Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Чому вівчарі піднімаються на полонини

Розмови під паленку
27 грудня, 2002 - 00:00

Хай повні гаманці
І щастя дружать з нами...
У новий рік вівці

Не будьмо баранами!
(Новорічний тост
закарпатського поета Юрія Шипа)




СУМОВИТИЙ ПРОЛОГ

Поет, слова якого наведені епіграфом, водночас є і провідним спеціалістом Закарпатського управління екології і природних ресурсів. Цікавою була його думка про овець і вівчарів сьогодні:

— На жаль, на верхах гір — пасовищних полонинах, — сказав він, — характерною рисою стали ерозійні явища. Гірські пасовища порізані великою кількістю стежок, біда яких у тому, що вони перетворюються в яри, розмиваються. Це, особливо під час опадів, утворює велику кількість малих і більших потічків, тобто нових водозбірних русел і транспортних коридорів води. Останнє активно збільшує стік води, веде до прискорення піку паводкових вод, замулення русел. Якщо до цього додати ще й значне ущільнення ґрунту і збіднення трав’яного покриву тощо, то маємо ще одну і не останню причину утворення паводків. Особливо процес деградації пасовищ посилюється при випасанні худоби під час опадів, коли фактично відбувається переорювання полонинського ґрунту ратицями.

— Не в останню чергу, — продовжив він, — слід згадати і вигляд та умови життя пастухів. Це — веселі хлопці, але їхні кошари і житла-колиби навряд чи приваблять туристів. На жаль, у наш час майже забуті трембіти і вишиванки, мало традиційних великих вівчарських собак, призабуті в минулому акуратні колиби. За словами самих вівчарів, вівчарство загалом є збитковим. Через великі віддалі (50 — 60 кілометрів до отари. — Авт. ) населення часто не приходить за сиром та молоком. Єдина причина, що заставляє вівчарів знову і знову підніматися з отарами в полонини, це — традиція.

СПРОБИ РОЗВЕСЕЛИТИ ОВЕЦЬ

Чи не слід було б підтримувати цю традицію і дати їй цивілізований вигляд? Якщо розумно обмежити випасання худоби в полонинах, звернути увагу на умови життя і оточення вівчарів, під’їзні шляхи, естетичний вигляд самих овець, то такі кошари й колиби могли б приваблювати навіть на Новий рік туристів із гірськолижних баз.

Завжди на початку травня в Закарпатті проводилися велелюдні проводи на полонини. Але згадані труднощі на чотири роки зупинили цю традицію. Поновити її вирішив у 2002-му губернатор (тепер уже колишній. — Авт.) Геннадій Москаль. Звучали трембіти, готували бринзу — овечий сир, пили паленку-самогонку. Для заохочення вівчарства в селі Кваси Рахівського району два роки поспіль проходило і свято західних областей «Гуцульська бринза». Там столи ломилися від неймовірної кількості кулеші, бринзи, вурди, ріп’яника — давніх гуцульських страв. Різні види сирів із овечого молока, виготовлені місцевим людом, уже щось більше, ніж просто страви. У них — дух народу, звичаї, традиції і серце Гуцульщини.

З цими стравами і з паленкою, настояною на полонинських травах, чимало вівчарів у різних населених пунктах області і зустрінуть 2003 й рік.

Тоді будуть точитися розповіді біля домашньої ватри (вогнища. — Авт. ), як і в гірських колибах, про повітруль — істот жіночої статі незвичайної краси. З крилами. З голови до п’ят убраних у квіти.

Одну із них розповів вівчар із Сваляви Іван Рейпаш.

НЕ КОХАЙТЕСЬ, ВІВЧАРІ, З ПОВІТРУЛЯМИ

— Улітку юнак-вівчар, — закурюючи довгу люльку, почав І. Рейпаш, — повертавсь опівночі до себе в колибу. На озері він зненацька побачив повнісінько дівчат незвичайної краси. Одна з них особливо його приголомшила. Наступного разу, за порадою старого вівчара, він заховався на тому ж місці в мох і украв крила своєї коханої. Повітрулі не змогли його здогнати, а кохана прийшла до його колиби. Він одружився з нею. Народився хлопчик. Одного разу чоловіка не було, і повітруля вкрала свої крила, хоча старий вівчар радив їх спалити на вогнищі. Вона й відлетіла до своїх подруг — вітряних жінок не зміниш. Вони, як вовки, все в ліс, у шкоду тобто дивляться. Дуже тужив за нею вівчар, не знаходив собі місця. Нарешті він залишив побратимів-вівчарів і пішов у ліси шукати дружину. І знайшов у печері, з сином. «Іди звідси по-доброму, — говорила та, — а то прилетять мої сестри з нашою матір’ю і розірвуть тебе на клапті». Але він спалив її крила, заборонив залітати в шкоду і привів до вівчарської колиби... Навіть відьму може приручити вівчар! Тож не диво, що вони не бояться вовка чи ведмедя, якого щось заставило піднятися від зимової сплячки.

ЕПІЛОГ-МРІЯ

Вівчарство на Закарпатті має історичне коріння. Поява власне великих площ полонин у Карпатах пов’язується саме з вівчарством. Адже полонини на гірських верхах у свій час штучно розчищалися від криволісся, чагарникової рослинності, що раніше домінували у високогір’ї. З вівчарством пов’язується багато традицій, у першу чергу, гірського гуцульського населення, складено багато легенд, казок. Багато книжок про наш край починаються з вівчарів із трембітами чи сопілками, гарних кошар тощо.

— Однак реальний стан вівчарства на Закарпатті на теперішній час не такий романтичний, — зауважує начальник відділу біоресурсів Державного управління екології та природних ресурсів в області Едуард Турис. — Вівчарство — стихійне. Догляд за полонинами зводиться тільки до випалювання трави або вирубування чагарників раз у декілька років. Навантаження, тобто оптимальна кількість овець на одиницю полонинської площі, не розраховується. Розподіл худоби надто простий. Кожна полонина є землями запасу якоїсь сільської ради. Значить, усю худобу сільської громади виганяють на свої полонини, випасають там 4 — 5 місяців незалежно від стану трав’яного покриву. Тому рослинне розмаїття зведене до одного-двох видів, в основному це малопридатні для худоби трава білоус, кінський щавель, іноді — крапива. Тому часто овець женуть до лісу, де вони обгризають молоді деревця. Крім того, жодну скелю не обмине вівця своєю увагою. Зокрема, щорічно вівці випасаються на скелях Герешаски — однієї з вершин Свидовецького хребта, які вважаються місцями зростання рідкісного гірського едельвейса або шовкової косиці. Але за розумного ставлення як вівчарів до овець, так і влади до вівчарства можна розвеселити овець і зробити, щоб вівчарі раділи не лише від паленки і казкових розповідей під неї.

Василь ЗУБАЧ, Ужгород
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments