Про потребу нового ідеалізму

Тиждень тому до редакції газети «День» надійшов лист від представника української діаспори в Канаді, філолога Лева Курдидика. Читач запропонував нам звернути увагу на статтю його батька Анатоля Курдидика, яку той написав для українського видання в Канаді «Новий шлях» ще 1960-го року. Цей текст, що акцентує увагу на важливості громадянської позиції в українських журналістів, які в умовах бездержавності (або до кінця не сформованої держави!) виступають цементуючим елементом нації, був написаний півстоліття тому, але й до сьогодні не втратив своєї актуальності!

«Українські редактори, як старші віком люди, відходять... І на їх місце не «накльовуються» нові, а якщо й «накльовуються», то це люди іншого підсоння, іншої ментальності та іншого погляду на життя і справи... У матеріалістичній ментальності нашого оточення немає місця на ідеалістичне журналістське думання», — пише Анатоль Курдидик.

Ось це «ідеалістичне журналістське думання» видається особливо важливим у світлі останніх політичних подій у країні. Адже йдеться не про те, що журналіст має носити рожеві окуляри, а про те, що кожен, хто обирає професію УКРАЇНСЬКОГО журналіста, повинен бути відданим ідеалам своєї нації, хоч як старомодно це звучить. Звичайно, ніхто не відкидає професійних навичок, подекуди вміння холоднокровно піднятися над ситуацією, втім, професійний прагматизм не нівелює потреби глибокого розуміння свого народу. Ми б навіть сказали, що в Україні журналісти повинні бути нервом нації. Саме ця риса медійників гуртувала українські громади за кордоном.

Сьогодні проблема поступового спаду градусу громадянської позиції властива українським виданням не лише, власне, в Україні.

«Ситуація довкола української преси в Канаді нині залишає бажати кращого, — розповів у коментарі «Дню» Лев КУРДИДИК. — Поки ще були редактори старої школи, вони тримали високий рівень, їхні видання займали українські світоглядні позиції. На жаль, сьогодні багато з тих авторитетних українських газет, у які батько дописував, уже не україномовні, а двомовні — з англійською частиною. Газета «Новий шлях» більше не дотримується таких принципових націоналістичних позицій, які займала покоління тому; «Українських голос» також перейшов на двомовну версію, формат газети сильно скоротився. Загалом, в українській пресі Канади сьогодні з’являються переважно англомовні статті, а україномовні ніби вкраплюються у загальну картину. Колись українська преса Канади була цементом для української громади, тримала її на відповідному інформаційному рівні, а сьогодні, за моїми спостереженнями, матеріали переважно зводяться або до споминів, або до реакції на щось в англомовній пресі. Утім, не хотів би надто згущувати фарби, адже у Торонто нині виходить преса, до якої активно дописують молоді журналісти, народжені в Україні. Словом, у тих колах, де кипить українське життя, позитивно інша ситуація довкола преси».

Тема громадянської позиції в журналістиці для «Дня» не нова. Утім, у світлі останніх подій вона набуває нового звучання. Тим цікавіше простежити, як цей аспект розвивався у вітчизняній журналістиці крізь десятиліття. Адже попри часті твердження про відсутність української журналістської школи, національна публіцистика — не важливо, була вона написана в країні чи в еміграції — вимагає нового прочитання.

Смерть редактора «Нового Шляху» Володимира Мартинця поставила нам перед очі ще раз справу українських журналістів та, в парі з тим, української преси. Це факт, що українських робітників пера — журналістів і публіцистів —щороку менше та що до них майже не доходять молодші, як це було в Україні, де коло кожної редакції «крутився» цілий гурт молодих, більш чи менш талановитих, але амбітних претендентів на редакторів і адептів редакторської справи. Тут, коли заглянете в редакції українських часописів, зустрінете в них здебільшого старших українських редакторів і журналістів, які мали вже прізвище та марку «вдома» і до війни 1939 року: це люди глибокого досвіду і з авторитетом за бюрком — і це завдяки їм українська преса в Америці, Канаді тощо має високий змістовий і технічний рівень та вдоволяє сотні тисяч своїх передплатників і читачів, конкуруючи успішно з часописами країни поселення. Це теж тим людям пера, яких багато хто з нас не знає і якими загал не цікавиться, завдячує українська преса своє насилення і свій менш-більш однаковий рівень, це їх робота — постійно спрямовувати, закликати та «підогрівати» своїх земляків українців, толкувати їм часом дуже прості речі й попереджати їх про небезпеки, що іноді мають привабливий вигляд.

Ніхто не може сказати, що українці своїх редакторів і журналістів не шанують. Навпаки, в розмовах із нашими англомовними та іншими колегами не раз з одного боку доводили їм, що не вони, а ми є виразниками справжньої громадської і публічної думки, бо їх газети держаться анонсами, закулісними фінансами і не раз підозрілими «пособіями», тоді як наші тримаються здебільшого передплатою, організаційними і пресовими фондами, отже, всім тим, що без довір’я української громади та українських читачів до своїх редакторів було б неможливе. Зрештою, про високий авторитет українських редакторів серед своєї спільноти знають дуже добре й урядові кола Канади, й інші наші співгромадяни: одна тільки генеральна атака української преси на Сі-Бі-Сі за його обезславлювання Симона Петлюри кілька місяців тому, за якою пішла така ж атака української громади листами й телефонами, спонукана пресою, показали і мільйонерам-спонсорам тієї фатальної авдиції, і піддуреній нею дирекції Сі-Бі-Сі, що з українцями так легко діло не піде. І так воно було в багатьох-багатьох випадках, і це тому українських редакторів так респектують усі урядові, громадські та господарські кола Канади, не раз закликаючи їх на наради та випитуючи їх про їхню думку, певні того, що це думка добрих сотень тисяч українців-громадян Канади. Здебільшого теж українські люди пера — журналісти і публіцисти — завдали та завдають тутешнім московським агентурам з-під «поступового» стягу тяжких ударів, освідомлюючи про них своє і сусідські громадянства, і не проти кого, а проти цього чи того українського редактора висипається щораз така чи інша московська гадюча газета, навіть українською мовою! І тоді ми, українські журналісти, маємо доказ, що наше намагання служити своїй справі та своїй громаді ми таки виконуємо: ця свідомість у багатьох випадках заступає нам життєві недостачі та скромні матеріальні можливості , і вже стало прислів’ям, що на українській газеті ще ніхто не доробився, хіба заробив сердечний удар або туберкульоз.

Але всі ці наші міркування не змінюють одного факту, адже яка б не була почесна, авторитетна і повна духового вдоволення роль українського журналіста у вільному світі, факт є таки фактом, що українські редактори, як старші віком люди, відходять: передучора Лука Мишуга, вчора Павло Котович, сьогодні Володимир Мартинець. І на їх місце не «накльовуються» нові, а якщо й «накльовуються», то це люди іншого підсоння, іншої ментальності й іншого погляду на життя і справи. Чому такий стан — не річ тієї статті розглядати. Наше переконання, наприклад, у цій справі таке, що в матеріалістичній ментальності нашого оточення немає, по-перше, місця ідеалістичному журналістському думанню, і, по-друге, українська журналістика та редакційна праця, з матеріальної точки зору — фах, на якому «далеко не поїдеш», фінансової кар’єри не зробиш. На нашу думку, це й головна причина, чому майже не маємо студентів журналістики українців. Які вигляди має молода людина, пішовши на ці студії, та ще коли вона думає грошовими категоріями про майбутнє?

Не малюємо ніякої чорної картини. І досі було так, що українська журналістика не давала тисяч і багатства. Але завжди знаходилися люди, що таки і в цій ділянці своїй батьківщині та своєму народові служили, — і то як служили! Нам треба б тільки віднайти способи, щоб ми таки не допустили до обідніння цього нашого сектора, того важливого сектора — та щоб наші організації подумали і про цю можливість, якій можна б частково запобігти, наприклад, створенням окремих стипендій для студентів-українців, що вивчали б журналістику, та відповідною атмосферою для наших людей пера.

Українська преса мусить існувати, мусить бути справжнім «мечем і бичем» своєї громади, а це можливе тільки тоді, коли зможемо спинити стан, в якім перед черговою могилою українського редактора стаємо як перед справжньою проблемою Ї з тяжким серцем і тяжкими перспективами.