«Репортерство та шоумейкерство витіснило аналіз»

Останнім часом висвітлення політичних скандалів стало одним із найпопулярніших жанрів на українському телебаченні. Цей жанр дозволяє журналістам продемонструвати майже весь арсенал своїх професійних умінь Але, у той же час, створює і чимало ризиків для виходу за межі професійних стандартів. «День» запропонував експертам поділитися своїми думками на таку тему: ? ЯКІ ПОМИЛКИ НАЙЧАСТІШЕ ДОПУСКАЮТЬ ТЕЛЕВІЗІЙНИКИ, ВИСВІТЛЮЮЧИ ПОЛІТИЧНІ СКАНДАЛИ Й КОНФЛІКТИ МІЖ ПОЛІТИКАМИ

Тарас ШЕВЧЕНКО , директор Інституту медіаправа:

— На мою думку, журналісти непогано справляються з висвітленням політичних скандалів. Варто відзначити, що зараз на українському телебаченні набагато більше свободи, ніж декілька років тому. Ми не маємо заборонених прізвищ чи заборонених тем. Фігурантів скандалу запрошують в ефір, а пізніше експерти з різних таборів (а не підтасовані однодумці) обговорюють у прямому ефірі (а не в цензурованому записі) всі деталі скандалів. Тобто, загалом моя оцінка діяльності телеканалів позитивна. Звичайно, є приклади деякої тенденційності у висвітленні окремих проблем, зокрема — проблеми переділу власності. Деякі телеканали були далекими до професійних стандартів, висвітлюючи питання повернення до державної власності НФЗ та «Криворіжсталі». Ще одна професійна тема, яку вважаю доцільно підняти, це представлення у телевізійних сюжетах про політичні скандали різних протилежних точок зору. Коли людину обвинувачують у смертельних гріхах, журналіст повинен намагатися отримати коментар цієї людини і подати його разом зі звинуваченнями. Такий баланс на практиці не завжди дотримується.

Олесь ЛІСНИЧУК , політолог:

— Я не думаю, що суттєвим було б казати про якість конкретні одинарні огріхи. На мій погляд, телемедіа, як і політики з різних протидіючих таборів, як і, зрештою, суспільство стали заручниками загальної ситуації. Інформаційний простір знаходиться в стані глибокої інтоксикації компроматом. Ця війна нищить усе — і об’єкти компрометування, і їх викривальників, і механізми викриття, і суспільні надії та ілюзії, і, власне, сам компромат як політичну зброю. Адже, не далекий той час, коли на різних політичних і суспільних рівнях може виробитись імунітет проти звинувачень у корупції. Політик і корупціонер знову стануть синонімами з усіма відповідними наслідками...

Якщо поглибити озвучену аналогію нинішньої інформаційної війни з війною ядерною, то можна було б говорити про те, що телемедіа в ній відіграють роль своєрідних балістичних ракет, які доносять руйнівні боєголовки. Таку роль можна розуміти як саму що не є медійну, посередницьку, однак це дуже вже одностороннє посередництво... Не тільки пересічному обивателю, але й політично зацікавленим громадянам надзвичайно не просто встежити за бомбометаннями компроматів та розібратися в суті взаємних претензій. Відповідно на рівень актуальнішим є емоційні сприйняття, а не раціональні оцінки.

Якщо ж говорити безпосередньо про телетенденції, то зауважу наступні. Попри намагання дотримуватись атрибутів об’єктивізму і в поданні теленовин, і моделюванні дискусій у студіях, тим не менш досить помітно, який канал кому із учасників компромат-баталій симпатизує. Репортерство та шоумейкерство витіснило аналіз. Новинна, дескриптивна складова телеефірів значно домінує над критично-оглядовою, навіть у підсумкових тижневих програмах. Може, я пропустив щось, але мені за останні тижні не потрапляла на очі телепрограма присвячена корупції та проблемам протидії їй. Телебачення охоче розповідає про умовних корупціонерів, але фактично нехтує можливістю більш ґрунтовної розмови про корупцію. Корупція, все ж, далеко не тільки проблема певних владних персонажів, які найбільше «підставилися». Це, на жаль, навіть не тільки системна проблема влади й політикуму. Це невід’ємна реалія повсякдення, загальносуспільна культурна, етична проблема.

Можливо, варто говорити про певну ціну, мабуть, найвідчутнішого здобутку минулорічної революції — помітної лібералізації в галузі функціонування засобів масової комунікації. Проте «винувата» тут не випереджена ліберальність медійного середовища, а якраз чітке відставання в інших сферах — забезпеченні, відкритості прийняття державних рішень, протидії корупції, самостійності, незалежності судів і системи судочинства, розмежування повноважень між владними інституціями та їх злагоджене функціонування, наявності чіткого політичного курсу, функціонування громадянських інституцій, зрештою, політичної відповідальності.

Марія МАТІОС , письменниця, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка:

— Гадаю, журналіст досить часто помиляється, коли вважає, що черговий політичний скандал — це саме те, що може бути «пупом» найгострішої уваги всього суспільства. Бо, зрештою, життя багатогранніше, жорстокіше і водночас добріше, ніж інформація про те, хто кого агресивніше «об’єгорив» на самих верхах. Та й політика цікавить не всіх людей. На мою приватну, але перевірену в багатьох прошарках суспільства і в багатьох регіонах думку, теленовини не конче починати з повідомлення про те, хто на кого начхав чи хто перед ким зігнувся буквою «зю» з політичних міркувань. До того ж журналісти дуже часто перетворюють подачу таких матеріалів у своєрідне шоу. Але великій частині суспільства, а особливо тій, яку політики для приходу чи для повернення у владу використали у якості «презерватива», кому плюнули нечистотами не в очі, а в душу, такий підхід — це все одно, що рашпелем об серце. У розумінні нормальних людей політичні «шлюби» чи «розлучення» також не слід подавати як суцільні шоу. Я розумію: пересиченим легальними чи прихованими взаєминами з політиками працівникам медіа дуже приємно шкварчати з екрана телевізора нібито ексклюзивною інформацією, добутою з перших уст. Але, на жаль, майже на всіх каналах «стирчать вуха» замовників такої інформації. Я гадаю, що дуже велика частина телевізійних мас-медійників, на якийсь час присоромлених своєю чорною роботою продовж минулого року, тепер «оклигала» і без зайвих роздумів про свою моральну провину перед суспільством знову повернулася до практики повчання і розставляння крапок над політичними «і». Я би порекомендувала таким «міченим» журналістам трохи відпочити самим від споглядання себе, улюбленого, в телекамері і дати можливість великій частині глядацької аудиторії відпочити від них. Незважаючи навіть на особисті рейтинги. В телеекрані, як і в політиці, потрібні нові обличчя. Україна така велика — вибрати можна. Бо коли я почула знову про міністра Саханя, то в мене почався достроковий токсикоз. Як, до речі, і про гуманітарного віце-прем’єра. Я ж не буду претендувати на партію Чіо Чіо Сан тільки через те, що я, може, гарна людина і добрий письменник?

Сергій ТРИМБАЧ , кінокритик:

— По-перше, журналісти дуже часто бувають легковірними. По-друге, дуже часто вони захоплюються певним політиком або через власні симпатії до нього, або через гроші. І це надто помітно. Звичайно, журналіст має власну позицію і емоції. Але, думаю, глядачі вже навчилися розбиратися, що і де. Принаймні, в ступені продажності і щирості як політиків, так і журналістів. Не абсолютно, звичайно, але помітні кроки є.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ , директор компанії «Медіа Дім»:

— Мені здається, проблема полягає в тому, що наші журналісти, на жаль, не завжди правильно розуміють поняття об’єктивність. Дуже часто об’єктивність для багатьох журналістів — це показ двох точок зору.

Безумовно, дві точки зору показувати потрібно. Але це не знімає відповідальності з журналіста перевіряти ті факти, які подаються в тій чи іншій позиції. Кожен політик має право висловлювати свою думку. І коли політики висловлюють думку, то журналісти можуть показувати й одну, й іншу. Але коли серед цих думок звучать факти, які часто бувають неперевіреними або спростованими, то мені здається, журналісти повинні були б ці факти додатково перевіряти, або хоча б перепитувати у політиків про їхню достовірність. І тому досить часто у нас краще виглядає не той, хто говорить правду, а той, хто красномовніше бреше.

Володимир ФЕСЕНКО , директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

— На мій погляд, головна проблема полягає в тому, що увага журналістів сконцентрована передусім на зовнішньому боці конфлікту. Наприклад, як правило, про скандальну заяву знімається репортаж. Потім це може йти якоюсь новиною. І заява стає або фактом інформаційним, або ж фактом суспільного політичного життя. Нам мій погляд, було б більш логічно (це, до речі, відповідає етичним стандартам журналістики) одночасно подавати й позицію звинувачуваної сторони. Але це вже пов’язано не так із журналістикою репортажною, як з журналістикою аналітичною. Варто було б за тими або іншими скандальними фактами або заявами проводити журналістські розслідування або надавати коротку довідку. Наведу простий приклад. Одне з обвинувачень на адресу Петра Порошенка, яке звучало і з боку Зінченка, і з боку Турчинова, — звинувачення у вимаганні хабаря за фактом будівництва будинку недалеко від Верховної Ради. Якби глядачі відразу отримали довідку про скандальну історію цього будинку, про те, що саме будівництво спричинило протести громадськості ще до помаранчевої революції, думаю, багато хто дещо інакше сприйняв би цей факт. Тому мені здається, що найбільша проблема — у нестачі хороших журналістських розслідувань. Адже не обов’язково чекати даних розслідування якоїсь слідчої комісії, Генпрокуратури... Журналісти можуть і самі розслідувати ті або інші обвинувачення. Звісно ж, в міру своїх можливостей та інформаційних ресурсів. Адже в ході деяких політичних скандалів виникають додаткові подробиці. І не тільки про тих, хто звинувачує або «скидає» інформацію. І мене дуже дивує, що ЗМІ рідко реагують на подібного роду інформацію. Адже це суттєві докази! Так що, на жаль, така однобокість, увага лише до зовнішньої, суто фактологічної сторони — навіть не так до фактологічної, як до самої скандальної заяви — і є головною проблемою в висвітленні скандальних ситуацій.