Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Діагност нашого часу

Круглий стіл «Феномен Івана Дзюби», що відбувся в Українському домі, став громадською трибуною для багатьох «непокірних» інтелектуалів і «незручних» думок
21 листопада, 2006 - 00:00
ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ'ЮК ЗОСЕРЕДИВСЯ НА ТЕМІ «ІВАН ДЗЮБА Й ПОЕТИ» / В УКРАЇНІ ЕЛІТА Є. АЛЕ ВОНА ЗНАХОДИТЬСЯ НЕ У ВЛАДНИХ КАБІНЕТАХ, І ТОМУ ЇЇ НІХТО НЕ БАЧИТЬ. ТО ЯК ЇЇ ПОБАЧАТЬ? А КРУГЛИЙ СТІЛ, НА ЖАЛЬ, НЕ СТАВ ПОДІЄЮ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ НЕ ПОКИДАВ УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ «ДО ОСТАННЬОГО АВТОГРАФА» У П'ЯТНИЦЮ «ДЕНЬ» ПРОВІВ ЗАОЧНУ ЧИТАЦЬКУ КОНФЕРЕНЦІЮ «МІЙ ДЗЮБА», ЯКА ЗАЦІКАВИЛА ВСІХ УЧАСНИКІВ КРУГЛОГО СТОЛУ ЧИТАЧ ПОПРОСИВ ЛІНУ КОСТЕНКО ПОСТАВИТИ АВТОГРАФ НА БРОШУРІ, В ЯКІЙ НАДРУКОВАНА ЛЕКЦІЯ, ПРОЧИТ

«Феномен — рідкісне, незвичайне явище або видатна, виняткова в будь-якому відношенні людина»

Зі Словника іншомовних слів

Чи завжди усвідомлюємо ми, що, можливо, найстрашніша «спадщина» тоталітарного часу, позбутися якої й досі неймовірно важко, — це ненависть до внутрішньо вільної особистості, насаджувана з покоління у покоління, то глуха, а то й цинічно неприхована підозра, недовіра, ба більше — ненависть до кожного, хто дозволяє собі «крокувати не в ногу» з часом або суспільством (читай — з владою!). В сфері духу це мало наслідки страшніші за хімічне отруєння; згадаймо, що такий воістину видатний поет, як Маяковський, поставивши свій винятковий талант на службу тоталітарному Левіафану, написав такі рядки: «Единица — вздор, единица — ноль» (для трагічної долі цього митця таке, безперечно, не минулося й не могло минутися безслідно), згадаймо еволюцію наших незабутніх класиків (і Тичини, і Рильського, і Бажана) в 20-ті й 30-ті роки...

Але ж в усі часи людський дух, суспільство, моральний світ націй існують і вдосконалюються саме завдяки Особистостям — тим, хто акумулює нетлінний досвід віків, передає цю «естафетну паличку життя» нащадкам, шукає й знаходить, помиляється та виправляє помилки — і шукає знов! Без ризику вдатися до порожньої риторики, можемо стверджувати, що, взагалі, проблема духовних авторитетів, визнаних українським народом (сукупної «совісті нації»), а точніше, гострої їх, авторитетів, нестачі — ця проблема зараз для України є, як мінімум, не менш важливою, аніж проблеми «газова» або «хлібна».

Академік Іван Михайлович Дзюба, видатний український вчений та громадський діяч, є тут унікальним винятком. З думками Івана Михайловича можна погоджуватися або ні (людина унікальної інтелігентності, академік Дзюба якраз тому менше за все претендує на роль універсального оракула, речника істини в останній інстанції з усіх питань) — але величезний моральний авторитет цієї людини не заперечується в Україні, здається, ніким. Саме такі постаті, як Іван Михайлович, є «золотим фондом» нації; окрім цього, аналізуючи сказане чи написане Дзюбою, стикаєшся з дивовижним явищем; його доробок — це наче «чарівне вікно» у світ нашого спільного українського життя, наших спільних духовних та соціальних проблем, ми краще починаємо розуміти себе самих і час. Отже, розмова «про Дзюбу» — це, власне, розмова про Україну і про нас. Таким є масштаб особистості.

Саме так можна сформулювати найяскравіше враження, що залишив по собі круглий стіл «Феномен Івана Дзюби», який відбувся 17 листопада в Українському домі (ініціювали цей захід Рада з питань культури та Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», директор — Віра Соловйова). Відкриваючи круглий стіл, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академік, народний депутат України Микола Жулинський жартома сказав: «Оскільки «вітальна частина» заходу Іваном Михайловичем не вітається — пробачте за гру слів! — то він щиро просить шановне товариство: менше похвальби, більше конструктивних, дієвих зауважень. Отож, ми хочемо зробити Івана Михайловича активним учасником нашого зібрання, надавати йому слово для оперативної та швидкої відповіді на кожен конкретний виступ, можливо, корекції або уточнення».

