського телебачення, то, як на мене, проблема не стільки в тому, що його дивляться представники діаспори, як у тому, що і багато литовців досі розуміють російську мову... Переважно вони дивляться російські канали заради якогось фільму, але одночасно, інколи навіть не усвідомлюючи цього, отримують і дозу пропаганди. Як і щодо армії, залишається одна альтернатива — або ми годуємо свою, або чужу. Росіяни Литви живуть в умовах демократії й вони мають значно більше джерел інформації, ніж люди в Росії. Зрозуміло, що зокрема і події в Україні вони сприймають інакше. З другого боку, в них виникає моральне питання — як до цього ставитися. Все-таки це їх батьківщина. Напевно, від усвідомлення цього з’являється певний психологічний дискомфорт. Москва ж розуміє, що нелояльні до путінського режиму росіяни небезпечні для неї, тому і намагається якомога довше зберегти їх у сфері свого впливу.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