Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Розумних не треба — видовищ давай!»

18 серпня, 2007 - 00:00

Провідні телеканали країни відмовляються від проведення у прямому ефірі передвиборних теледебатів. Глядачам, виявляється, раптом стали нецікавими двобої політиків, які пропонують себе для керівництва країною в наступні один — два роки. При цьому рівень цікавості до всього, що пов’язано із життєдіяльністю політичної верхівки та її продуктами, є одним із найвищих у Європі. Чому ж тоді диспути професійних політиків не становлять інтересу для виборців?

Майже безперервні вибори в країні переконали громадян у тому, що політики не є генераторами та переконаними виконавцями програм, з якими виступають. В Україні застосовується лише два підходи до розробки передвиборних гасел: або їхні автори інтуїтивно визначають соціально значущі проблеми і б’ють себе у груди, обіцяючи їх подолати; або ж намагаються видати за важливу проблему ту, яка, насправді, є третьорядною для суспільства. Приклад першого підходу — притаманна всім фігурантам виборів лихоманка нестримного популізму в обіцянках підвищити різноманітні соціальні виплати: «Грошей дамо!» Другий принцип добре ілюструє балаканина навколо депутатської недоторканності і пільг. Мовляв, немає у вас, дорогі виборці, більшого горя, аніж відсутність можливості для чесних і неупереджених міліціонерів, прокурорів та суддів затримувати і заарештовувати народних депутатів.

Цим розмовам громадяни віри не ймуть. Тож, весь сенс дебатів для глядача полягатиме в спостеріганні за тим, хто ж дошкульніше дістане опонента. Компроматом теж нікого не здивуєш. Громадяни ж бо знають, що «усі вони там одним миром мазані», але наш (наша), замурзаний корупційно-прихватизаційними скандалами, виглядає все одно симпатичніше чи респектабельніше.

Однакові у мотиваціях своїх дій політики, головною метою яких є, власне, сама влада, як спосіб безкоштовного використання всіх типів ресурсів країни; відсутність у формально проголошеної опозиції реального прагнення і розуміння способів змін, та все те ж нестримне жадання влади, зі все тією ж метою: отримати ту ж таки владу; зростаюче розчарування відданих прибічників- фанатів справді роблять не дуже цікавими дебати політиків з політиками, особливо для думаючої частини нового покоління. Пряма розмова «політик — виборець» не може бути по справжньому відповідальною та компетентною і, не рідко, перетворюється на мітинг. Проблема діалогу «політик — журналіст» у поверхневості та заангажованості журналістів. Залишається розмова між політиками і експертами у базових темах суспільно-економічної та політичної проблематики. Підкреслимо: розмова не з усезнаючими політолагами, а саме з фахівцями. Жодного разу в українському телевізійному ефірі такої рівноправної розмови не було. Експертам, в кращому разі, надається можливість прокоментувати вислів політика або поставити йому запитання. Для більшості політиків це стало б серйозним випробуванням, демонстрацією реального рівня їхньої компетентності, й взагалі, можна публічно поставити запитання про те, чи своє місце вони, власне, займають.

Розважальний формат ток- шоу на екрані часто є незвичним і невигідним для експертів. Інколи вони не готові до розмови в жорсткому форматі прямого ефіру і просто губляться у ситуаціх, коли слід жорстко і лаконічно відповісти демагогу. Наслідком цього є монополізація інформаційного простору професійними балакунами. Телепубліцистика в Україні опинилася на маргінальному узбіччі. Але телебачення лишається основним джерелом інформації. Таким чином, суспільство втратило можливість знати про ті проблеми, що насправді стоять перед ним. Ну дуже сприятлива ситуація для політиканів усіх калібрів, особливо в ситуації хронічних виборів.

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика», спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