Першою слово взяла відомий український вчений-літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайлина Коцюбинська (її доповідь мала назву «Іван Дзюба очима колеги і ровесника»).

Пані Михайлина зізналась: «Я давно звикла до надійного Дзюбиного плеча і не уявляю всю україноцентричну громаду без його постійної інтелектуальної присутності». І далі оратор спробувала окреслити, за її власним визначенням, «константи феномену Дзюби». По-перше, це об'єктивність, відраза до «чорно- білої» схеми, до «одноклітинності» оцінок (додамо до слів шанованого вченого: винятково рідкісна та запитувана саме зараз риса — на тлі сліпої безапеляційності та категоричних амбіцій!).

Як переконливий приклад Михайлина Коцюбинська навела недавню працю Івана Михайловича «Пастка», де, зокрема, більшовизм «розглядається як трагічна сторінка нашої історії, але не як провінційна балаганщина, котру можна просто з відразою відкинути». Ще один приклад — «це підхід до Шевченка. Дзюба бере його в історичному контексті, не розриваючи два основоположних моменти, — і соціальність нашого генія. І його іпостась національного пророка». Дзюба, підкреслила пані Михайлина, «ніколи не підмальовує постать чи явище на догоду моді. І ось такого типу аналітика, як у Дзюби, має рідкісний, дивовижний ефект: вона сприймається як «своє» (ніби і я так само про це думала!)». І далі: «Дзюба цінний для України, для кожного з нас тим, що він працює над створенням універсальної культури (саме універсальної, а не маргінальної!) — оце є й наше гасло! Колосальна його ерудиція є не «бундючною» (даруйте за слово), а «теплою», і, головне, «україноцентричною». Ще однією важливою константою «феномену Дзюби», на думку М. Коцюбинської, є «постійна увага до «іншого», відраза до будь-якої ксенофобії, спокійна, тиха «людиноцентричність». Іван Михайлович любить людей — вони цікаві йому всі; згадаймо також з величезною вдячністю його постійну, сталу боротьбу з чумою антисемітизму».

Цікавими й нестандартними спостереженнями над природою «явища на ім'я Іван Дзюба» поділився голова Національної музичної академії України професор Михайло Степаненко. Він зізнався: «Дзюба — для мене людина, котра, як це не дивно, крім усього іншого, виступала і як музикознавець (!). Пригадую, як Іван Михайлович, будучи головою Національного Шевченківського комітету, під час розгляду кандидатури видатного кримськотатарського композитора Алімдара Караманова на здобуття найвищою премії держави, кілька разів (не менше п'яти!) слухав концерт його творів — і до, і після присудження. І ця музика стала йому близькою і зрозумілою. В той же час Україна, її культура, взята в цілісності — в центрі особливої уваги Дзюби. Так, в його інтерпретації постаті Тараса Шевченка та Петра Ніщинського, Миколи Лисенка та Івана Франка, об'єднані в єдину когорту людей, які створювали й будували Україну». «Проте головне в іншому, — вів далі оратор, — ми зараз є свідками загрозливого, вкрай небезпечного наступу антикультури, наступу тотального. Отож, бій за культуру — це є, по суті, бій за Україну . І тут неоціненною є роль Івана Михайловича Дзюби. Я, до речі, пригадую його статтю про Салтикова-Щедріна, там наведена незабутня фраза цього великого сатирика («Население этого города имело склонность к пропитанию»). Не забуваймо, що це відноситься якоюсь мірою і до нас: адже величезна кількість людей ще й досі є провінціалами по духу, внутрішньо залишаючись мешканцями СРСР», — завершив свій виступ пан Степаненко.

Одним iз визначальних компонентiв «феномену Дзюби», дуже потрібним усім нам, є те, що Іван Михайлович, «будучи одним з творців незалежної української держави, тим не менше не співає їй дифірамбів, а нещадно критикує тих, хто «багатіє думкою» своєї позірної місії національних керманичів». Таку гостру тезу (пожвавлення в залі!) висловив визначний український шевченкознавець, дослідник творчості Гоголя й Сковороди, професор Юрій Барабаш (живе у Москві). Пан Юрій звернув увагу присутніх на «ренесансну» природу постаті Івана Дзюби («вражає огром творчо охоплених ним імен: Шиллер, Гюго, Словацький, Хомяков, Гроссман, Слуцкіс, Хвильовий...»). Творчість Дзюби, на думку Ю. Барабаша, якнайтісніше пов'язана з багатовіковою українською гуманістичною традицією — і це ще більше примножує її вартість для нашого часу.

