Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами…
Симон Петлюра, український державний і політичний діяч, голова Директорії УНР

Той, що прийшов з холоду

Навіщо в українському медіапросторі опинилися постаті «російської весни»
22 травня, 2020 - 12:19

Інтерв’ю Дмитра Гордона з Ігорем Гіркіним (Стрєлковим) та Наталією Поклонською не увійдуть в посібники із журналістики. Але — у разі успішних результатів чи приголомшливого провалу — вони можуть потрапити на сторінки книжок про роботу спецслужб та спеціальні операції.

На даний час невідомо, чим завершиться ця публічна акція бійців невидимого фронту (оксюморон, але такою є реальність), частиною якої є бесіди Гордона зі Стрєлковим та Поклонською. Невідомо, до чого це все призведе і взагалі — буде в результаті успіх чи провал. Ми цього навіть приблизно не можемо уявити, тому що, зрештою, оцінку цьому дійству може давати лише замовник — лише він знає цілі та завдання спецоперації. Втім, деякі результати цієї «агентурної» діяльності — завдяки камінг-ауту, чи «поверненню з холоду» (див. «шпигунський» словник) Гордона — вже можна і побачити, і проаналізувати.

ЖУРНАЛІСТ Я ТРЕМТЯЧИЙ, ЧИ ПРАВО МАЮ?

Нагадаю, 11 та 18 травня Дмитро Гордон представив громадськості два інтерв’ю зі знаковими персонажами часів «російської весни» 2014 року — колишнім прокурором Криму після його захоплення Росією Наталією Поклонською та Ігорем Гіркіним (Стрєлковим), ватажком збройних формувань на початку військового конфлікту на Донбасі.

Вже перший сюжет з кримською «няш-мяш» викликав багато різнопланових коментарів в українському журналістському середовищі. Після появи запису розмови зі Стрєлковим соціальні мережи просто вибухнули обуренням.

Суперечка розгорнулася по двох напрямах.

Перший: чи мав право Гордон ЯК ЖУРНАЛІСТ говорити зі «зрадницею Поклонською» чи зі «злочинцем Гіркіним»?

Генеральний продюсер телеканалу ZIK Наташа Влащенко найбільш чітко та відверто окреслила позицію тих, хто вважав цю бесіду нормальною журналістською роботою.

«Вважаю, що ці нескінченні дебати на тему, чи має право журналіст брати у когось там інтерв’ю — безкінечно відсталими, провінційними та тупими.

Має.

У тисячний раз повторюю: медіа — НЕ дошка пошани.

Дорогі активісти всіх мастей (від політики, грантоїдів, журналістики та ін.), ваші спроби втиснути життя суспільства в потрібний вам формат — приречені.

Спроби диктувати всім правила — це і є той самий совок, яким ви так любите жонглювати. Там теж запрошували в телевізор тільки парторгів і передових доярок», — написала вона у «Фейсбук».

Натомість представниця іншого табору, переселенка з Донецька Світлана Єременко, виконавчий директор Інституту демократії імені Пилипа Орлика, в своєму допису в соціальній мережі виклала прямо протилежну точку зору — про своє категоричне несприйняття та неприпустимість подібних бесід у принципі. «Гордон діє за російськими лекалами! Він легітимізує відвертих зрадників і ворогів України! Надає їм майданчик для транслювання антиукраїнських меседжів, вводить їх в інформаційний простір, привчаючи до того, що це нормально! :( Сьогодні він притягнув у ефір вбивцю (!?) Стрєлкова (Гіркіна)! Який цинізм! Яка жахлива неповага до загиблих воїнів і мирних жителів, до моїх друзів і колег-переселенців, до полонених, яких у ці хвилини катують в «Ізоляції та «на підвалах» в Донецьку й Луганську...» — пише медіаекспертка. На її думку, компетентні органи мали б втрутитися: «Нацрада (Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення), Комісія з журналістської етики, СБУ, РНБО, комітет Верховної Ради,.. інституції, які повинні опікуватися інформаційною безпекою країни, і цього разу промовчать?

А, може, ще й підтримають Гордона? І пожаліють Гіркіна?»

МОЖЛИВО ВСЕ. ЧИ МАЙЖЕ ВСЕ

Тобто дискусія стосувалася писаних та неписаних правил журналістики та їхнього дотримання в Україні всіма, хто називає себе журналістом.

Що ж, є неприємна новина для обох таборів. Про меседж для адептів позиції «можливо все» поговоримо далі. Зараз наведемо факти, згадка про які точно не сподобається вітчизняним медіаекспертам, але які мають трохи проявити реальний контекст, в якому треба розглядати два скандальні інтерв’ю Гордона.

Факт перший.

Наприкінці 2016 року головою Комісії з журналістської етики було обрано відомого журналіста Андрія Куликова.

Цей орган був створений 16 вересня 2001 року — в річницю зникнення Георгія Гонгадзе — і мав розглядати скарги на порушення журналістами професійного етичного кодексу та давати оцінку діям журналістів та ЗМІ з точки зору журналістської етики.

Після призначення нового керівника і в роботі Комісії, і в українській журналістиці в цілому почався новий етап — етичні рамки роботи медійників були переосмислені та пересунуті.

Справа в тому, що за рік до призначення, у вересні 2015-го, Андрій Куликов побував у окупованому Донецьку, де брав участь у передачі місцевого телеканалу разом із представниками сепаратистів. Після цієї акції Куликов почав публічно вимагати від українських журналістів налагодження контактів із представниками «іншої сторони» — тобто із представниками окупаційної адміністрації, а від української влади — прямих перемовин з керівництвом «ДНР» та «ЛНР».

«Після обрання Андрія Куликова головним «наглядачем» за виконанням українськими журналістами норм професійної етики, нарешті, стало абсолютно ясно, що саме українська медіаспільнота вважає еталоном етичної поведінки. Як виявилося, журналіст може брати участь у реалізації спільних проектів з людьми, які воюють проти його країни. Журналіст має право на відверті та контраверсійні політичні заяви. І, нарешті, журналіст може дозволяти використовувати себе в пропагандистських спецопераціях», — це цитата з матеріалу газети «День» «Новий «наглядач» для ЗМІ» від 5 грудня 2016 року.

З того часу вимагати від українських журналістів виконання громадянських обов’язків чи дотримання в своїй роботі загальнолюдських цінностей та моралі стало вже геть безнадійною справою. Тому нинішнє обурення деяких представників журналістської спільноти поведінкою Дмитра Гордона, при всій повазі до їхньої благородної мотивації, все ж виглядає як дуже запізнілий і дещо лицемірний «струс повітря». «В державі датській», тобто в українській журналістиці, «завелася гнилизна» не в травні 2020 року — після інтерв’ю одного з топових представників вітчизняної медійної тусовки зі зрадницею своєї країни та вбивцею своїх співвітчизників. І наразі — з огляду на те, що досі немає жодних ознак оздоровлення, немає й спроб чесного переосмислення стану сучасної української журналістики та реального бачення причин та можливих подальших наслідків цієї руїни.

Таким чином, всі обурення, які ми читали та слухали в останні дні, залишаться без результату — медіасфера країни продовжить існувати в її нинішньому вигляді, який дуже мало має спільного з еталонами роботи незалежних засобів масової інформації та стандартами якісної журналістики.

Факт другий — практично єдина потужна вітчизняна журналістська організація, Національна спілка журналістів України, з першого року війни — з 2014-го — із завзяттям реалізовувала проект «Дві країни — одна професія» разом із Союзом журналістів Росії. «День» багато писав про цю програму (показовою є назва одного матеріалу: «Пішаки» в гібридній грі Кремля»). В редакції газети навіть відбувся круглий стіл та започаткована ініціатива «Українська журналістська платформа», в рамках якої було поставлено питання необхідності вироблення спільних ціннісних принципів, що мають об’єднувати незалежні й чесні ЗМІ та підтримувати країну під час зовнішньої агресії. Врешті-решт, спільний проект НСЖУ-СЖР було згорнуто. Але чи були активні учасники та промоутери цієї співпраці з державою-агресором під час війни засуджені з морально-етичної точки зору БІЛЬШІСТЮ колег? Суспільною думкою? Питання риторичне.

Після згадки цього контексту позиція Гордона щодо «нормальності» спілкування «з ворогом» не виглядає як щось незвичне для української журналістики і здається лише продовженням та розвитком вже існуючих медіатрендів, які розгортаються та просуваються і надалі, практично не зустрічаючи опору ані з боку професійного середовища, ані суспільства.

«НАШ СПЕЦАГЕНТ»

Тепер погана новина для тих, хто відстоював право журналіста — і конкретно Гордона — на інтерв’ю «з ким завгодно» , з умовами (це має бути жорстка розмова!) чи без, не так уже й важливо.

Справа в тому, що сам Гордон заявив: робив інтерв’ю з Поклонською та Гіркіним «у співдружності з українськими спецслужбами».

«Ці інтерв’ю ніколи ніхто не робив і в Україні ніколи ніхто не опитував ані Поклонську, ані Гіркіна щодо зради та злочинів, які були скоєні за участю цих людей на території України. Сьогодні флешки з матеріалами цих інтерв’ю перебувають у Гаазі, і ці свідчення стануть одними з основних у судовому процесі у справі про анексію Криму та розв’язування війни на Донбасі», — пояснив він у спеціальному зверненні.

Можна, звісно, подумати, що це вигадка, якою Гордон спробував захистити себе від «наїздів радикалів» (мітинг «небайдужих громадян» під його офісом якраз відбувся перед цією заявою). Тим більше, що Служба безпеки України офіційно заявила, що «проведення інтерв’ю з Наталією Поклонською та Ігорем Гіркіним (Стрєлковим) є ініціативою журналіста Дмитра Гордона». Але, по-перше, де ви бачили публічне зізнання спецслужби в проведенні спецоперації? А по-друге — СБУ все ж таки визнала, що обидві контраверсійні бесіди для них є корисним джерелом інформації. Як зазначило відомство в заяві, «вся інформація, озвучена в цих інтерв’ю, вже детально аналізується співробітниками Служби на предмет її використання як додаткових доказів захоплення Російською Федерацію території України та фактичного розв’язання війни на сході нашої держави». Тобто СБУ чи побіжно підтвердило твердження Гордона, чи підтримало його гру постфактум, що також свідчить на корить «тісного співробітництва».

Генеральна прокуратура України пішла ще далі — її представники не тільки відразу визнали «покази» Поклонської та Гіркіна «цінними», а й — в особі заступника генпрокурора (прокурор АРК Гюндуза Мамедова) — подякувала Гордону «за ті свідчення, які почуло наше суспільство і правоохоронні органи».

Після того, як Президент України Володимир Зеленський на прес-конференції, присвяченій річниці перебування на посаді, назвав Дмитра Гордона «нашим спецагентом» (як йому «сказали»), а сам журналіст Гордон не тільки був серед обраних представників ЗМІ, запрошених на зустріч голови держави із пресою, але і отримав слово на початку заходу і активно спілкувався з очільниками Офісу президента «в кулуарах», факт погодження з «компетентними органами» проведення скандальних інтерв’ю заперечити дуже складно.

Отже, погана новина для захисників права на спілкування журналістів «з ким завгодно» полягає в тому, що у випадку бесіди Гордона із Поклонською та Гіркіним ВЗАГАЛІ НЕ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ. Тобто в даному разі захисники доцільності саме цих інтерв’ю мали би захищати ПРАВО ЖУРНАЛІСТА НА СПІВРОБІТНИЦТВО ЗІ СПЕЦСЛУЖБАМИ.

В Радянському Союзі — при якому зростали і такі «метри укрсучжурналістики», як Влащенко, Куликов та Гордон, — така колаборація не просто існувала, це явище було традицією, яка пронизувала всю радянську журналістику. Можна, наприклад, почитати біографії багатьох відомих радянських кореспондентів та телеведучих, щоб у цьому переконатися.

А ось робота журналіста в демократичній державі виключає роботу на спецслужби. Точніше буде сказати так: як тільки журналіст починає працювати ЯК агент, він СТАЄ АГЕНТОМ і перестає БУТИ ЖУРНАЛІСТОМ.

Тому спілкування Гордона із Поклонською та Гіркіним після його відвертого зізнання та побіжних підтверджень із боку влади аж ніяк не можна оцінювати як журналістський продукт.

А ЯКОЮ Є СПРАВЖНЯ МЕТА?

Що можна сказати з точки зору цінності цих бесід як доказів?

Тут може бути один коментар — заяви, зроблені під час інтерв’ю, не можуть бути використані як покази, тому що під час спілкування з журналістом його співрозмовник жодним чином НЕ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ КАЗАТИ ПРАВДУ, тільки правду, і нічого крім правди.

Єдине, для чого можуть використовуватися подібні матеріали в засобах масової інформації, — для впливу на суспільну думку під час якогось розслідування чи судового процесу.

Аналізуючи зміст «виступів» Поклонської та Гіркіна, можна приблизно уявити, яку картину намагаються намалювати автори цієї ідеї (Гордон разом зі спецслужбами?) в головах у аудиторії.

Журналіст Сергій Моругін побачив (і написав у себе на «Фейсбуці») таке:

«Судячи з кількох інтерв’ю Гордона, що сдіялися після фанаберії з Гіркіним та Поклонською, головним в цих діях була теза про те, що Гіркін раптом перетворився з невдахи-кондотьєра на геніального полководця Стрєлкова, в приступі злої геніальності сам захопив Слов’янськ, але потім, скориставшись зрадою у вищих ешелонах української влади, пішов війною на Донецьк і захопив ще й Донецьк, ледве не захопив Київ, просто не захотів. При цьому, мовляв, Стрєлков користався власною мережею агентів, яка сягала не лише Криму та Слов’янська, але й Києва, де Гіркін неодноразово бував, мовляв, з підривними думками.

Метою такого (ясно, що викривленого) представлення подій є створення ідеологічного конструкта, в якому головним винуватцем виступав би персонально сумрачний геній Стрєлков (можливо, разом з  Поклонською та  олігархом Малафєєвим), а не Путін, не Сурков та російська держава. Таким чином можна буде навісити всі гріхи на Стрєлкова, як на нього навісили MH17».

Теоретично, ця картина світу дає можливість російському офіційному керівництву на чолі з Володимиром Путіним «вийти з гри» і піти на примирення з Києвом, оголосивши винним — зі свого боку — в початку війни окремо взятого реконструктора Гіркіна і іже з ним. Але тоді метою спецоперації, частиною якої є два скандальні інтерв’ю, є підготовка українського суспільства до такого розвитку подій. Що тут казати — амбіціозний задум, який чомусь більше вказує не на роботу українських спецслужб, а на діяльність російських політтехнологів (у широкому сенсі цього слова). Цей висновок, звісно, потребує підтвердження — але якщо це дійсно так, ми побачимо розгортання та інтенсифікацію відповідної комунікаційної кампанії (інформаційно-психологічної спецоперації) вже найближчим часом.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