Бідна людина не та, у якого немає ні гроша в кишені, а та, у якої немає мрії
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Подвиг людяності в нелюдяний час

26 листопада, 2009 - 00:00

Вчора в Українському домі відкрилася оновлена документально-художня виставка «Голодомор 1932—1933 років — геноцид Українського народу». (Вперше її було представлено торік). Фактично, кожен стенд — період нашої історії: доба УНР, більшовицьке поневолення України, розкуркулення і колективізація, ініціатори геноциду і Голододомор. «Суть історії — у правді. Фальшива історія не дає енергії для звитяги народу, — зазначив Президент Віктор Ющенко, відкриваючи виставку. — Сьогодні ми розкрили секретні архіви, зібрали більше двохсот тисяч свідчень очевидців, опублікували Національну Книгу пам’яті, в яку внесено майже мільйон імен жертв Голодомору, віднайшли й впорядкували місця масових поховань, у містах і селах встановили сім тисяч пам’ятників та пам’ятних знаків». Глава держави звернув окрему увагу на проведену в світі за останні роки роз’яснювальну роботу щодо Голодомору в Україні. (На сьогодні Голодомор актом геноциду визнали парламенти 14 держав). А говорячи про важливу роль даної виставки, звернув окрему увагу на представлені в експозиції деякі документи та матеріали кримінальної справи, порушеної СБУ за фактом Голодомору 1932 — 1933 років в Україні. Зокрема, нагадав, що слідством виявлено 3 456 документів органів влади та Компартії на підтвердження геноциду Українського народу, знайдено 857 масових захоронень жертв геноциду, встановлено 735 населених пунктів, де влада впровадила режим чорних дощок. Це дає підстави говорити про очевидний геноцид і боротьбу із селянством України як основним рушієм національного визвольного руху

Під час заходу було представлено нові, у тому числі англомовні видання на тему Голодомору, зокрема, «Рафаель Лемкін: Радянський геноцид в Україні», Роберт Конквест «Великий терор». Нагадаємо, що ще в 2005 році в серії «Бібліотека газети «День» вийшла друком книга «День і вічність Джеймса Мейса» українською та англійською мовами, а торік — «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене» і праця Станіслава Кульчицького «Почему ОН НАС уничтожал?» румунською мовою.

Був ще один чи не найхвилюючий момент — підведення підсумків акції «Людяність у нелюдяний час». Започаткована Українським інститутом національної пам’яті, вона має на меті вшановувати тих, хто допомагав вижити у часи Голодомору. Хто не зламався фізично та психічно. Не дав себе, мов звіра, затравити страхом. Не дійшов до тієї межі, коли втрачається людська подоба. І серед того хаосу і безкінечної вервиці смертей залишився ЛЮДИНОЮ, пам’ятаючи, що одна з найголовніших заповідей Господніх — люби ближнього свого. Таким був директор школи Василь Івчук із села Дударків Бориспільського району Київської області. «До смерті не можна звикнути, — розповідає Микола Карпець. — А ми в 1933-му — щонайстрашніше — звикали. Вижили діти села завдяки директору школи Василю Івчуку. Він викладав історію. Суворий. Вимогливий. Ходив у синьому галіфе і гімнастерці. Василь Якович організовував у школі харчування дітей. На великій перерві діти з усіх шкіл, а розкидані вони були по всьому селу, бігли до центральної школи їсти. Більшість із нас тільки там й харчувалася. Дуже нужденним дітям за хороші знання він наказував давати по два шматочки хліба...» Нагороджений званням Герой України. Посмертно. Був і Василь Кабанюк, голова колгоспу із села Петрова Солониха Миколаївського району Миколаївської області. «Саме завдяки нашому голові колгоспу люди вижили, — свідчить Марія Сердешна. — Щоб врятувати людей, він приховував зерно у надійному сховищі. З передробленої пшениці та кукурудзи варили кашу — шліхту. Гарячу шліхту розливали у форми й давали їй захолонути. Потім різали на шматки і роздавали всім сім’ям. Чутки дуже швидко розносилися сусідніми селами, тому в наше село почали приходити голодні люди. Декотрі помирали біля кухні. А деяких таки вдалося врятувати...» А це про директора радгоспу Володимира Косака із села Шарівка Ярмолинецького району Хмельницької області. «У 1932 році Володимира Олександровича викликали до Києва на нараду, де було віддано наказ здачі всього зерна державі, — говорить Євгенія Степанишин. — Робітникам на той час ще не видали жодного кілограма. Косак зрозумів до чого це призведе. Приїхавши додому, зібрав нараду активістів і дав розпорядження негайно віддати зароблене зерно. За якихось два-три дні люди одержали хліб і приховали його. На нараді був сільський голова Пендер. Він та ще один активіст повідомили відповідні органи про таке «зухвальство». Володимира Олександровича вигнали з лав партії, позбавивши партійного квитка і роботи. Але завдяки йому люди в Шарівці не так, як в інших селах, постраждали в роки Голодомору».

Очевидно, таких свідчень про людей, які під час голодного лихоліття рятували співвітчизників, назбирається на повноцінне видання «Усної історії/Oral History-2». І це потрібно робити. Бо це — достойна віха в нашій українській автобіографії, де, окрім всього іншого, записано, що ми, українці, траплялося, видавали один одного на смерть; живучи в різних імперіях, змушені були воювати й проливати кров один одного. Але й, у великих випробуваннях, опиняючись на межі людського і нелюдського, рятували своїх братів по крові. Часто ціною власної свободи і власного життя.

«Аж ось і село... Не чути ні гавкоту собак, ні кудкудакання курей, ні дитячого дзвінкоголосся. Не видно жодної живої істоти. Тихо й пусто до моторошності, — розповідає про пригоду, що сталася з її мамою, у листі киянка Тетяна Никитюк, що увійшов до двотомника «Екстракт 150», виданого цьогоріч у «Дні». — ...Аж раптом побачила відкриту навстіж розхристану хату... На великій печі в лахміттях щось заворушилося. Жіночий голос ледь чутно проказав: «А що тобі, дитино?» Мама вжахнулася: з печі світився очима живий скелет. Запинаючись, пояснила, куди іде (а ще ж далеченько) і що сподівалася на добрих людей, а тут так все незрозуміло, мертво. «Правда твоя, хто повмирав з голоду, а хто до міста пішов — рятуватися», — прошепотіла жінка. А далі сказала таке, що не вкладається в нормальну логіку людини з усіма її інстинктами, а надто — самозбереження: «Он візьми на столі скибочку хліба. Ти молода, він тобі знадобиться, а мені вже не допоможе — однаково помираю»... Не подай, а візьми!»


Продовження теми на стор. «ТЕМА «Дня»»

Надія ТИСЯЧНА,«День». Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments