Про «Україну Кайдашів»

На тлі безкінечних серіалів про «нєраздєльонную любофф» втомлених городських дівчаток і перезрілих дів та детективних пригод бравих мужчин «у самом соку» — раптом от сей поворот до народного життя. До народу, чий образ тут далекий від ідилічно-солодких народницьких марень.

ПОЧУТИ НЕЧУЯ, СПІЙМАТИ ЛЕВИЦЬКОГО

В основі фільму (виробництво компанії «ПроКіно», за державної, урядової підтримки) — знаменита, відома практично кожному українцю повість «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Повість, яка побачила світ 1879 року і відбивала життя українців опісля скасування кріпосного права у 1861-му.

Друге, що треба обов’язково  знати про самого письменника, — його «прадіда уніати й поляки душили димом у хаті, щоб він пристав на унію, але він зостався православним». По батьковій лінії увесь рід — священики, котрі були тверді у своїй вірі, у тому числі й у вірі в Україну, її історію, її мову. Батько літературного класика «любив говорити проповіді по-українській», «в нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками», — свідчення самого Нечуя-Левицького з одного із його листів.

Тож не дивним є інше судження письменника — про зрадництво так званих еліт. «... не тільки наша, — писав він Іванові Франку, — але й інша аристократія обирала скрізь кметів, однімала землю і потім перша зраджувала отчині й народові: переходила в ту віру та національність, котрої держалась зверхня власть. Так було у нас, у чехів, у болгар, сербів, єгиптян». Так було і є, досить пригадати зрадництво політиків, які готові продатися Кремлеві за шмат гнилуватого бізнесу. Так от, Нечуй-Левицький у цьому сенсі — представник просто взірцевого українського роду, по-справжньому аристократичного.

Словом, життя низового українства, побачене очима аристократа, побачене в часи доволі крутих змін. Саме це й визначило, судячи з усього, задум кіносценаристки і театрального драматурга Наталі Ворожбит (вона ж є креативним продюсером стрічки). Вона переносить персонажів «Кайдашевої сім’ї» у ХХІ століття, події телесеріалу відбуваються упродовж десяти літ — із 2005 по 2014 роки, від помаранчевої революції до Революції Гідності й початку війни на сході України.

Усе це вміло «закільцьовано» й драматургійно — картина починається з повернення Лавріна (25-річний актор Григорій Бакланов, і це його друга роль у кіно, опісля «Пекельної хоругви») з військової служби, а завершується тим, що він повертається до війська, повертається боронити Україну. Вже іншу Україну, не ту, яку ми бачимо на початку серіального фільму.

«БОГА ТУТ НЕМАЄ»

Витвір Нечуя-Левицького вочевидь є повістю,  кіновитвір тяжіє до кінороману. Сценаристка, в суголоссі з режисером Олександром Німенком (у нього вже чималий досвід продукування телесеріалів), доволі радикально розширює житейське і світоглядне поле фільмового світу; тут з’являється чимало інших персонажів — і кожен зі своїми голосом і слухом. Одна з характеристик роману (за вже класичними визначеннями Михайла Бахтіна) — його стильова тривимірність, пов’язана з багатомовною свідомістю (відтак більшість основних персонажів фільму говорять суржиком, у якому власне українська просякнута російською, власне імперською; ну, так було і багато в чому так є).

Так само очевидним для мене є інший прояв романної структури: образна сфера фільму, передусім образи людей тут перебувають у зоні максимального контакту з сучасністю. Сучасністю, яка не є чимось сталим, оскільки перебуває в стадії формотворення. Сучасність — вона тут не тільки в людях. У тій же мові: акцентовано, що відривний календар (Кайдашиха щоранку відриває «старий день» і одкриває новий) російськомовний, тобто перебуває в зоні звичного імперського дискурсу. А в заключних серіях календар уже україномовний, пісні звучать українські (а в перших серіях звучить переважно російська попса), радіо і телевізор так само промовляють українською. Тобто слово, сама мова починають відчуватися по-іншому, вони самі стають чимось іншим. Отой дим, яким прадіда Нечуя навертали до уніатства, втрачає свою паралізуючу силу.

Ту силу, правда, не втрачає горілка, алкоголь — передусім це стосується старого Омелька Кайдаша (Віктор Жданов не грає цю роль, Кайдаш просто поселився в його душі й тілі), але не тільки. Хоча сини Кайдашеві з горілкою вже не дружать, хіба що іноді тільки зриваючись у наркотичну пітьму.

Змінюється все. Хата, яка вже не виконує ролі родової скрепи, зменшується до функції просто житла. Тільки в одному епізоді — вже у 11-й серії, коли раптово зникає електрика, а з нею і сама цивілізація, сім’я — і батьки, і діти з онуками — збирається за одним столом, аби відчути блаженну ідилію родового існування. Та тільки вмикаються лампочки — сім’я знову розсипається.

Хіба що церква (кілька епізодів локалізуються саме там) ніби повертає собі традиційний функціонал. Ніби, оскільки враження, що основною фігурою церковного і біляцерковного життя є баба Параска (черговий респект 125-відсотково достовірній Ніні Набоці), яка й до церкви підіпхне, і разом із тим запропонує віяло уповні язичеських послуг.

А вже коли персонажі фільму ненадовго опиняться у Києво-Печерській лаврі, переконаються: щось це більше нагадує торгівельний заклад — «Бога тут немає», як, дещо ошелешено, констатує Омелько. І ця констатація не тільки Лаври стосується, а й самого народного життя — такого далекого від ідилічного, замилуваного погляду. Вочевидь, не дуже тверезого — в епізоді у Лаврі нам ненав’язливо презентують такого собі алкаша Алєксандра (він щось там пише і навіть обіцяє колись те закінчити). От сей квазіписьменник і захоплюється народом, про що замилувано повідомляє Омелькові, напуваючи його горілочкою, опіумом для того самого народу...

СПАСИТЕЛЬНИЙ РІД

Усі персонажі розставлені на фільмовій «дошці» дуже точно. «Стара» Маруся Кайдашиха (Ірина Мак дуже чітко утримує рамки цього багатошарового персонажа), яку, за її зізнанням, не вчили «думати про себе». Вона справжня раба цього родового древа, його чільний корінець і стабілізатор, попри всі бажання поламати цю гру, аби «спіймати Кайдашів», щоби служба роду медом не видавалася (фразеологізм, який ліг у титул фільму, означає — зажуритися, опустити свій світ у печаль, у мінор).

Омелько Кайдаш, незважаючи на усі свої алкогольні виходки, так само на сторожі роду. Коли невістка, Меланка (Дарина Федіна), на якийсь час відбилася від сімейних рук у пошуках власного часо-простору, свекор переконує її: рід священний, він єдиний, хто тримає душу людську в житейській плавбі (Омелько боїться все потонути, цей мотив із повісті Нечуя-Левицького). «Життя таке дурне, таке несправедливе», — рече Кайдаш, і наводить приклади рятункової магії сім’ї: подивишся на жінку свою і згадаєш, що це вона подарувала тобі синів; поглянеш на грушу і душу прониже спогад про батька, який те дерево посадив.

Груша і є символом роду, його незнищенності. Інша невістка, Мотря (блискуча робота актриси Антоніни Хижняк), яка є таким собі «підривником» сімейних устоїв, усе намагається ту грушу спиляти. Та ж ніц не виходить — і груша, яка так довго не родила (як, власне, і сама Мотря) зненацька уродить рясними плодами. У тяжкий час перемін тільки сім’я, попри усі катастрофічні розломи в ній (за нових, постпатріархальних формацій), земля і рід таки багато втрачають, одначе ж лишаються для українців об’єднавчими живими символами.

Сім’ї усе ж прагнеться. Світлані, Свєтці (Христина Федорак), скажімо, подружці Мотриній. Ніяк не виходить у неї повести під вінець Василя, який , зрештою, зникає в Іловайських трагедійних сюжетах. Чи сусідці Кайдашів, Тетяні (Юлія Врублевська), яка почувається вільною від патріархальних обмежень на поведінку дівчини у дошлюбний період, а все ж приводить до сімейного кола Артема (Роман Ясиновський), сина головихи.

Та головиха (Галина Галл-Савальська) є ще одним ненав’язливим символом радянської панщини. Їй уже не вклоняються й не запобігають, хіба що трохи, та спогад живе. У тієї ж Марусі Кайдашихи, котра, як і в первісній повісті Нечуя-Левицького, пишається тим, як вона у самого голови колгоспу, у самого пана столи готувала, господарством порядкувала. Старі часи і звичаї усе ще тримають за горло, нависаючи, як та гора над селом, яку належало б упорядкувати, але краще перечекати, може, начальство щось зробить...

Вислід старих часів — і в постаті старшого Кайдашевого сина Карпа (Тарас Цимбалюк, чия попередня роль була у фільмі «Чорний ворон»). Свобода для нього надто клопітна, бо нічим заповнити душу, та й тіло до роботи погано притуляється — без поганяйла, без пана. Тож логічно, що Карпо опиняється у стані попихачів, агітаторів за Януковича. І в стані ворогів нового революційного повороту в 2014-му. На відміну від свого брата Лавріна, який є учасником Майдану і в душі якого виформовується своя Україна. Україна, на захист якої він і стає у фіналі стрічки.  

Справжнє романне, житейське і світоглядне багатоголосся! Справжня, на мій погляд, удача. І новий напрям думання для кінематографістів. Виявляється, життя у телесеріальних побудовах може поставати і в таких вимірах, і на такому матеріалі — без гриму, без солодавої усмішки і без запобігань перед глядачем і глядачкою. І — чудовий акторський ансамбль, де кожен знає маневр свого персонажа і свій горизонт. До якого належить і далі рухатися попри те, що він передбачливо відсуватиметься вглиб кадру. Але ж спіймати Кайдаша — звабливе завдання!