Волинь — наш спільний біль
Віддаючи належне пам’яті мільйонів жертв Другої світової війни, сталінських репресій і нацистських «фабрик смерті», ми тривалий час прагнули не згадувати імен багатьох тисяч волинян, головним чином польських селян, знищених у 1943 році.
Я — не історик і висловлюю тут свій, суто особистий погляд. Він не претендує на істину в останній інстанції та цiлковиту неупередженість. Однак мені б хотілося поділитися з читачами думкою, що склалася у мене про одну з найбільш трагічних подій в історії україно-польських відносин.
Серед жертв терору були люди різних національностей — поляки, українці, євреї. Сьогодні в Україні підкреслюється та обставина, що жорстокість чинилась з обох сторін і мала історичну підоснову. Тут я не маю намір давати оцінки діям польських озброєних формувань. Це — справа Польщі.
Мене як українця насамперед цікавить питання про відповідальність відомих українських політичних сил за терористичні дії, що призвели до смерті тисяч мирних людей. Ці дії набули характеру спрямованої проти польського населення масштабної етнічної чистки і, поза сумнівом, підлягають засудженню як злочинні.
«Волинська різанина» — це трагедія не тільки польського, а й українського народу. Поляки здавна проживали поряд з українцями на цих землях нашої країни. Ненароджені діти та внуки жертв терору сьогодні були б повноправними громадянами незалежної України.
Це також трагедія українського визвольного руху, тому що організатори волинської різанини невинно пролитою кров’ю мирного населення заплямували святу для мільйонів українців ідею боротьби за незалежну українську державу.
Трагічні події, що відбувалися на Волині в 1943 році, неможливо зрозуміти без звернення до історичного контексту.
Тривалий час протягом останніх десятиріч ХIХ — початку ХХ ст., незважаючи на драматичну невирішеність національно- державної проблеми, етнополітичні процеси на землях зі змішаним україно-польським населенням не вийшли за межі загальноприйнятих норм моралі. Одна з головних причин цього полягала в тому, що визначну роль у національних рухах відігравали політики демократичних і гуманістичних поглядів, багато з яких були близькі за духом до соціал-демократії. Їхній вплив дозволив багато в чому пом’якшити україно-польськi міжетнічнi суперечностi.
Існувало чимало прикладів ефективної та вкрай моральної співпраці між польськими та українськими соціал-демократами. Як типовий історичний приклад, зазвичай наводиться взаємодія у Львові між Болеславом Лімановським, Адольфом Інлендером, Болеславом Червенським, з одного боку, та Іваном Франком і Михайлом Павликом — з другого. Польську Соціал- демократичну партію Галичини та Сілезії і близьку до соціал-демократії Українську радикальну партію Івана Франка і Михайла Павлика було створено майже одночасно в 1890 році.
Розроблена Франком, Червенським та Інлендером «Програма галицьких соціалістів» була, як вважають українські історики, однією з перших і найбільш фундаментальних спроб закласти на землі Галичини підвалини соціальної демократії західного зразка. Вона виходила з гуманістичного принципу «рівні права — рівні обов’язки» і проголошувала, що «немає народів вищих і нижчих: всі вони є рівними і мають право на рівний розвиток».
При цьому і українські, і польські соціал-демократи рівною мірою були орієнтовані на утворення відповідно української та польської незалежних держав. Вони домагалися поставленої мети, діючи суто демократичними методами та прагнучи формування демократичних режимів. У згаданій програмі Франка—Червенського—Інлендера підкреслювалося: «Наше бажання — щоб польський і український народи добилися незалежного національного існування». В праці «Україна» соціал-демократ Юліан Бачинський уперше проголосив ідею створення самостійної соборної української держави.
Звернуся до думки професора Джона-Пола Химки з Альбертського університету, автора нещодавно виданої в Україні авторитетної праці «Зародження польської соціал-демократії і українського радикалізму в Галичині»: «Соціалісти першими в 90-х роках висунули програми створення незалежної української держави. Серед поляків соціалісти були першими, які закликали до боротьби за відродження польської незалежності також у 90-х роках».
Україно-польська війна 1918 — 1919 років мала драматичні наслідки: було створено прецедент вирішення проблеми національно-державного розмежування між Польщею і Україною не на мирному і демократичному, а на суто військово-конфліктному підгрунті.
Для поляків результат цієї війни та інших військових конфліктів того часу — знову створено Річ Посполиту — став втіленням вікової мрії про національне визволення. Для широких верств української громадськості підсумки війни були неприйнятними та нелегітимними.
Ще одним драматичним наслідком українсько-польської війни та поразки національно-визвольних сил України в період 1918 — 1921 років стало виникнення політичних структур воєнізованого і конспіративного напряму, на зразок Української військової організації (УВО), а пізніше, в кінці двадцятих років, і Організації українських націоналістів (ОУН). На відміну від помірних демократичних українських партій, ці організації зробили ставку в боротьбі за незалежність не на демократичні, а переважно на терористичні та революційні методи.
Революційна ідеологія ОУН стала набувати явно тоталітарного характеру. Організація виступала за утвердження в Україні тоталітарного й авторитарного однопартійного режиму з довічно обраним «вождем нації» на чолі.
Паралельно з цими процесами у другій половині 20-х років почали посилюватися авторитарні та радикально-націоналістичні тенденції і в польській політиці. Вони торкнулися не тільки представників націонал-демократичного напряму. Багато політиків інших поглядів, особливо «кресовського» походження, мали за плечима досвід революційної та конспіративної діяльності, накопичений ними в боротьбі проти Російської імперії. Їхній менталітет був мало сумісний з ідеологією парламентаризму і демократії. Авторитарні настрої негативним чином позначалися на взаємовідносинах з національними меншинами, в тому числі з українцями та білорусами. Внаслідок цього національна проблема залишалася для II Речі Посполитої невирішеною.
Необхідно відзначити, що такого роду процеси розвивалися на фоні загального погіршення загальноєвропейської політичної та ідеологічної ситуації. Двадцяті й тридцяті роки ХХ століття, протягом яких закладався менталітет вождів національно-визвольних і революційних рухів у багатьох країнах, характеризувалися тоталітарним мисленням, пропагандою насильства і терористичних методів політичної боротьби, аморальним волюнтаризмом, підкреслено антидемократичним культом харизматичних вождів.
Нівелювання цінності окремого людського життя, зневагу елементарними правами людини та етноцид під лозунгами захисту національних інтересів з «ганебних» явищ було зведено в ранг офіційних доктрин низки держав і політичних партій. До цього виявилися причетними й багато інтелектуалів — в Італії блискучий письменник Габріеле Д’Аннунціо, в Німеччині — Мартін Хайдегер. В Україні апологетом тоталітарних ідей став Дмитро Донцов, непримиренний критик драгомановських і соціал-демократичних традицій в українській політичній думці та прихильник італійського фашизму, що спричинив значний деморалізуючий вплив на ідеологію національно-визвольного руху.
Серед своїх головних противників керівники УВО і ОУН розглядали польську державу. Серед терористичних операцій ОУН найбільшої популярності набуло вбивство в 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі полковника Броніслава Перацького. Тим часом ОУН інкримінували організацію терористичних актів і проти українських політичних і громадських діячів.
Непримиренна антипольська спрямованість ОУН стала одним із чинників, які обумовили встановлення контактів між цією організацією і спецслужбами нацистської Німеччини. На початку Другої світової війни ця частково тактична, частково ідеологічно мотивована співпраця вилилася у створення близьких до ОУН пронімецьких військових формувань («дружин українських націоналістів») — батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд». Ця взаємодія, проте, не принесла ОУН бажаних дивідендів, внаслідок чого одна з фракцій цієї організації в період війни перейшла до тактики «опори на власні сили», вступивши в конфлікт і протиборство з окупаційною німецькою владою.
Одночасно потрібно визнати, що радикалізацію громадських настроїв українців викликала жорстка, а часто і відверто репресивна політика Варшави відносно українського населення, що проводилася у міжвоєнний період на землях Галичини та Волині. Особливо це дало себе знати в настроях молодого покоління інтелігенції, багато представників якого побачили в революційному і тоталітарному націоналізмі дійовий засіб у боротьбі за відстоювання національних прав і незалежність України.
На Волині, крім традиційного для західних земель України протистояння навколо проблеми національних прав, українсько-польський міжетнічний конфлікт був пов’язаний із практикою заохочення колонізації. Проведена в 1930 р. урядом репресивна акція з «пацифікації» Галичини та Волині, міжрелігійні зіткнення (що особливо виявилися на православних волинських і холмських землях), утиски української освіти та культури, а також посилені в діяльності влади та низки політичних сил авторитарні й націоналістичні тенденції — все це створювало передумови для майбутньої консолідації політично активної частини українців навколо ОУН.
