Едипів комплекс у політиці: ціна «лікування»
Останні події в Україні примушують переглянути уявлення про «менталітет» українського народу та навіть змінити усталені політологічні та соціально-психологічні стереотипи, які склалися щодо особливостей політичної поведінки українських громадян.
По-перше, маніфестантів усіх часів і народів наука звикла розглядати з погляду поведінки натовпу, закономірності якої досить добре відомі соціальним психологам. Чи можна назвати ті сотні тисяч людей, які беруть участь у акціях протесту в Києві, зокрема на майдані Незалежності, натовпом? Відповідно, чи має право будь-хто, зокрема влада, ставитись до них зарозуміло, зверхньо, з неповагою, як до натовпу? Роздивимось, що таке натовп згідно з науковими критеріями.
НАТОВП ЧИ НАРОД?
За визначенням, натовп — це скупчення людей, які не мають спільної ясної, усвідомленої мети, але пов’язані між собою подібністю емоційного стану та спільним об’єктом уваги. Таким натовпом можуть бути футбольні вболівальники, вуличні зіваки, які спостерігають за пожежею, мирні маніфестанти, які протестують проти жорстокого поводження з тваринами, або, нарешті, учасники масових заворушень. За певних умов натовп із простого конгломерату людей може перетворитися на грізну силу, небезпечну як для суспільства, так і для самих учасників. Цьому сприяють певні психологічні особливості, властиві тільки натовпу.
По-перше, натовп зазвичай не має організаційної єдності. Ця обставина робить поведінку натовпу практично непередбачуваною. До неї може приєднатись будь-хто, тому вона «не має кордонів».
По-друге, натовп має здатність суттєво впливати на душевне життя людини, яка в ньому перебуває. Людина в натовпі, завдяки тільки його чисельності, набуває почуття п’янкої, майже непереборної сили. Вона впадає в стан, який приблизно подібний до гіпнотичного, в якому зникає усвідомлення своєї індивідуальності й неповторності, особистісних цілей. Таку людину вміє легко запалити, повести за собою палко віруючий у свої ідеї ентузіаст, вона схильна до навіювання, підпадає під чужий вплив, її поведінка стає наслідувальною. Саме в такому стані людина запально повторює за іншими: «Геть!», «Ганьба!», «Хай живе!», іноді не даючи собі звіту, що саме поганого зробив йому той, кого він так затято ганьбить.
Крім того, натовп у своєму складі має таке співвідношення типів учасників (даємо порівняльну таблицю, в якій наведений процент типажів, характерний для натовпу та для учасників акцій у Києві. Дані по Києву отримані методами включеного спостереження, експрес-опитувань та фокус-груп) (див табл.):
Як бачимо, відмінності між психологією учасників київських маніфестацій та психологією натовпу дуже суттєві: в Києві переважають свідомі громадяни, набагато менше прагматиків та випадкових осіб, менше негативістів.
Отже, можемо говорити про киян як про свідомий, вільний народ, який вийшов не за примусом чи піддавшись обману чи навіюванню, а за власним вибором, щоб заявити свою волю.
ХТО ВИНЕН ТА ЩО РОБИТИ?
Давайте роздивимось, з чого складається мотивація невдоволення владою. Взагалі протестні настрої — це складний комплекс ідей, сподівань, мрій, почуттів та переживань, який перетворює громадянина у протестанта та опозиціонера. По-перше, штовхають до протесту незадоволені базові потреби людини, серед яких можна назвати потреби матеріальні (в житлі, годуванні, одязі тощо). Чи задоволені вони в більшості громадян належною мірою в наш час? Відповідь відома.
Далі йдуть потреби соціальні — у свободі вибору, у захищеності законом, безпеці, соціальній справедливості, довірі до дій влади тощо. Щодо захищеності законом, то в умовах корумпованості судової влади та правоохоронних органів про це важко говорити. Стосовно довіри діям влади та свободи вибору, то саме присутність сотень тисяч людей на протестних маніфестаціях свідчить, що, м’яко кажучи, щось із задоволенням цих потреб не в порядку.
