Синдром «Центральної Ради»

У електронних (і не лише) ЗМІ України минулого тижня чимале пожвавлення було викликане виступом Президента Віктора Януковича у Верховній Раді. Реакція українських журналістів нагадала реакцію колишніх західних «совєтологів» і «кремленологів» на чергову промову генсека ЦК КПРС перед партійно-господарським активом якогось радянського регіону. Так само сьогодні наші журналісти, політологи, аналітики з окремих фраз глави держави, з інтонацій, натяків намагаються робити далекосяжні висновки. Деякі ліберальні ноти в тексті виступів спровокували великі надії у спостерігачів. Мовляв, Віктор Федорович змінюється, політично мужніє, демонструє зрілість. Він нібито хоче «увійти в історію, а не вляпатися в неї». Ну, в історію ми всі вляпалися на початку 2010 року... І в історію вельми безрадісну. Приголомшує підвищена увага журналістської та політичної громадськості до слів за гідної подиву байдужості до фактів. Свого часу академік Іван Павлов писав, що в російської людини гіпертрофовано розвинена друга сигнальна система, тобто орієнтація не на саме реальне життя, а на його знаки, символи, позначення, коли слова й образи цінуються набагато більше, ніж дійсність. Цими особливостями національної ментальності росіян користувалося й користується чимало політичних пройдисвітів. Але треба визнати, що в нас подібна особливість психіки розвинена, принаймні, не менше, ніж у сусідів... Український виборець досі реагує на слова політиків безмірно жвавіше, ніж на їхні справи. Щось там сказав Віктор Федорович, і наші оглядачі (про середнього громадянина годі й казати!) радісно сповістили, що влада збирається відстоювати національні інтереси України. При цьому абсолютно не завдали собі клопоту знайти факти, що підтверджують цю благу звістку. А якби й завдали, то не знайшли б таких через їхню банальну відсутність. Влада, що відстоює національні інтереси, не підписує Харківських капітуляцій, віддаючи за зниження ціни на газ для регіональних олігархів території держави. І поки не видно жодних підстав сподіватися, що такій політиці здавання країни буде покладено край. «Ліквідаційна комісія» української держави не зменшує темпів своєї роботи. Сьогодні на півдні України циркулюють чутки про те, що влада готує виведення Військово-морських сил України із Севастополя до Донузлава (північно-західний Крим), щоб український флот не заважав Чорноморському флоту Російської Федерації збільшуватися кількісно й якісно в контексті Харківської капітуляції. Це означатиме фактичне передання українського міста в руки Росії, яка запровадить там свій режим контролю й управління. І російські військові вирішуватимуть, кого із громадян України пускати до Севастополя, а кого — ні. Подібну акцію намагалися здійснити ще за Кучми, але тоді українські патріоти в Севастополі й Києві її зірвали. Нині ж існує реальна небезпека втратити частину української території, причому назавжди. Але це не стримає апетитів Кремля, вони зростуть у геометричній прогресії. І щодо Криму, й щодо «російського міста» Одеси (яким її сьогодні нестримно роблять), і «міста російських корабелів» Миколаєва, і Херсона, і Запоріжжя. А далі — скрізь. Абсурдно вважати, що сепаратистські витівки в цих містах відбуваються всупереч нинішній владі. У приватних бесідах чиновники цих населених пунктів зізнаються, що, наприклад, розпорядження про вивішування червоних радянських прапорів на 9 Травня вони отримали з Києва. Наприкінці 2009 — початку 2010 року деякі українські інтелектуали за кордоном і в Україні вже переконували, що Партія регіонів тепер не та, вона змінилася, вона багато чого усвідомила й зрозуміла після Майдану. Результат цього навіювання відомий. А тепер шукають (і знаходять!) «прояви» державництва на Банковій, як свого часу радянські інтелігенти шукали й знаходили ознаки «лібералізму» та «демократизму» в діяльності нового генсека Ю. В. Андропова. Щастя цієї публіки, що генсек швидко покинув грішний світ, якби він пожив іще років п’ять-шість, створив би таку «ліберальну демократію», що мало б нікому не було.

Дехто вбачає жадане державництво та тяжіння до правового суспільства у «справі Кучми».

Ось, мовляв, коли порок буде покараний, а доброчесність восторжествує. Наївних знайшлося немало. Українцям узагалі властиво кидатися між абсолютною недовірливістю й дивовижною наївністю. Знову не обтяжили себе тим, щоб звернути увагу на факти. По-перше, якщо «справа Кучми» — не фарс, чому його звинуватили в перевищенні влади у зв’язку з фізичним знищенням Г.Гонгадзе, а не в убивстві або підбурюванні до вбивства? Що, Кучма мав право віддати наказ про побиття й залякування журналіста, але перевищив свою владу, і справа закінчилася вбивством? Дивне якесь звинувачення, малозрозуміле й загадкове. Якщо це не фарс, чому ніхто не розслідує вбивство генерала Кравченка, адже зрозуміло, що там не було ніякого суїциду? Якщо це не фарс, чому не ставиться питання про кримінальну відповідальність тих прокурорів і слідчих, які декілька років фальсифікували справу Гонгадзе?

Сумно спостерігати, як нині деяка частина нашої інтелігенції ідеологічно баламутить український народ, збиваючи його з пантелику фантастичними, але вельми небезпечними вигадками про якийсь «компроміс» із антидержавними силами, про можливість «третьої України», про такий її проект, який помирив би прибічників незалежності з її противниками. Такого компромісу не може бути за визначенням. Подібні мудрування називаю синдромом Центральної Ради, де хворіли у тяжкій формі на пацифізм, пошуки компромісів із більшовиками, тоді як поляки, чехи, естонці, литовці, латиші створювали потужні армії, проводили примусові масові мобілізації й перемагали у війнах за незалежність. А в Києві марили взаєморозумінням (як Володимир Винниченко) з більшовиками, добровольчою ополченською армією та дискутували про іншу маячню, що закінчилося катастрофою. Коли-небудь обов’язково буде написана дисертація на тему «Провокаційно-трагічна роль ідеологічних баламутів в історії українського народу». Не треба схрещувати їжака й вужа, все одно жодної демократії не вийде, лише колючий дріт...

«ЖУРНАЛІСТИКА РУХОМОГО РЯДКА»

Одна українська письменниця, яка нині, на жаль, теж досягла неабияких успіхів на ниві баламутства, дала, як мені здається, дуже точне визначення: «Дурень — це людина, яку життя нічого не вчить».

Є ще тенденція хапати останні західні віяння та насаджувати їх в Україні, до пуття в них не розібравшись, не переваривши їх розумово й емоційно, не перевіривши українськими реаліями. Цілком у стилі героя вітчизняної драматургії Мартина Борулі, котрий прагнув жити «по-модньому».

Ось, наприклад, українська журналістка, котра нині працює в США, дає поради українським колегам: «Що мають робити журналісти — інформувати про факти, а не висловлювати нескінченно свої думки щодо цих фактів. У матеріалах українських журналістів завжди просліджується позиція автора». А далі йде гімн на адресу ВВС, що працюють у такому позбавленому індивідуальності ключі, NPR, Guardian, New York Times і The Economist. Розберемося в цих аргументах тверезо. Якщо завданням журналіста є виключно повідомляти факти, то журналісти взагалі не потрібні, вистачає декількох інформаційних агентств і рухомого рядка», в телевізорі. Не бачу нічого поганого в наявності авторської позиції. Більше того, вважаю, що без неї журналістика вихолощується, а журналіст перетворюється на сумновідомий сталінський «гвинтик» інформаційної машини. Читач часто хоче спілкуватися з людиною мислячою, такою, яка відчуває й переживає, а не з комп’ютером або роботом. Позбавлена індивідуальності «анонімна» журналістка може мати своїх прибічників і споживачів її продукції. Але що цікаво, наша співвітчизниця чомусь не зауважила, що навіть на еталонному для неї ВВС відмовляються від такої неупередженої фактографічної журналістки. Виявилося, що це не те, що треба мільйонам людей. Дійсно, щоб відповідати такому професійному ідеалу, треба бути істотою без роду й племені, без статі, без віку, без переконань і схильностей, такою собі «людиною без властивостей», як назвав свій роман австрійський письменник Роберт Музіль. Особиста точка зору, всупереч думці журналістки Мирослави Гонгадзе, аж ніяк не є пропагандою, а виступає спробою автора пропустити факти через свій життєвий досвід, своє бачення світу та свої принципи. Це прагнення знайти істину, бо, як сказав один французький мислитель (здається, Андре Мальро): «Лише особисто пережита істина має значення». Пропаганда ж, навпаки, абсолютно байдужа до істини. У нас в Україні часто має місце так званий запізнілий розвиток», коли на Заході вже відмовляються від якоїсь ідеї, практично переконавшись у її неспроможності, а в нас до неї все ще ставляться з молитовним трепетом.

«НАС І ТУТ НЕПОГАНО ГОДУЮТЬ»

Певна річ, у студії Савіка Шустера теж обговорювали епохальний виступ Президента. Шустер навіть запитання підкинув телеглядачам: «Чи зруйнує Янукович кланово-олігархічну систему?» Не відходячи від каси, пропоную свій варіант. «Навіщо Януковичу руйнувати кланово-олігархічну систему?» Як говориться у відомому анекдоті, «нас і тут непогано годують». Утім, понад 90% телеглядачів упевнені в тому, що не зруйнує. Здається, востаннє подібний оптимістичний переполох, коли політологи й журналісти жваво гомоніли, вийде чи не вийде, був у нас після другого пришестя Кучми, котрий пообіцяв, що народ побачить «нового президента». Побачив, звісно. Хоча й без новизни. Усі промови, присвячені боротьбі з корупцією, після яких брати починають більше, відкати дорожчають, ми чуємо вже 20 років, і нічого, крім позіхання, вони вже не викликають. Боротися з корупцією й говорити про боротьбу з корупцією — це абсолютно різні речі. Зрештою, тут судитимуть не за словами, а за справами. Тут ось нещодавно голова Київської міської адміністрації Олександр Попов розказав, що його попередники в столичній владі розбазарили міської землі на 70 мільярдів (!!!) гривень. Це майже 9 мільярдів доларів США. І що? Прокуратура негайно кинулася розслідувати, порушувати кримінальні справи проти мера Черновецького та його молодої, але де в чому надто зрілої команди? Ага, авжеж... ГПУ вустами якогось свого клерка заявила, що не бачить підстав для порушення кримінальних справ. Екс-міністра МВС Юрія Луценка звинувачують у завданні збитку державі на 40 тисяч гривень, і прокуратура бачить підстави, а тут 70 мільярдів, і прокуратура впритул нічого не бачить. Луценко вже кілька місяців сидить за гратами, а Черновецький та його бойовий побратим Олесь Довгий процвітають. Київ пограбували до нитки, а винних немає. І після цього мій, вибачте за висловлювання, землячок Вадим Колесніченко зворушливо розповідає про те, що Партія регіонів аж спітніла від непосильної боротьби з корупцією, про те, що нинішня влада не застосовує закон вибірково? Вийшов до мікрофону Леонід Кравчук. Теж багато говорив про боротьбу з корупцією, про руйнування кланово-олігархічної системи в Україні, звісно, не згадавши про власну роль у перефарбуванні партійної номенклатури в керманичів незалежної Української держави. Кучма, якого Кравчук охоче критикував, лише продовжив, розвинув і довів до класичних форм те, що було закладено Леонідом Макаровичем і його оточенням іще наприкінці 80-х років минулого століття.

Дуже жорстко оцінив усі словеса «борців із корупцією» глава опозиційного уряду Сергій Соболєв. Він усього лише навів факти з паралельної базіканню можновладців реальності. Як виявилося, Партія регіонів підготувала закон про списання десятків мільярдів гривень боргів приватних енергокомпаній «Нафтогазу-України». Це що ж виходить? Громадянам постійно підвищують тарифи, тероризують штрафами й виселенням на вулицю в разі заборгованості у комунальних платежах, а «бізнес юкам» Партії регіонів від імені держави багатомільярдні борги списують за рахунок держбюджету, тобто за рахунок простих українців. І це боротьба з корупцією? Ну гаразд, громадянам України ПР очі замилить, але як вона обдурить світову спільноту й той-таки Міжнародний валютний фонд? Адже не дадуть більше грошей. Дійсно, навіщо давати гроші країні, яка може дозволити собі «вибачати» приватним підприємцям мільярдні борги? Отже, не така вже й бідна ця країна. Є й бідніші. Сергій Соболєв нагадав, що всі, кого називають найкорумпованішими особами, перебувають у владній вертикалі Партії регіонів... Вони вже точно корупцію поборють.

Журналіст Портніков, коротко й афористично висловлюючись, не залишив каменя на камені від антикорупційних ідей нинішньої влади, звернувши увагу на той очевидний факт, що систему не можна змінити, якщо реформатор несе її в собі. Мафіозо не може ліквідувати мафію, корупціонер не може покінчити з корупцією. Проти цих тез повстав Леонід Кравчук, наводячи в ролі приклада самого себе, мовляв, я був заввідділом ЦК КПУ, а от очолив незалежну Україну. Але це швидше підтверджує, ніж спростовує твердження Портнікова, адже Леонід Макарович не усунув радянську номенклатуру від влади в Україні, а лише перефарбував її в жовто-блакитні кольори, що багато чого пояснює в новітній історії нашої країни...

ЯК БИ НАМ НЕ СТАТИ «ПРОВІНЦІЄЮ БЕЗ МОРЯ»

А у Євгена Кисельова на «Інтері» обговорювали земельні проблеми в контексті можливого її вільного продажу. Нев’янучий ленінець П.Симоненко згадував про те, як його партійні товариші 1917 р. віддали землю селянам, але забув, що ненадовго, всього років 10 вони там похазяйнували. Художник Поярков перейшов на особистості, вказавши товаришеві Петру на його приватну земельку площею 1 га й особняк у 1000 квадратних метрів. Товариш Петро питання про свою «латифундію» зам’яв, обізвавши опонентів клоунами. Украй дивно слухати антибуржуазну риторику від людей подібного типу. Вітчизняні олігархи мають бути щасливі, що в країні існує така ручна КПУ, з якою жодних особливих проблем немає. Живуть самі (й дуже непогано, якщо вірити живописцеві Пояркову) й іншим жити не заважають. А якщо треба вивергнути хулу на голову імперіалістів (звісно, не російських) або буржуазних націоналістів, вони завжди при виконанні... Дуже зручні комуністи. Абсолютно здивував політолог Вадим Карасьов, який прорік (після вступу до партії «Єдиний центр» він почав висловлюватися досить дивно), що комуністи за 70 років витягнули українське село зі злиденності... Присутня в студії російська тележурналістка Світлана Сорокіна єхидно зауважила, що, на відміну від України, в Росії комуністи село зі злиденності не витягували. До речі, а чи не збирається пані Сорокіна приєднатися до згуртованої групи московських телеведучих, які працюють на українському телебаченні (окрім Кисельова й Шустера на «Інтері» з’явився ще й Дмитро Нагієв, який раніше на ТБ історичної батьківщини вів скандальну програму «Вікна»)? Якщо так піде й далі, скоро на нашому ТБ українських ведучих практично не залишиться, все буде зайнято москвичами. Тим паче що, як гордо виголосив Кисельов після декількох банально-правильних фраз Сорокіної в дискусії, «москвичі завжди говорять по суті, навіть якщо ставлення до них у цій студії складне». З чого випливало, що українцям ніколи не піднятися до величі «вищої московської раси».

Утім, чого чекати від людини, для якої Україна — це лише «далека провінція біля моря». Хоча як би нам із нинішньою владою не стати найближчим часом «провінцією без моря».