Розум не знає меж.
Джанні Родарі, італійський письменник, журналіст

Шість років без Анатолія Солов’яненка

Хто допоможе нам почути його по-новому?
28 липня, 2005 - 00:00
АНАТОЛІЙ СОЛОВ’ЯНЕНКО БІЛЯ АНДРІЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ТАКИМ ЙОГО ПАМ’ЯТАЮТЬ І ЛЮБЛЯТЬ / ФОТО УКРIНФОРМ

Завтра о 12.00 годині біля могили легендарного українського тенора в селищі Козин Київської області зберуться рідні, друзі та шанувальники таланту Анатолія Борисовича Солов’яненка, щоб вшанувати його пам’ять.

Навіть не віриться, що вже шість років його немає з нами, а унікальний голос можна почути лише з записів, які збереглися... Ми всі у величезному боргу перед Солов’яненком — не вберегли нашу національну гордість. Не секрет, що останні роки Анатолій Борисович дуже страждав через незатребуваність, вимушену розлуку з Національною оперою України, в якій виступав майже протягом трьох десятиліть, хоча він міг і хотів співати. Йому пропонували емігрувати, обіцяючи нечувані гонорари, але Анатолій Борисович душею прикипів до Києва, Донецька, Одеси і не уявляв свого життя поза батьківщиною.

Коли в 1993 р. Солов’яненка «пішли» з Київського оперного театру, то він не влаштовував скандалу, а стиснувши зуби просто пішов в нікуди. Виступав із сольними програмами на сцені Національної філармонії, їздив на гастролі до різних міст і країн, і категорично відмовився спілкуватися з пресою. Нічого не коментував, нікого не звинувачував, а на прохання про інтерв’ю відповідав однією фразою: «Все, що я хочу сказати публіці, вона чує на моїх концертах». Ми були давно знайомі з Анатолієм Борисовичем, і мені було дуже не просто вмовити співака все ж висловити свою позицію в пресі. Солов’яненко запропонував зустрітися в парку біля Маріїнського палацу. Лечу на інтерв’ю і потрапляю у грандіозну «пробку». Біжу через увесь Хрещатик, а потім — вгору вулицею Грушевського і лаю себе на чому світ стоїть. Знаючи, наскільки педантично точний Анатолій Борисович, я розумію, що катастрофічно запізнююся майже на півгодини. Все... Чекати народний артист СРСР не буде... Але яким же було моє здивування, коли побачила, як спокійно проходжується Солов’яненко біля фонтану. На мої виправдання він махнув рукою, але цей жест я сприйняла як серйозну догану. Великий тенор дав мені урок і відтоді я взагалі не запізнююся... Солов’яненко говорив неголосно про те, що його хвилювало як вокаліста, патріота й українця. Співак щиро переживав, що наші оперні театри знижують професійну планку, національний репертуар занепадає, а твори сучасних українських композиторів практично не ставляться на сцені... Те інтерв’ю викликало резонанс, а касету з Солов’яненковою сповіддю я зберігала кілька років.

Так вийшло, що з Анатолієм Борисовичем ми спілкувалися і за день до його смерті. Це було на прийомі в Російському посольстві в Україні. Солов’яненко розказував про свої нещодавні виступи в Канаді та США, про те, що має намір на початку серпня їхати на гастролі до Італії, про те, як відбувається підготовка його турне містами України з сольними концертами. Ми домовилися зустрітися після його повернення з Італії і поговорити детальніше...

— 29 липня 1999 року було спекотним днем. Ніщо не пророкувало біди, — згадує вдова співака Світлана Дмитрівна Солов’яненко. — Анатолій прокинувся в прекрасному настрої: жартував, приготував сніданок, і раптом заквапився їхати на дачу в Козин, хоча ми планували туди поїхати разом наступного дня. Не захотів, щоб я його відвезла на машині. Діставався сам, автобусом. Стояла виснажлива спека (більше місяця не було дощу). Анатолій пішов на річку, багато й довго плавав. Потім сказав моїй мамі, що спочине до обіду — і все... За висновком медиків, чоловік помер від широкого інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів... Мені важко змиритися з думкою, що Анатолія Борисовича немає з нами.

— Як вам живеться сьогодні?

— Не хочу скаржитися. Сьогодні багатьом людям живеться важко. Кожна людина має свою долю і свій хрест, який треба нести. Зараз моє головне завдання — впорядкувати архів чоловіка. Це клопітка робота. Читаю його листи і плачу, згадую наше життя... А місяць тому злягла моя мама — зламала ногу. Їй іде 94-й рік: травма плюс похилий вік накладають відбиток, і дуже повільно мама видужує. Я не можу перед нею показувати, що мені важко, але часом руки опускаються, хоча й намагаюся бути бадьорою. Ось тільки через хворобу мами довелося перервати роботу над упорядкуванням архіву, але я справлюся з бідою, яка лягла на мої плечі.

— Як просувається робота над книгою про життя і творчість Анатолія Солов’яненка? Чи будуть перевидані записи співака?

— Монографію, в яку ввійдуть розділи про життя і творчість Анатолія Борисовича, пише відомий музикознавець Алла Терещенко. Вона є автором книги «Анатолій Солов’яненко», виданої на початку 80-х років. Я хочу видати щоденники та листи чоловіка. Анатолій Борисович в оперу прийшов пізно — після того, як закінчив Донецький політехнічний інститут. Йому пророкували кар’єру вченого, а він вибрав долю співака. Десять років щодня займався вокалом із прекрасним педагогом Олександром Миколайовичем Коробейченком. Зберігся зошит тих занять, де розписано, як відбувалося його народження як оперного співака. «Будь-який душевний рух повинен відображатися у звукові, у сценічній пластиці, у жесті, міміці», — записав він в щоденнику.

В архіві є унікальні знімки зі спектаклів, концертів, фото з дарчими написами світових знаменитостей. На радіо і на телебаченні збереглися записи Анатолія Борисовича, його інтерв’ю, які можна розшифрувати і також опублікувати. В зошитах записано багато мудрих думок, які, я думаю, будуть цікавими тим, кому не байдужа українська культура. Я вважаю, що треба зробити перезаписи старих плівок і платівок, щоб голос великого тенора зберігся для нащадків. Записи впорядковує наш молодший син Анатолій. Він багато часу проводить в архівах радіо, телебачення. Ми шукаємо спонсорів чи меценатів, хто б допоміг видати монографію і зробити перезапис оперних арій і сольних концертів Анатолія Борисовича на сучасних носіях.

— Уже кілька років точаться розмови про вшанування пам’яті видатного українського тенора та відкриття його музею. Були пропозиції зробити це на батьківщині співака і на базі Донецького оперного театру чи в Козині — місці, яке дуже любив Анатолій Борисович і там, де його поховано. Була й третя пропозиція — відкрити музей у Києві. Вже визначилися з місцем і датою відкриття?

— Я вважаю, що музей Солов’яненка має бути в Києві. Адже тут він прожив більшу частину життя, 28 років працював солістом Національної опери України. Але де буде музей — це питання залишається відкритим, що уже казати про дату... Мені з синами (Андрієм та Анатолієм) ніхто не відмовляє, але і «так» не каже. Ми розуміємо, що у нової влади сьогодні безліч невідкладних питань, особливо у сфері економіки, а до музеїв у них руки не доходять. Хоча мені здається, що Солов’яненко був і залишається гордістю нашої країни, який прославив своїм мистецтвом Україну, і його не можна забувати.

— Ваш син Анатолій зараз працює режисером у Національній опері України, але як постановник ставить практично тільки концерти. Відновлена опера «Лючія ді Ламмермур» була зроблена кілька років тому. Чому він не ставить спектаклі і чи продовжує брати уроки вокалу?

— Три місяці тому помер Віктор Миколайович Курін — прекрасний педагог, у якого Толя вчився вокалу. Син вважав, що ті уроки йому потрібні не для того, щоб виступати як співак, а щоб краще розуміти вокалістів, працюючи з ними як режисер. У цьому році Анатолій захистив в Університеті культури і мистецтв дисертацію про новаторство режисури Ірини Молостової (видатного українського майстра-постановника). Що стосується режисерських робіт сина на сцені Київської опери, то зараз там випускаються два-три спектаклі на рік, і як правило, дирекція запрошує іноземців, які потім допомагають організовувати гастролі українських артистів за кордоном. Винятком є лише Дмитро Гнатюк (як легендарний співак, людина, герой України і головний режисер Національної опери), який ставить постановки. А інші режисери змушені шукати роботу поза стінами театру. На київській сцені, крім «Лючії ді Ламмермур», Анатолій веде опери «Царська наречена» і «Паяци», а в Донецькому оперному театрі в цьому сезоні він поставив «Севільського цирульника». Як бачите, наш син продовжив Солов’яненську династію в театрі.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments