Письменник і буття

Не скажу, що я добре знав Івана Федосійовича Корсака. Чи ми були близькими приятелями. Однак підтримували добрі стосунки. Траплялося – один одному й допомагали. І не раз наші шляхи перетиналися.

Корсак мені був цікавий як особистість. Людина, яка «сама себе зробила». Яка вміла працювати на результат. Яка досягала успіхів. І яка, навіть коли виникали чималі труднощі, вміла їх переборювати. І головне – це була людина, діяльність якої мала конструктивний характер.

Я ніколи не був у селищі Заболотті, де народився Корсак. Знаю лише – це селище на кордоні з Білоруссю. І що насправді на північ від цього кордону, на Берестейщині, яка зараз є частиною Білорусі, люди розмовляють так, як і в Заболотті. Ні, не білоруською мовою – українською. Точніше – на поліських діалектах української мови.

Заболоття, як і Камінь-Каширський, де довгий час жив Корсак, – це справжнє Полісся. Є люди, які зверхньо ставляться до поліщуків. Мовляв, поліщуки – нецивілізовані, дикі. Прочитайте хоча б повість Олександра Купріна «Олеся», де маємо погляд «цивілізованого імперця» на жителів Полісся. Так, поліщук має свої ментальні особливості, які обумовлені життям у непростих умовах. Так, поліщук іноді видається замкнутим, впертим. Але таким його зробило життя-буття. А ще для поліщуків притаманний традиціоналізм. До речі, найкраще елементи давньої слов’янської культури збереглися у Карпатах і на Поліссі.

Корсак народився в 1946 році. Це були важкі часи – повоєнні. Не знаю, яка генеалогія Івана Корсака. Та й чи цікавився він нею. Хоча доводилося в давніх документах зустрічати це прізвище – принаймні на Поліссі існувала шляхетська родина Корсаків. Може, Іван Корсак і мов до неї стосунок. Бо щось було в нього шляхетське – в доброму розумінні цього слова.

Отримав Корсак вищу сільськогосподарську освіту. І це зрозуміло. Бо куди ж було йти хлопцеві із сільської глибинки? Треба було мати професію життєву, прагматичну – якраз «для своїх».

І все ж у доволі молодому віці (йому тоді ще не було 30-ти років!) Корсак стає редактором районної газети в своєму Камінь-Каширському районі «Радянське Полісся». Звісно, тогочасні «районки» були майже на одне лице, нічим особливим не відрізняючись один від одного. Й публікували «правильні» матеріали, необхідні компартійним органам. І все ж «Радянське Полісся», наскільки пам’ятаю, на фоні інших «районок» Волинської області дечим відрізнялося. Принаймні ця газета мені видавалася більш цікавою. А про редактора, якого я в той час не знав, колеги-журналісти говорили як про людину, що мала свою думку.

Це, може, видається дивним, але в часи «перебудови» Камінь-Каширський район, попри «поліський консерватизм», стає одним із революційних осередків на Волині. І чимала в цьому була заслуга Корсака.

Тому по-своєму закономірно, що коли в 1990 р. депутати Луцької міської радивирішили створити фактично першу в Україні демократичну газету, не підвладну компартійним органам, то на посаду головного редактора був запрошений Корсак. То був вдалий вибір. Газета мала назву «Народна трибуна» Іван Феодосійович, незважаючи на непрості обставини, зумів створити непоганий журналістський колектив. Були в ньому й поети, і прозаїки. Зрештою, сам редактор у той час стартував як письменник, опублікувавши збірки оповідань «Тіні і полиски» (1990) та «Покруч» (1991).

Під керівництвом Корсака газета виходила в 1990-1995 рр. Також перші випуски рухівської «Народної газети» готувалися й друкувалися під його патронажем. На сторінках «Народної трибуни» було опубліковано чимало вартісних матеріалів. А газета відзначалася відвертою проукраїнською й демократичною позицією.

Але така позиція не подобалася деяким керівникам Луцької міськради, котрі, до речі, позиціонували себе як демократи. Скориставшись економічними труднощами, вони вирішили знищити газету, точніше його редактора, який демонстрував незалежну позицію. Газета не отримувала фінансову допомогу від влади, на життя заробляла самотужки. Але в 1994-1994 рр., коли економічні умови були дуже складними, «Народна трибуна», як майже всі газети в Україні, стала збитковою. Спроби редактора, який змушений був займатися господарською діяльністю, віднайти для газети кошти блокувалися. Зрештою, Корсака грубо «підставили» в фінансовій сфері. І він змушений був написати заяву на звільнення.

Мені довелося бути свідком цієї цинічної ситуації. Більше того – допомагати йому вийти з неї. І треба віддати належне: Іван Феодосійович умів «тримати удар».

Фактично газета «Народна трибуна» була знищена, перетворившись у рупор чиновництва Луцької міської ради. Але Корсак не був знищений. Він не впав. Пішов у бізнес. Став представником низки українських фірм у Волинській області. Його бізнес почав успішно розвиватися. Звісно, не все було просто. Опорою в цій новій для Івана Феодосійовича справі стала сім’я. Без неї – так мені видається – він би не досягнув успіхів у бізнесовій сфері.

Можливо, це й підштовхнуло його до створення газети під назвою «Сім’я і дім». Все таки з газетною справою він не хотів розлучатися. Цю газету редагував з 1996 по 2014 р. Теж немалий відрізок життя. Паралельно з цим існували сайт газети, радіо ФМ з такою ж назвою. Мусив Корсак іти й в політику – бо інакше займатися бізнесом складно. Був депутатом Волинської обласної ради.

Та попри цю завантаженість, він залишався творчою людиною, намагався працювати на полі культурному. Не знаю всіх його культурних проектів, бо не так часто ми зустрічалися. Іноді мені говорили, що Корсак допомагає Спілці письменників, деяким авторам… Коли ми зустрічалися, він натякав, що відійде від справ, буде займатися літературою. Я, зі свого боку, жартував: казав, що не даремно подарував йому ручку для письма на його 50-ліття.

Десь у 60 років у Івана Феодосійовича відкрилося «друге дихання». Почали виходити його твори – переважно біографічні романи. Як на мене, цього якраз бракує сучасній українській літературі. Деякі з персонажів цих романів були «моїми». Це й В’ячеслав Липинський («Діти Яфета»), і Михайло Чайковський («Отаман Чайка»), і Юрій Немирич («Немиричів Ключ»), і Данило Братковський («Мисливці за маревом»). Не знаю, наскільки Івану Феодосійовичу допомогли мої публікації про цих осіб (деякі з них побачили світ в редагованих ним виданнях). Та все ж сподіваюся, що допомогли.

Іноді ми пересікалися на книжкових форумах, бо ж і видавалися часто в одних і тих же видавництвах – «Твердині» й «Ярославовому Валу». Обмінювалися книгами. Я жартував, що Іван Феодосійович звільняє мене від зайвої праці – пише про ті персонажі, про які мені хотілося б написати.

Тепер жартувати не будемо – на жаль. Іван Корсак помер, коли йому пішов 72 рік. Іноді мені видавалося, що він поспішав жити. Останнім часом кожен рік видавав по дві книги. Хотів багато сказати… І помер в час творчого злету.

Та лишилися його справи. І лишились книги. На завершення хочу перефразувати слова Сенеки: нехай пам’ять про нього для нас має для нас не менше значення, ніж його жива присутність.