У задушливих обіймах свободи

«Ім’я» Ірини Гордійчук — один із проектів-довгожителів вітчизняного комерційного ТБ. Вийшло з пелюшок інтерв’ю з діячами колишнього радянського кіно в колишніх програмах радянського УТ-1 «Новини кіноекрана» і «Все про кіно», по суті, не зазнавши будь-яких кардинальних метаморфоз. Звідси й традиційні переваги програми: «зоряність» співрозмовників, яка завжди водночас і провокує глядацький інтерес, і слугує так би мовити апріорною запорукою його задоволення (те, що видалося б банальним в устах пересічної людини, здається якимось одкровенням у вустах «зірки»), інтелігентність тону. Ці сильні сторони старої школи кіноредакції УТ-1, звісно, мають в «Імені» і зворотний бік медалі. Відсутність динаміки, часом зайва згладженість запитань і авторська прекраснодушність, концептуальна непровокаційність розмов. Проте феноменальність Ірини Гордійчук у нашій авторській тележурналістиці — безперечна. Бо відмінність її найбільш пересічного інтерв’ю з черговою кінозіркою від безлічі таких самих, здавалося б, інтерв’ю в інших програмах, на інших каналах у тому, що Ірина фактично своя людина, часто друг для більшості з «найкрутіших» своїх співрозмовників. І звідси та міра розкутості, та міра поваги гостей до журналістки (а не тільки навпаки), та, часом, небувала відвертість їх, що й додають передачі ексклюзивності, яка насправді i є єдиним синонімом до слова «авторська» щодо ТБ. Ну а про те, яких творчих зусиль (і переваг!) коштує журналістові довіра та авторитет перших персон у снобістській, гранично закритій, самодостатній і самозакоханій кінематографічній тусовці, та ще, скажімо, Москви — прекрасно знають професіонали...

Один із найяскравіших їхніх представників (професіоналів) Наталія Кондратюк, на півгодинки з’явившись у «Вістях тижня», продемонструвала, якою може бути інформаційно-аналітична програма навіть на такому каналі, як ICTV, що прагне дружити з усіма. Іронічні та жорсткі, значно визначеніші (в сенсі власної авторської позиції), ніж у Миколи Канішевського, коментарі Наталії вкотре нагадали про ази сучасної журналістики, що завжди йде на загострення глядацького сприйняття ситуації. І тим самим пані Кондратюк мимоволі висвітила головну проблему (драму) вітчизняного телебачення надзвичайно яскраво. Проблему компромісів, яка нині аж ніяк не зводиться до горезвісної «продажності».  Шкода, але коли в країні фактично відсутні незалежні телевиробники — внаслідок цілковитого свавілля влади щодо ЗМІ, часто для конкретного журналіста йдеться зовсім не про те, «скільки заплатять», а про те, чи буде він взагалі коли-небудь в ефірі... Погодьтеся, для професіонала інколи нелегко відповісти на це питання так, аби зберегти незаплямованою гідність.

Один із ветеранів боротьби саме за таке «щасливе» розв’язання проблеми — Микола Княжицький. Останній рік він це робить у рамках каналу СТБ. Власне, історія цього каналу — це історія питання про те, як вітчизняний журналіст, відстоюючи ідеологічну свободу, потрапляє в тенета несвободи комерційної. Микола Княжицький — член команди, яка створила свого часу перші в нашій країні гідні й за професіоналізмом, і за мірою певної незалежності новини — «Вікна». Ще в «ММЦ — Інтерньюз» був «КІН» — знов-таки, перша українська аналітична культурологічна програма. А в СТБ з’явилися «ФІКС» та «Імпреза», котрі теж не соромно було показати тим інтелігентам, які ще зберегли в епоху тотального кічу звичку дивитися ТБ. Іще в СТБ є класна концепція кінопоказу — з величезною увагою до розумних, пізнавальних документальних серіалів, до якісного художнього кіно. Проте все це, на жаль, не приносить комерційного прибутку (крім кіно) — який, звісна річ, СТБ необхідний, мов повітря, якщо воно хоче існувати як незалежний від держави канал. Звідси й зникнення багатьох названих вище проектів із ефіру СТБ, і з самого початку дивний колишній симбіоз із «ПРО-ТБ», з їхніми абсолютно чужорідними для команди Княжицького «Хіт-фабрикою», «Вам світять шалені бабки» та подібними речами. Коли людям, котрі добре розуміють, як робити інтелектуальне ТБ, доводиться переходити на виробництво «шалених бабок», «дах» з’їжджає — насамперед у каналу. А відтак у глядачів, які не знають, чого ж їм чекати наступного моменту. Чи вирівняється ситуація? І якою ціною Миколі Княжицкому вдасться зберегти іміджеві «Вікна» в ефірі, якими рентабельними опорами? Хочеться сподіватися, що їхній рівень буде бодай не нижчий за рівень ток-шоу «Терези» та «Хто там?», які поступово набувають власного обличчя, демонструючи, принаймні, бажання серйозного підходу до обговорюваних проблем. «Фотограф» і «Світ нова» — передачі з точним посиланням до певної аудиторії, з претензією на маніфестичність культури андеграунду та молодіжної субкультуру — можливо, привернуть увагу певного відсотка глядачів, а, отже, й рекламодавців. Хоча досвід поширення в Україні журналів на кшталт «Матадор» і «Птюч» свідчить про те, що поки що ще дуже  вузьке коло тусовочної української молоді — потенційного споживача такої продукції.

Ну а щодо «Вікон»... Минулого телетижня вони єдині дали два матеріали, які «струшують підвалини». По-перше, слідом за «Днем» розкрутили підводні течії, що призвели до появи в ТСН («1+1») сюжету, в якому «провину за вбивство Вадима Гетьмана було опосередковано покладено на Володимира Горбуліна» (цитата iз «Вiкон»). При цьому «Вікна» поставили цілком виразно запитання і щодо того, хто ж нами керує, і щодо відповідальності ЗМІ. Не менш гучним вийшов сюжет про те, що відбувається нині — в зв’язку з Указом Президента № 233 — з компенсаційними сертифікатами, що їх не забрали громадяни... Те, як це було подано у «Вікнах», дозволило вдумливому глядачеві уявити, які гроші вже течуть, і в чиї кишені...

Ну а те, у що обходяться СТБ подібні репліки — за умов ексклюзивно-української «свободи» ЗМІ — чудово ілюструють повідомлення, котрі весь час лунають у «Вікнах»: що їхніх кореспондентів не допустили на той чи інший захід за участю VIP від нашої ексклюзивно-вільнодумної державної влади.