Далі, існує суб’єктивний підсвідомий компонент протестного потенціалу, який породжується так званим едиповим комплексом, який, згідно із поглядами Фрейда, закладений у підсвідомість кожної людини. Він є реліктовим психічним утворенням, яке дісталося від прадавнини й полягає у намаганні синів звільнитися від влади деспотичного батька, який перешкоджав у первісній орді своїм дітям отримати доступ до влади, жінок та інших благ. Якщо розуміти, що авторитет батька в підсвідомості замінюється державою або ще конкретніше — особою президента, то ми отримаємо такий собі політичний едипів комплекс, який може розглядатися як один із рушіїв ненависті до влади у декого з протестантів. Ми можемо припустити його наявність у деяких із тих лідерів опозиції, які увійшли до великої політики за протекцією Леоніда Даниловича Кучми, а пізніше виступили проти нього.
Але, якщо це й так, то це нічого не міняє у головному — опозиція й масові народні маніфестації є проявом певних могутніх об’єктивних процесів і зрушень в нашому суспільстві.
Хто винен у тому, що ситуація в суспільстві дійшла до критичної фази соціального вибуху?
Нам здається, що тут є провина і влади, й опозиції, але провина влади більша. Саме влада, маючи найбільші ресурси впливу на суспільні обставини, несе й найбільшу відповідальність за негативні результати подій. Одна з причин сучасної конфронтації — небажання влади рахуватися із настроями, перевагами та електоральним волевиявленням суспільства, яке, зокрема, було проявлено у 2002 р., коли після виборів найбільша парламентська фракція «Нашої України» була фактично відсторонена від розподілу влади, не зважаючи на явно та чітко виражені симпатії значної частини суспільства.
Можна навести й інші приклади, коли влада крок за кроком підривала до себе громадську довіру, не прислухаючись до сигналів зворотного зв’язку від суспільства, які починалися як ледь чутні підземні поштовхи, а закінчилися (і продовжуються) як масштабний землетрус. Взагалі така нечутливість владних еліт до настроїв пересічних громадян, якщо не сказати нехтування ними, є проявом колективного нарцисизму владної еліти (якщо знову використати психоаналітичну категорію). Нарцисизм у людини спостерігається тоді, коли вона бачить у оточуючому світі лише те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Правлячий істеблішмент, який має практично необмежену владу, потроху втратив відчуття реальності і став жити, «под собою не чуя страны», як сказав російський поет, щоправда, про інші часи.
Треба сказати, що певну долю нарцисизму має й інша сторона — опозиція. Якщо одні не звертають увагу на вимоги народу, то інші поквапились проголосити президента, знехтувавши юридичними процедурами. Правові норми виконувати все ж необхідно, навіть коли впевнений, що їх не дотримуються опоненти.
Проявом нарцисизму, мабуть, можна розглядати й небажання опозиції йти на компроміс у політичній реформі, що так загострило ситуацію на виборах. У нашому суспільстві, на жаль, панують економічні стосунки влади-власності, коли боротьба за владу є одночасно боротьбою за здобуття та збереження власності. Політична реформа, обмеживши владу президента, яка за обсягом фактично дорівнює владі монарха, тим самим дала б гарантії правлячим адміністративно-політичним групам зберегти свою власність на випадок, якщо вони втратять владу внаслідок переобрання президента. Це був би, як здається, далекоглядний крок, який би зняв політичні фобії правлячого класу й не штовхав би його чіплятися за владу за принципом «після нас хоч потоп».
Можна тільки дивуватись, чому блок Ющенка не пішов на обмеження президентської влади, від зловживання якої він так страждав сам!
І зараз не пізно шукати компроміс обом сторонам, і зараз треба задля України долати свої минулі образи, упередження, нарцисизм і домовлятися. Бо розкол України на два табори вигідний лише третій стороні. Якій саме, може спитати читач? Щоб дати відповідь, зробимо маленький екскурс у історію.
«РОЗДІЛЯЙ ТА ВОЛОДАРЮЙ!»
Тактикою стародавніх римлян було внесення розколу в країни, які були предметом експансії. Потім римляни пропонували свої послуги одній із сторін конфлікту немовби для підтримки її інтересів. І на плечах ворогуючих «в’їжджали» в країну спочатку як друзі, а потім як окупанти.
Ця політична технологія, яка забезпечувала експансію ненажерливої Римської імперії, стисло описана в прислів’ї, яке прийшло до нас із тих часів: «Розділяй і володарюй!»
Згадуючи політичну історію країн ближнього зарубіжжя, ми помітимо, що щось схоже відбувалося в деяких із них. Наприклад, Грузія була розколота із Абхазією та Південною Осетією. Громадяни цих регіонів отримали подвійне громадянство та присутність іноземних військ на своїй території, які їх «захищають» від власного уряду. Для розколу використовувались етнічні, мовні та культурні розбіжності між регіонами країни, а також помилки центральної влади Грузії, які були штучно загострені й доведені до рівня вкрай болючої конфронтації, а в деяких випадках — громадянської війни.
Отже, громадянський розкол в Україні в перспективі загрожує не лише гострими соціальними конфліктами або переходом до авторитаризму, а й втратою країною національної незалежності.
Взагалі, зараз на пострадянському просторі складається якийсь авторитарний інтернаціонал, до якого входять Росія, Білорусь і втягується Україна.
Що робити, щоб запобігти всім цим хічкоковським сценаріям?
Головний шлях тут один — домовлятися, йти на перемови, поступатися, визнавати свої помилки, жертвувати своїм соціальним егоїзмом, думаючи не про увічнення своїх привілеїв, а про майбутнє України.
Що може завадити такому соціальному компромісові? Зокрема, спокуса запустити силовий сценарій як «найпростіший» засіб розрубування гордієвого вузла соціальних протиріч. Причому вона постає як перед владою, так і перед опозицією. Дозвольте знову вдатися до історичних аналогій.
З історії відомі приклади, коли влада не втрималась від спокуси застосувати силу до цілком мирних маніфестантів, щоб залякати й паралізувати саму можливість організованого захисту своїх прав. Можна нагадати божевільний розстріл робітничої маніфестації 9 січня 1905 року в Петербурзі, який перетворив смиренних та законослухняних російських робітників у будівників барикад та активістів бойових дружин. Цікаво, що вони не вигукували «Миколу Другого — геть!», а навпаки — йшли із портретами царя та хоругвами. Деякі історики кажуть: залпи з боку урядових військ пролунали у відповідь на кілька провокаційних пострілів, зроблених з натовпу чи то урядовими агентами, чи то есерівськими бойовиками. Ось так спровокована нерозсудлива мстива реакція тодішніх правоохоронців на кшталт «Око за око, зуб за зуб» призвела до вбивства сотень невинних людей та кінець кінцем — до руйнування самодержавства у 1917 році, під уламками якого загинули вже мільйони.
Одним із завдань представників опозиції є відстеження у натовпі можливих провокаторів, які збуджують у юрбі нездорові емоції та штовхають її на екстремістські дії. При цьому доцільно контактувати із чесними представниками правоохоронців, які теж зацікавлені у збереженні мирного ненасильницького характеру акції.
Якось вже забуто, що російська революція перемогла не в 1917 році, а в жовтні 1905 року в результаті ненасильницького загального політичного страйку, що примусив російського самодержця «дарувати» народу свободу, конституцію й парламент. І лише нетерпимість і максималізм тодішньої опозиції, російських революціонерів, що відповіли на примирливий жест уряду грудневим збройним повстанням у Москві, відновили реакцію й вивели російську історію ще на один кривавий виток, який закінчився жахливою катастрофою 17-го року.
Кажучи про необхідність збереження ненасильницької атмосфери в суспільстві, можемо пригадати у зв’язку з цим, що незалежність України також була досягнута ненасильницькими методами. Серпневий путч 1991 року у Москві був паралізований ненасильницьким опором декількох десятків тисяч беззбройних росіян.
Як би там не було, нам потрібне вирішення громадянського конфлікту не на барикадах, а за столом переговорів. Непоступливість з обох боків гратиме на руку лише ворогам України й політичним провокаторам.
