Демократія - це коли два вовки і ягня голосують щодо обіднього меню. Свобода - це коли добре озброєнне ягня оспорює результат такого голосування
Бенджамін Франклін, один із засновників США, політичний діяч, дипломат, вчений, письменник, журналіст, видавець, масон

Василь ВІТЕР: «Хоча історія не визнає умовного способу, але все ж таки — що би було, якби?..»

23 грудня, 2005 - 00:00
ВАСИЛЬ ВІТЕР / ФОТО НАДАНЕ СТУДIЄЮ ВІАТЕЛ

Один iз телепроектів, який щонеділі (з повтором по суботах) виходить на «5 каналі», має назву «Гра долі». Але це не якесь азартне ток-шоу, як може видатися за назвою, а цикл телевізійних документальних фільмів, присвячених відомим особистостям iз українського минулого. В чомусь цей проект пересікається з проектом «Дня» «Україна Incognita». Але якщо у останнього — суспільно-політичний ухил (історичний досвід як орієнтир для визначення стратегії розвитку), то цикл «Гра долі» виробництва студії ВІАТЕЛ присвячено приватному життю знаменитих людей. Розповісти про цей цикл докладніше «День» запропонував керівнику студії, режисеру Василю ВІТРУ, який є продюсером проекту.

— Перше запитання — традиційне. Як виникла ідея циклу документальних фільмів під назвою «Гра долі», за яких обставин? І як би ви сформулювали «надзавдання» проекту?

— Ідея виникла несподівано і до певної міри спонтанно — зі студентської учбової роботи. Я викладаю в Київському університеті театрального мистецтва ім. Карпенка- Карого режисуру кіно і телебачення. І якось мій студент Олег Туранський (на сьогодні він — режисер програми «Гра долі») прийшов до нас на студію ВІАТЕЛ (до речі, разом з Наталкою Сопіт — нині ведучою циклу), щоб показати роботу, яку зробив поза учбовою програмою. Це була історія стосунків Тараса Шевченка i його першого кохання — Оксани, — подана у досить цікавому світлі. І вже тоді мене здивувало досить дивне перевтілення студентки — Наталки Сопіт — у той текст, у який вона, скажімо так, грала, а точніше — проживала (я, режисер, одразу навіть не зміг ототожнити її як реальну людину з образом, який побачив на екрані). І вразила свіжість емоцій. Це було років зо два тому. Звідти все й почалося.

Той випадок запам’ятався, але не думалось, що з цього може щось вийти. Хоча варто зазначити, що коли я вирішив показати цю роботу у нас на кафедрі телережисури, обговорення — і викладачами, і студентами — було гарячим. Я зрозумів — чимось автори зачепили за живе, це — не просто студентська робота, вони наштовхнулись на якусь дуже цікаву тему. Зрештою, коли через два роки Олег Туранський вже закінчував наш університет, я запропонував йому у нас на студії спробувати зробити телевізійний цикл.

Ми відразу для себе визначили, що цикл документальних фільмів «Гра долі» мусить бути про людей видатних, але не про їхню творчість чи діяльність, а про їхнє приватне життя, причому щоб обов’язково була сценарна історія. Насправді ми дуже мало знаємо про наших видатних попередників. Якщо йдеться, скажімо, про письменників, то викладання у школах та університетах тих чи інших відомостей про них — досить «засушене».

Я сам на собі це відчув. Хоч у мене були прекрасні викладачі, але коли, наприклад, я, людина середнього покоління, навчався (і в школі, і в інституті, і навіть коли вже я працював на державній студії), то дуже багато говорилося «про боротьбу» тієї чи іншої відомої людини, про її творчість. Але коли доходило до приватного життя, чи до якихось особистих переживань — усе, зразу опускається завіса, і далі — ні слова-ні півслова. І лише з якихось досліджень, iз якихось посилань на когось ми потроху дізнавалися про це. А разом з тим, це — надзвичайно цікаві історії. Я вам скажу, що саме вони здебільшого дають уявлення, чому саме творчість тієї чи іншої людини, того чи іншого митця — така, як вона є. Це додає якогось нового знання, якогось зовсім іншого людського досвіду, справжньої життєвої правди — якою б вона не була. Як би там не склалася доля того чи іншого персонажу (там може бути хепі-енд, може бути нещасливе кохання чи взагалі людина зазнала поразки), але це — правда життя, розумієте. Й одна з головних вимог, яку ми ставимо перед нашими сценаристами — вміння подати цю історію драматургічно.

Окрема сторінка становлення проекту — пошук шляху до глядацької аудиторії, переговори з телеканалами. Одна зі складностей полягала в тому, що наш цикл мусив відповідати концепції каналу, його уявленням про те, як це має виглядати, ідеологічному позиціонуванню тощо. Врешті решт, досягли домовленості з керівництвом «5 каналу». Найскладніше почалося тоді, коли «5 канал» схвалив наш пілотний фільм (який, знову ж таки, був про Шевченка), і нам щотижня треба було видавати новий фільм. На щастя, у нас був запас сценаріїв, і ми просто кинулися у виробництво. Варто відзначити, що Олег Туранський з честю подолав це професійне випробування (а працювати творчій групі, й особливо йому, спочатку доводилося по 18 годин на добу).

— Отже, у фокусі уваги — «загадкові, інтригуючі і таємничі історії з приватного життя знаменитих людей, які жили на українській землі, та українців, рознесених по всьому світу» (цитую за прес-релізом з презентації програми). Але, як ви гадаєте, чи не є такий підхід до минулого дещо легковажним? Чи деяку легковажність диктує сама природа ТБ?

— У чому легковажність? Ми, в принципі, не інтерпретуємо історію. Присутнє наше ставлення до неї. Але розповідь авторів про ту чи іншу особистість — це майже документальна історія. Чому я кажу «майже»? Тому що дуже часто автори подають ці історії у кількох версіях. От, наприклад, історія про стосунки того ж Тараса Шевченка з княжною Репніною. Існує кілька поглядів на цю історію. Дехто з дослідників творчості поета вважає, що в чомусь винен Шевченко, а в чомусь Репніна була занадто суворою до нього. Хтось просто говорить: та він же — кріпак; ну, геній, але ж «п’яти репані», а вона — княжна; не могли вони поєднатися. А ми все ж таки хочемо глянути на це не з точки зору класового підходу. Ми хочемо все ж таки припустити цю можливість — скажімо, якщо йдеться про Репніну й Тараса Шевченка — а що би було, якби.. Хоча, як кажуть, історія не визнає умовного способу, але все ж таки — що би було, якби?.. Чи був би в них, скажімо, щасливий шлюб, якби в них була сім’я, були діти, чи був би Шевченко Шевченком. Звідти й походить назва — «Гра долі».

До речі, робоча назва у цього циклу була інша — «Невідоме про відомих». Але не таке воно вже й невідоме. У всілякому разі, фахівцям, людям, які цікавляться тим чи іншим ім’ям, історії, які ми розповідаємо, відомі. В мене є знайома, яка після показу одного з фільмів циклу зателефонувала й запитала: «Ну, й що ти нового розказав мені про Булгакова і Тетяну Лаппа? Я цю історію знала. Ну, нагадав». Але після того, як вона другий раз подивилася той самий фільм, я зрозумів, що в перший раз вона просто не в тому настрої сприймала цю історію. Просто якась роздратованість була. А це ще й російськомовна людина. І, можливо, Булгаков у неї пов’язувався тільки з російською інтерпретацією цієї історії. А чому зрештою тільки російською? Булгаков народився в Києві. Він багато років жив тут. Iз Києвом пов’язане його перше кохання. І, скажімо, паралельно з показом російського багатосерійного фільму «Майстер і Маргарита» на одному з українських телеканалів ми маємо повне право розповісти про Булгакова так, як ми це відчуваємо, яким є «наш Булгаков». Чи можна назвати це легковажним чи ні? Звичайно, творча група має право інтерпретувати. На мою думку як режисера і як продюсера цього проекту, міра інтерпретації і міра легковажності залежить від глибини пізнання тієї чи іншої історії авторами циклу. Чим глибше вони пізнають, тим менше легковажності буде. Можна сказати, що в авторів — надзвичайно мало часу для роботи над фільмами. Але, разом з тим, у них — дуже гарні консультанти, які займаються цими проблемами і цими історіями роками, а то навіть і десятиліттями. Це не ті історії, які придумані самими авторами циклу «Гра долі». Але вони їх фактично відкривають наново, знімають iз них шкарлупу «літературознавства», певної «канонізації». Розумієте, оця «бронза», яка на деяких наших великих людях з’явилася, не наближає їх до нас. Нам хочеться побачити їх живими — з усіма їхніми переживаннями. І авторська група це, в міру своїх можливостей, в міру свого таланту, все ж таки робить. Не скажу, що у всіх передачах, але у переважній більшості передач це відбувається.

— А чия історія запам’яталася найбільше за час роботи вашої студії над телепроектом?

— Ви знаєте, я для себе просто відкрив нашу геніальну актрису Марію Заньковецьку. Під час навчання в університеті ми вивчали історію українського театру, і нам говорили: Марія Заньковецька — велика актриса. Але ж ми голосу її не чули, не маємо й фільмів iз нею. Колись вона знялася в «Наталці Полтавці», але цього фільму ніколи ніхто не бачив. Я думав: чому ж вона велика? Дивишся на фото — якісь вони манірні та постановочні, ці корифеї. Якось не довіряв я всьому цьому. І раптом — вже під час зйомок нашого циклу, я побачив в музеї шість чи сім репортажних фотографій не дуже гарної якості, на яких зафіксовано, як Марія Заньковецька показує студентам етюди. І це мене просто вразило. От там я побачив, що вона — велика, геніальна актриса. Бо на її обличчі відтворена така гама почуттів, яка середньому актору і просто хорошому актору непідвладна.

Також недавно почув голос Миколи Садовського — її партнера. Чомусь мені здавалося, що перший в Україні професійний театр — це якийсь театр на котурнах, як-то кажуть, «украйонський», хуторянський театр, ще й з якимись завиваннями — тобто з усім тим, iз чого ми, будучи студентами і акторами, сміялися, і чого в театрі не сприймали. Так от, я недавно почув голос Миколи Садовського. То я вам скажу — сучасним акторам (не хочу називати конкретні прізвища) ще повчитися треба. Це таке проживання, така органіка самого голосу! Таке враження, що він говорить — ну, от як ми з вами говоримо — без усякої патетики, без наносних інтонацій, які зазвичай бувають у театральних акторів.

І коли я читаю спогади того ж самого Миколи Садовського, то дізнаюся, що, коли вони приїжджали до Петербурга, то петербурзька публіка (а вони грали українською мовою) була просто вражена грою оцих корифеїв. Це просто був феномен. І це було в той час, коли дуже багато було всіляких так званих малоросійських труп, які, подібно нинішнім сердючкам, як-то кажуть «дражнили хохла». Кривлялися з мови, граючи ті ж самі репертуари, смішили публіку українськими словечками. І тоді, як і зараз, знаходилася публіка, якій це подобалося...

Зараз у нас в списку — 250 імен людей, які можуть бути героями наших фільмів. Після виходу перших кількох програм нам просто посипалися дзвінки: а про того ви знімали, а такого ви знаєте? І відверто кажучи, для нас просто відкрилися нові обрії — скільки імен ми ще не знаємо! Я, наприклад, днями звернув увагу на те, що із семи відомих людей, які брали участь у створенні ядерної бомби — чотири українці. Серед них, наприклад, Курчатов, який у Сімферополі закінчив гімназію, з цім містом пов’язане його перше кохання і перші наукові досліди. А відомий академік Александров, який у зв’язку з Чорнобилем згадується, як-то кажуть, недобрим словом, — родом iз Таращі Київської області. Таких прикладів дуже багато.

— Як би ви, виходячи з усього вищесказаного, визначили стиль програми «Гра долі»? Чи вважаєте ви її просвітницькою, зважаючи на те, що йдеться переважно про приватне життя відомих українців?

— Навіть за жанром ці програми бувають різними. Все залежить від теми, до якої ми звертаємося, від наших героїв. Але якщо все ж таки говорити про загальний стиль, я думаю, що це — романтичні розповіді про видатних людей. Скоріше, це не стиль, а підхід.

Я думаю, що просвітництво — це тільки одна з граней цієї передачі. Один мій знайомий колись сказав, що це програма для людей, які люблять поплакати. І це правда. Тому що майже в кожній історії є щемлива нота, коли дійсно можна, як-то кажуть, і сльозу пустити. Одна моя знайома сказала, що ця програма змушує її з оптимізмом дивитися в майбутнє — це очевидно, якась інша функція цього циклу. Тобто функціональність цієї передачі ще до кінця не визначена. Але — я повертаюся до запитання — якби навіть передача носила функцію тільки просвітницьку, я був би задоволений. Тому що просвітництво — це надзвичайно широке поняття. Просвітництво пішло на користь багатьом цивілізаціям. Просвітництво — це не просто розширення світогляду, це — розширення відчуття. Це пізнання інших культур, зрештою — конкретно кожного з нас, оскільки ми є різні люди. Навіть у одній нації, спiлкуючись однією мовою, ми — різні. На українців уже не надягнеш оці одинакові мундири, які одягали і продовжують одягають на цілі нації. Цілі нації є зараз у однакових мундирах, а навіть якщо цього немає, все одно виникає відчуття, що вони — в одних мундирах, чи в якомусь одному страху. І коли просвітництво розширює обрії нашого світовідчуття, наші інтелектуальні обрії, то я — за те, щоб наші передачі несли саме такі просвітницькі функції.

ДОВІДКА «Дня»

ВІТЕР Василь Петрович — член Національної спілки кінематографістів України, режисер-постановник ігрових і документальних фільмів («Кларнети ніжності», «Диктатура», «Підземні води», «Цвіт папороті», «Відродження. Національна філармонія» тощо). Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого: 1972 — акторський факультет — майстерня Михайла Верхацького і Миколи Мерзлікіна, 1981 — режисер кіно і телебачення — майстерня Віктора Кісіна. З 1981 р. — кінорежисер студії «Укртелефільм». Iз 1994 р. — засновник, керівник і режисер студії ВІАТЕЛ, якою від моменту заснування знято понад 30 фільмів — документальних, музичних, інформаційно-презентаційних.

Підготував Михайло МАЗУРІН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments