Найстарший динамiвець України Олександр ТРОФIМОВ: «Я любив почуття перемоги»
У 1932 роцi за ним приїхали люди в шкірянках. Із ГПУ. І прямо від верстата забрали... в «Динамо». 1933-го на матчі в Москві на його праву ногу ненавмисно стрибнув Віктор Дубінін (до речі, потім він став кращим московським другом Трофімова). Через тріщину щиколотки довелося розлучитися з футболом. Але не зі спортивним товариством. Пізніше перемогами заслуженого тренера СРСР із водних видів спорту стануть перемоги його вихованців.
Нещодавно Олександрові Сергійовичу виповнилося 86 років. Він вирішив здобути ще одну перемогу: пожити в ХХI сторіччі.
Його дитинство і юність пройшли на Трухановому острові. У містечку річковиків і водників, який 43-го спалили фашисти і який для Києва став уже історією. Усі хлопчики-остров'яни добре плавали і гребли. І дуже любили футбол. У 13 років Сашко Трофімов грав за команду «Райкомвод». Після ФЗУ за наполяганням мами закінчив робітфак. Її заповітною мрією було, щоб син вивчився й на роботі ходив не в замизганому мазутом одязі (як більшість на острові), а в пристойному костюмі. Сашко подумував вступати до Київського політехнічного інституту. А поки працював слюсарем-механіком на Другому затоні — нині це Київський суднобудівний-судноремонтний завод.
Весна 32-го. На заводі гаряча пора — навігація. Час голодний. Директор, чудовий господарник (під час війни він був таким же чудовим партизаном), організував у Броварах свою бригаду з вирощування кроликів, потім — свиней. У заводськiй їдальні середнім працівникам подавали на обід суп та кашу, а передовикам до каші додавалося м'ясо із супу. Юні футболісти також добре працювали, їх усі любили.
Сашка Трофімова, Миколку Насевича і Миколку Махиня викликали прямо з їдальні: «Зайдіть до директора». Там — троє чужих. У шкірянках. Посадили в машину, повезли на Печерськ. «Будете грати у футбол», — каже комісар. Хлопці не згоджуються: «Не можемо, сьогодні навігація, ми — ударники праці». — «Ви будете захищати честь Батьківщини у спорті», — сказали їм.
— Микола вже подав заяву до військового училища, — розповідає Олександр Сергійович, — його відпустили. Після війни він став генералом. Я ж дуже міцно пов'язав своє життя із «Динамо».
Сашко Трофімов добре бігав і стрибав (на Всесоюзному піонерському зльоті зайняв 2-ге місце на стометрівці й 3-тє зі стрибків у довжину), грав у волейбол, баскетбол, боровся й добре плавав. Після травми на футбольному полі в Москві хотів піти з «Динамо» і вступати в політех. Не відпустили: юнак володів чудовою для спортсмена рисою — волею до перемоги.
У «Райкомводі» тренером працював Василь Фурманюк. Його дядько зробив першу в Києві рятувальну станцію. Один із трьох братів Фурманюків був директором Великого театру в Москві. 1937-го його арештували...
Василь Филимонович вирішив переорієнтувати Трофімова на водні види спорту. Сказав: «Треба трошки попрацювати. Почитай літературу й приходь, будемо тренуватися». Олександр почав плавати, грати у ватерполо. У той час у Харкові в Інституті фізкультури і спорту відкривався факультет із підготовки тренерів. Трофімова послали на навчання. В інституті він познайомився зі своєю Надією — єдиною любов'ю на все життя. Вона також займалася плаванням. Через чотири роки разом із дружиною Олександр повернувся на Труханів острів. На колишній дачі судновласника Марголіса побудували водну станцію з 10-метрівкою і двома басейнами — для плавання й ватерполо. Вона була кращою в СРСР, тут проводилися союзні й міжнародні змагання.
— Я став тренером, — розповідає далі Олександр Сергійович. — Мені подобалося навчати правильно плавати. Із Вінниці приїхала Марія Гавриш, майбутня призерка міжнародних змагань. Тренувалася Людмила Абросимова, чемпіонка Союзу. Вона — брасистка, а її чоловік Сашко Принц був футболістом «Динамо». Юрій Храновський спочатку займався велосипедом, потім став добрим плавцем-розрядником.
Червень 41-го. Трофімов перебуває на військових зборах військ НКВД і прикордонників під Броварами. 21- ше число. Останній день. Олександрові присвоєно звання лейтенанта. Офіцерська вечеря, «генеральські сто грам». Сказали лягати спати, а вранці автобус відвезе до Києва. У чотири ранку тривога: війна... Привезли в полк на Подолі. Командир сказав: «Хлопці, зараз вас одягнемо й нікуди вже не побіжите. На декілька годин відпустимо тільки киян». Трофімов дiстав посаду заступника начальника штабу (грамотний був). Перше завдання: шукати шпигунів, яких фашисти скидали з літаків на парашутах, а також тих, кого закинули в місто раніше.
Потім 17 офіцерів із Києва відправили на захист Москви. Калінінські ліси. Переддень 1942 року. Затишшя. Лише зрідка фашисти кидають бомби. У штаб батальйону передали: наша розвідка вийшла на завдання. Трофімов сідає в машину, їде подивитися, як група пройде. Розвідники вже перейшли «мертву лінію» — глухими стежинами їх вивів місцевий дід. І тут як бахне за два кроки від Олександра. З рота винесло всі зуби. Ногу вивернуло із суглоба... До медичного санітарного батальйону його несли хлопці на руках.
— А там саме готуються до Нового року, — згадує Олександр Сергійович. — Військовий лікар гукнув санітара: «Готуй стіл до операції. Відріжемо вище коліна». А мені так шкода свою ногу. Адже всього 29 років — куди я потім із культею? Кажу: «Не дам. Краще помру разом із ногою». Майор махає рукою: «Терміново машину і — в госпіталь. Поранений психує, нехай там вирішують». Госпіталь за 50 кілометрів. Привезли. Там також готуються до свята. На щастя, чергувала жінка. Вірменка. І ласкаво до мене: «Голубчику, ти звідки?» — «З Києва, лікарю». — «О, там до війни жила моя дочка з чоловіком. Вона закохана в це місто. І я дуже люблю Київ. Давай-но спробуємо врятувати твою ногу». Покликала санітарів. В одного о-ось такі плечі, такі ручиська. Двоє тримали мене попід руки, лікар керувала, а здоровенний вправив суглоб. Загалом, витягли мені ногу. Після війни я довго шукав свою спасительку. Не знайшов...
Полк, у якому служив Трофімов, взяв Кенігсберг, потім рушив на схід. Війну Олександр Сергійович закінчив у Маньчжурії. Iз трьома орденами й 18 бойовими медалями. Пiдполковником. Його хотіли залишити начальником штабу погранзагону. Але динамівці запросили до себе на посаду відповідального секретаря Української ради товариства. 1954 року він був призначений начальником футбольної команди «Динамо» (Київ). Тоді він запровадив нововедення:
— Щоб вболівальники не споювали наших гравців, після матчу, незалежно від того, виграли чи програли, ми всі разом їдемо не додому, а в Пущу-Водицю. Там будинок відпочинку МВС, і нам надавали місце для підготовки та відпочинку.
1970 року він вийшов на пенсію. У музеї товариства «Динамо» є присвячена йому експозиція. Олександр Трофімов — почесний динамівець СРСР і України. Минуло три роки як він за великі заслуги в спорті одержав іменну стипендію від Президента України.
Доля подарувала цій людині цікаве життя, особисте щастя, дочку й сина, двох онук. Поруч із ним завжди була Надія. Старша сестра. Дружина. Тепер це ім'я носить онука. Є в Олександра Трофімова ще одна надія. Олександр Сергійович дуже сподівається, що кияни вшанують пам'ять славної історії Труханова острова, що дав Україні і Героїв Радянського Союзу, і відомих партизанів, і вчених, і артистів, і спортсменів. Як і товариство «Динамо», Труханів острів заслуговує на свiй будинок- музей та увагу нащадків.
