ЗАПИТАННЯ «Дня»

Тридцятий кінофестиваль «Молодість», котрий дев’ять днів збуджував уми та серця кінематографічної публіки, знову, вже традиційно, був відзначений гострим дефіцитом робіт українських молодих режисерів, котрі б запам’ятовувалися. Причому шанси для нашої молоді цього року були досить великими — адже в конкурсі повнометражних робіт значився довгожданий фільм Володимира Тихого «Мийники автомобілів». Однак практично готова картина випала з програми — як завжди, на найостаннішому етапі забракло грошей. Дипломи журі та й головний приз у номінації студентського кіно, що дістався фільмові Володимира Дощука «Поганий, злий і ще зліше», при всій любові до рідної кінопродукції, інакше, як заохочувальними назвати складно. Закономірність невдач породжує таке ж закономірне запитання: а чи є взагалі майбутнє в молодого українського кіно? З ним ми звернулися до людей, досвідчених у «нестерпній легкості» кінематографічного буття.
 

Володимир ВОЙТЕНКО, кінокритик, редактор часопису «Кіно-коло»:

— Я думаю, що ситуація для молодого кіно зараз ненормальна. Але завтрашні умови в цій царині залежать від самих кіновиробників, а вже потім — від держави. У Франції виробництво короткометражних кінодебютів підтримується спеціальними державними установами. Тому і нашій державі, нашим чиновникам треба довести, якщо не буде дебютантів, не буде і кінематографу взагалі. У нашого нинішнього уряду є певний «гонор» щодо культури, і тому з’явилася хоч якась перспектива. Нашій кіномолоді потрібне єднання, що, в свою чергу, залежить тільки від її власного бажання і волі. Тоді у молодих режисерів буде певна сума ідей в головах і душах, а це залежить від ситуації в суспільстві. Так що, на мою думку, у наших «кіношників» є майбутнє і залежить воно від них в першу чергу, а вже в другу — від тих, хто їх здатен підтримати, так би мовити, зовні — суспільства і наших культуртрегерів.

Михайло ІЛЛЄНКО, декан кінофакультету Київського державного інституту театрального мистецтва:

— Останні роки, одночасно із поглибленням кризи національного кіновиробництва, набувають хронічних відтінків процеси, які формують стан справ у сфері кіноосвіти. Поступово перетворюючись на звичні, вони вже не викликають адекватного шоку, руйнуючи традиції підготовки професіоналів. Несподіване переселення кінофакультету призвело до втрати важливих частин власної учбової кіностудії, а його подальше існування на студії «Укркінохроніка» протягом трьох років «без прописки» додало нам ще й статусу персони поза законом. Гірким відкриттям є усвідомлення парадоксу, на базі якого існує кінофакультет: протягом останніх кількох років наша учбова кіностудія позбавлена фінансування. Ми дуже вдячні Міністерству культури і мистецтв України, що час від часу воно знаходить можливість виділяти нам кошти, але гостра недостатність обсягів фінансування руйнує практичний результат, провокує агресивну критику нашого продукту (дипломних та переддипломних фільмів), а не ситуацію, в якій опинилися наші студенти. З іншого боку ми не можемо механічно копіювати практику вузів, які спираються в основному на платне навчання, хоча б з тієї причини, що найнижча вартість практичних робіт студентів режисерського та операторського факультетів сягає 50—60 тисяч гривень для кожного. Перекладання фінансової проблеми на плечі спонсорів, як це робиться сьогодні, передає їм значну частку повноважень: хто дає гроші, той замовляє сучасну музику — на рівні ефірного попиту та відеотехнологій. В тій мірі, в якій нові відеотехнології разом із стандартами телевізійного ринку пропонують певну моду, настільки принциповими, послідовними і героїчними я вважаю альтернативні зусилля наших студентів і викладачів по збереженню основних елементів професії, які тимчасово опинилися на периферії. Носіями цих скарбниць досвіду багатьох поколінь митців є ігрове та документальне кіно — доробок саме нашого факультету в рамках нашого інституту.

Регулярне фінансування кінофакультету разом з рятівними організаційними заходами не можна вважати неадекватним або надмірним. Набагато абсурднішим виглядає фінансова підтримка кінофакультету протягом останніх років на рівні 10—20 відсотків від нагальних потреб. Чого варте, наприклад, нерегулярне забезпечення студентів морально застарілою плівкою за коефіцієнтом 1 до 3? Подібного нормативу не існує в професійному кіно, не кажучи вже про телебачення, де цього обмеження практично не існує. Термінові дії необхідні, оскільки є реальна загроза втрати кінофакультету, унікальних традицій навчання, припинення взаємодії поколінь. Я хотів би підтримати і кінофестиваль «Молодість», для якого криза наших молодих загрожує з іншого боку. Уявімо собі ще два-три роки такого фінансування. Чи з’являться наші претенденти на фестивальному конкурсі наступного року? Грань, на якій працює фестиваль, все ближче посувається до абсурдного питання: чому в Гренландії не відбуваються щорічні конкурси пасічників?

Підготував Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Продовження теми на стор. Культура