Конфліктний потенціал у міжетнічних відносинах існував, незважаючи на те, що між польською владою та українськими політичними колами було немало прикладів співпраці. Йдеться, головним чином, про взаємодію офіційної Варшави з українськими політиками, пов’язаними з традицією УНР.
На пошук компромісів з українським національно-визвольним рухом, як вважають українські історики, було направлено зусилля польських помірних і просоціал-демократичних сил — багатьох соціалістів, людовців та інших демократів, що виступали за вирішення національної проблеми на основі демократичного принципу «рівні права — рівні обов’язки» і почали пізніше, в період війни, схилятися до визнання ідеї української державності. Важливо також мати на увазі, що навіть в умовах тліючого конфлікту між політичними силами взаємовідносини між українськими та польськими селянами на Волині, за свідченням багатьох очевидців, залишалися в довоєнний час суто дружніми та добросусідськими.
Друга світова війна створила надзвичайно сприятливі умови для реалізації планів прихильників саме екстремістського «вирішення» національно-державних проблем. У військових умовах легко брали гору радикальні та воєнізовані сили. Вплив традиційних українських демократичних партій було зведено нанівець. У середовищі польських політичних сил війна також збільшувала вплив антиукраїнськи налаштованих екстремістів.
Серед причин волинської трагедії часом називають підтримку, яка надавалася, як вважають деякі українські історики, багатьма волинськими поляками радянським партизанським загонам, із якими ОУН вела непримиренну боротьбу. Самі ж представники українських націоналістичних кіл прагнули покласти відповідальність за волинський терор на місцеве польське населення, огульно звинувачуючи його у співпраці з німецькою поліцією й адміністрацією, які проводили на Волині жорстоку репресивну політику. Вони також розглядали волинські події як реакцію у відповідь на терористичні акції 1942 року з боку польського націоналістичного підпілля проти української інтелігенції Холмщини. Називають й інші причини, які викликали терор, однак безперечне одне: їх з’ясування може мати значення тільки для пояснення трагічних подій, що відбувалися, але ніяк не для їхнього виправдання.
Волинська різанина, розпочавшись у кінці 1942 року, набула особливого розмаху в першій половині 1943 року, поступово поширюючись і на Галичину. Справа вчених — скрупульозно зібрати факти і, по можливості, встановити точні цифри та імена всіх загиблих із польської й української сторiн. Справа політиків — згладити історичні розбіжності заради дня сьогоднішнього і завтрашнього. Але неможливо зрозуміти та пробачити вбивства мирних людей. І не має значення, вбивали вони з почуття помсти чи керувалися наказом своїх командирів, вбивали «просто так» чи з лозунгами про національну ідею.
Важливо інше: організована озброєна сила не обмежилася боротьбою зі своїми безпосередніми воєнними противниками, а перейшла до репресій проти мирного населення, включаючи спалення сіл і «реквізиції» захопленого майна. При цьому ні політичні сили, які ввергли Волинь, а потім Галичину в анархію і погроми, ні їхні наступники і по сьогодні не знайшли в собі мужності взяти на себе моральну відповідальність за волинську трагедію.
Це стало можливим, незважаючи на те, що волинський терор було осуджено в той час значною частиною української громадськості. Свій голос із метою зупинити масові вбивства на Волині та в Галичині підняв митрополит Андрій Шептицький. У його архiпастирському посланні від 15 серпня 1943 року зокрема відзначалося: «…Неодноразово вже попереджав усіх вірних про страшні наслідки у разі невиконання п’ятої Божої заповіді, що забороняє вбивати ближніх. Неодноразово застерігав щодо тих пристрастей, які відкривають людині шлях до злочину, які накладають на душу небесне прокляття, а на тіло — пляму невинно пролитої крові… Застерігав від злоби, національної ненависті, партійної ворожнечі, від прагнення до помсти ворогам».
Деякі керівники націоналістичного руху сьогодні в непрямій формі прагнуть покласти відповідальність за трагедію, що відбулася, на українське цивільне населення. Один із них, полковник Василь Коваль, у своєму нещодавньому телеінтерв’ю заявив буквально таке: «Ми до цього жодного відношення не маємо. Ми просто сказали селянам: «робіть, що хочете», — і пішли. А вони взяли сокири та вила і пішли вбивати поляків».
Але з численних доступних на сьогодні документів випливає, що до місця розправи над поляками організатори терору зганяли українських селян із сусідніх сіл, заздалегідь примусивши їх взяти сокири та пилки. Люди в більшості випадків не знали, куди й навіщо їх ведуть. Організатори акцій чинили розправу над поляками, а вже після цього примушували селян заривати трупи, вантажити на підводи награбоване майно жертв. Тільки після цього українським селянам дозволяли повернутися додому.
Версії про «всенародний», а не про політично спровокований та ідеологічно інспірований характер волинської трагедії спростовуються свідченнями ряду учасників тих подій, у тому числі й співробітників Служби безпеки ОУН. У цій групі свідків та організаторів репресивних акцій визнається факт того, що ліквідація тих чи інших сіл здійснювалася за прямим наказом вищого керівництва.
Так, референт Служби безпеки ОУН Іван К. в інтерв’ю, нещодавно показаному по українському телебаченню, підтвердив, що він отримав (і виконав) завдання спалити 21 квітня 1943 року село Борівниця-Польська, а потім вступив у переговори з представниками польського підпілля про припинення акцій взаємного залякування, направлених проти мирного населення.
У загальній оцінці волинської трагедії наведу думку українського історика Ігоря Ілюшина, автора нещодавно опублікованої книги «Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни»: «Щодо ОУН-УПА підкреслимо, що серед численних помилок (якщо не сказати, злочинів), яких припустилися представники цих двох структур, деполонізація західноукраїнських земель, тобто спроба повернути собі ці землі шляхом насильного усунення з них тих, хто цьому заважав, була… чи не найбільшою».
Не можна не погодитися і з думкою Ярослава Ісаєвича, який підкреслив, що за загибель мирних людей «відповідають конкретні злочинці», а не учасники українського повстанського руху в цілому. За злочинну акцію деполонізації відповідальність несуть безпосередні її ініціатори та виконавці зі складу ОУН і УПА, які належали до конкретних повстанських загонів. Їх було б невірним ототожнювати з усіма бійцями УПА, які вели боротьбу за незалежність України з озброєним противником.
Тим часом остаточну моральну оцінку волинської трагедії неможливо представити без скорботи з приводу невинно потерпілого українського цивільного населення, розслідування і оцінки дій тих, хто був винуватцем цих страждань.
Йдеться про численні жертви серед мирних українців у час так званих «превентивних акцій» і «акцій відплати», проведених польськими озброєними формуваннями, в тому числі й АК. Ці акції також носили терористичний характер щодо мирних жителів, супроводилися вбивством жінок і дітей, спаленням сіл і грабунком. Вони здійснювалися в різний час і в різних регіонах, — у тому числі й на Волині. Особливо важкою в нашій країні вважають долю українського населення Грубешовщини і Томашовщини (Люблінщина), що зазнало масових втрат у період 1943 — 1944 років. Говорю про це аж ніяк не для того, щоб зіставляти число жертв, а для того, щоб істина про ті жорстокі події була відновлена повною мірою.
Переконаний, що і Україна, і Польща володіють необхідною моральною силою для того, щоб кожна з країн, незважаючи на критику з боку шовіністично налаштованих співвітчизників, змогла сказати всю, часом дуже нелегку, правду про події минулого, і тим самим відкрити дорогу для нічим не затьмареного діалогу. Свідченням цієї громадянської і політичної мужності стали благородні слова президента Олександра Квасневського з осудженням операції «Вісла».
Повертаючись до питання оцінки ролі праворадикальних українських політичних сил у волинській трагедії, висловлю свою думку: українська держава повинна засудити знищення польського населення на Волині та в Галичині й висловити співчуття і співпереживання болю польського народу.
Незважаючи на найважчі історичні випробування, українсько-польський діалог сьогодні будується на гуманістичних традиціях довіри та взаєморозуміння, співзвучних духу співпраці між Іваном Франком і Болеславом Лімановським, Михайлом Павликом і Болеславом Червенським. І для всіх нас надзвичайно важливо, щоб історичні проблеми та «старі рахунки» не завдали шкоди відносинам між Україною і Польщею.
Мені близькі точні слова Марека Сівеца: «Стратегічний характер польсько- українських відносин побудований на дуже міцному фундаменті. На взаємному прощенні образ і спільному погляді на майбутнє».
