Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Телегід

18 травня, 2012 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ДЯДЕЧКО БУНМІ, ЯКИЙ ПАМ’ЯТАЄ СВОЇ МИНУЛІ ЖИТТЯ» / ФОТО НАДАНЕ ПРОГРАМОЮ «АРГУМЕНТ-КІНО»

«Фільм про рух часу»

З 20 на 21 травня, о 00:00, на каналі «1+1» дивіться програму «Аргумент-Кіно» та стрічку таїландського режисера, яка два роки тому була нагороджена «Золотою пальмовою гілкою» Каннського кінофестивалю, — «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя».

У центрі сюжету — дядечко Бунмі, що помирає від хвороби нирок і доживає останні дні свого життя, намагаючись прийти до злагоди з таємницями світобудови. І Бунмі, у процесі розгортання історії, допомагають це зробити привид його мертвої дружини й син, що колись зник, а тепер з’явився у нелюдській подобі. Дядечко Бунмі розмірковує про причини своєї хвороби, котрі пов’язані з поганою кармою. А наприкінці фільму знаходить печеру, де народився вперше. І там він хоче завершити своє нинішнє життя.

У цій кінострічці, як, утім, і в решті картин Вірасетакуна, відсутня традиційна оповідна лінія, так званий наратив. І це дозволяє критикам інтерпретувати його кіно як «текуче, безплотне скупчення дивовижних знаків, котрі позбавлені сенсу, що піддавався б розшифруванню». Цього режисера, який, безперечно, йде в авангарді світового кінопроцесу, багато в чому навіть випереджаючи його, зараховують до нової генерації кінотворців, що прихильні до «розслаблених оповідних структур» і «заперечують саму ідею кіно як історії і кіно як атракціону».

Коли ж спробувати сформулювати, про що ж кінокартина Вірасетакуна «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя», то, за чиєюсь версією, це «фільм про рух часу, про те, як минуле перетворюється на теперішнє, але не зникає, а просто ховається, набираючи невидимих форм, а режисер робить його зримим». А хтось-бо вважає, що цей майстер знімає не образ-рух і не образ-час, а образ-магію. І тому про його фільми важко писати чи говорити, бо магія відразу ж розчиняється, зникає. Тому й ми не будемо...

Принагідно ж варто розповісти про Таїланд кінематографічний. Фільми там почали знімати з двадцятих років минулого століття, а перша національна стрічка (без участі іноземців) була створена 1927 року. І протягом наступних сімдесяти років таїландське кіно, базовим жанром у якому була мелодрама, лишалося, сказати б, винятково для внутрішнього вжитку. Унікальною ж рисою тайського кіно 1940—1960 років був так званий «регресивний авангардизм» — власне, повернення до практики дозвукового кіно. Фільми знімалися на шістнадцятиміліметрову плівку, без звукової доріжки, й озвучувались уже в кінотеатрі трьома дикторами — чоловічий та жіночий голоси, плюс відповідальний за масовку, він же, так би мовити, ді-джей.

Від початку 1990-х років глядацька аудиторія, до речі, як і в Україні, різко омолодилася й перестала дивитися національне кіно, сприймаючи його як рутинне і старомодне. А переламним став 1997-й, коли заявило про себе нове режисерське покоління, що прийшло зі світу телебачення та комерційної реклами. У їхніх стрічках відчувався вплив нової глянсової естетики, надмірної візуальності кліпів телеканалу MTV та голлівудських блокбастерів. Усе це збіглося, наклалося на нове розуміння тайського культурно-філософського принципу «суей», себто відданості красі.

У результаті глядацька аудиторія повернулася до кінотеатрів дивитися ось таке національне кіно. Пішла мова про тайську «нову хвилю», фільми якої почали запрошувати на західні фестивалі й купувати для артхаузного прокату в європейських країнах. Парадоксально, що «фільмами не для всіх» часто-густо в Європі ставали тайські стрічки, розраховані на домашній комерційний успіх. Специфічною ж рисою тайських комерційних фільмів поставали моралізаторські, в дусі буддистського катехізису, фінали. І неймовірним глядацьким успіхом почали користуватися картини про людей, що змінюють свою стать, про трансвеститів і транссексуалів.

Автор фільму «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» Апхічатпхонґ Вірасетакун прийшов до кіно майже одночасно з режисерами згаданої «нової хвилі», себто наприкінці 1990-х. Але він рухався власним неторованим шляхом, про що в програмі окремо йтиметься у спеціальному сюжеті.

Насамкінець процитую Апхічатпхонґа Вірасетакуна: «У кінематографі важлива недосказаність. Так, у моїх фільмах багато неясного, абстрактного — вважайте, що це данина поваги вашій уяві. Окремі ситуації є універсальними, ви можете зрозуміти їх, виходячи із власного життєвого досвіду. Інші ж — туманні, зрозуміліші тайському глядачеві, тому вам доведеться вдатися до самостійної інтерпретації». Ну що ж, запрошую дивитися тайське кіно, сказати б, на хвилях власної уяви...

Володимир ВОЙТЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