Відверто кажучи, важко однаково докладно переказувати зміст усіх доповідей та промов на круглому столі — обмежений обсяг газетної шпальти. Так, цікаву розвідку виголосив відомий український поет, шевченківський лауреат Василь Герасим'юк (вона називалась «Іван Дзюба і поети»). Сильне враження на аудиторію справила надіслана з Рима доповідь визначного вченого, професора-славіста Оксани Пахльовської «Повернення Сизифа». Наша газета планує найближчим часом надрукувати повний текст доповіді пані Оксани, тому обмежусь зараз лише основними її тезами: «Дзюба протистоїть системно організованим політичним силам, які займаються деконструкцією України»; «Дзюба творив і творить системне бачення європейської України. Для нього бути сумлінням нації означає бути там і тоді, де нації загрожує небезпека... Він «збирає каміння», знає, що ніяка економічна криза не є такою загрозливою, як моральний хаос, протистоїть «неочорносотенству», «неоімперству» та неосталінізму, протистоїть русифікації, яка в СРСР проводилась під гаслом «інтернаціоналізму», а в пострадянській Україні — вже під гаслом «прагматизму»!»

І, нарешті, з напруженою увагою вислухав зал виступ геніального українського поета сучасності Ліни Василівни Костенко. «Нам всім випала доля жити на зламі епох», — сказала вона. — Що ж до Дзюби, то він перейшов у нову епоху, не переламавшись надвоє (чимало людей, на жаль, зламались...). Він цілісний — не однаковий у різні часи, проте саме цілісний . В «тому» суспільстві Іван Михайлович був камертоном (а доля камертона, до речі, страшнувата: раніше їм махали, а тепер хочуть прикласти до вуха, він-бо дає безпомилкову висоту звуку...) — а в «цьому» суспільстві Дзюба (скажу прикру річ) перестав бути камертоном, адже суспільство хворе, і через це він перетворився на діагноста ; пригадую, приміром, назву його недавньої статті «Вимирання слова» — що може бути страшніше за це?»

Ліна Василівна, яка є завжди вірною своєму принципу: говорити не те, що «приємно було б почути» аудиторії, а те, що диктує їй правда, вела далі: «Ми повинні розуміти, що велика частина суспільства не знає й не читає краще, що створене нашими сучасниками. Я ось нещодавно ознайомилась з рейтингом книг, які за 15 останніх років справили найбільший вплив на «український світ» (було таке опитування інтелектуалів у газетах). Так ось, там Дзюби немає! То я хочу запитати: що ж це за «український світ», на який не справив вплив Іван Дзюба?»

«Організм держави хворий, — лунали у принишклому, мовчазному залі слова Ліни Костенко, — і, щоб вилікувати його, треба, аби ми не скиглили, не скавчали, а працювали, маючи такого діагноста, як Іван Дзюба. Дзюбу, в якого є одна «слабкість» — він працює в системі етичних координат, які зараз мало кому потрібні: і тому українському світові, який примовк, і тому антиукраїнському світові, що він розперезався. Але я вірю, що Дзюба буде потрібний майбутньому поколінню «next» . Тепер же, в цей час дегустації міазмів, мимоволі згадується біблійне запитання з Книги Іова: «Де той, хто обраховує вежі?» То я хочу сказати: Дзюба — з тих, хто обраховує вежі; причому він навіть бажає «в противнике своем чаять честного человека» (Даль).

Свій виступ перший поет України завершила так: «Коли нація стоїть на межі життя й смерті, я вас запевняю — вона вибере життя!» І Дзюба дуже допомагає їй в цьому, бо він діагност нашого часу».

***

Треба знати унікальну скромність Івана Михайловича Дзюби, всесвітньо відомої людини, Героя України, аби правильно зрозуміти зміст його слів, сказаних на завершення круглого столу: «Шановане товариство! До всього, що тут було сказано, потрібно обов'язково застосувати «коефіцієнт ювілейності» (цього року Івану Михайловичу виповнилось 75). З усього почутого можна зробити такий висновок: нашому суспільству дуже потрібна така людина, якою багатьом уявляюсь я. Це додасть мені віри (якої іноді, відверто кажучи, бракує) і допоможе працювати далі».

«День» же просить читача цього репортажу зробити ще одну «поправку». Нам здається (повторимось!), що на круглому столі йшлося не тільки про заслуги нашого видатного сучасника Івана Михайловича Дзюбу. Мова йшла і про всіх нас, сьогоднішніх, про наш час. І про діагностику нашого часу. Звернімо ж до себе побажання Івана Михайловича: «Хай нам працюється всупереч всьому!»

Ігор СЮНДЮКОВ, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «День»
Газета: