Найвища мудрість — знати самого себе
Галілео Галілей, італійський мислитель епохи Відродження, засновник класичної механіки, фізик, астроном, поет

Санторінійська Kazka

День на славнозвісному «уламку Атлантиди» — одна з найцікавіших та надзвичайніших пригод у моєму житті
31 січня, 2019 - 16:23

Якось під час зимових канікул, коли сил не те що їсти, а навіть дивитися на олів’є та холодець не залишилось, у моєї мами урвався терпець. «Їдемо до Афін», — святково вигукнула вона, додавши до закладок сторінку відомого лоукостера з дуже привабливими цінами. Мовляв, набридло їй наше спільне скитання квартирою від «Фейсбука» до холодильника. Тоді ж я подумала, що частіше треба приїздити до мами. І бажано надовго.

Батьківським тоном мені наказали готуватися до поїздки, себто, окрім бронювання житла, оформлення страховки і різних «робочих» моментів, також розробити розважально-просвітницьку програму на шість днів у Греції, підлаштовану до наших із мамою вподобань. Благо вподобання у нас майже однакові, а як ні, то ми легко одна одній поступаємося. Тому, мабуть, і мандрувати разом нам найкомфортніше. Є, щоправда, друга причина, яка вже стала родинним жартом: мама платить, а я говорю англійською. Сподіваюся, з роками цю ситуацію мені вдасться змінити.

Я, гордо несучи звання організатора нашої подорожі, вирішила не зупинятися лише на Афінах і під шумок підсунула мамі квитки до Санторіні за такі гроші, що і з Києва до Львова дешевше не доїдеш. Власне, відвідати славнозвісний «уламок Атлантиди» я мріяла давно і дуже пишалася своєю винахідливістю. Туристів на острові взимку майже немає, та й клімат, за моєю логікою, мав би бути м’якшим, ніж на материковій Греції. А мама так хотіла втекти з української зими, що у неї вже не було шансів не пристати на мою пропозицію.

Словом, за кілька днів ми, невиспані та трохи виснажені очікуванням, сиділи в райнерівському літаку, який мав транспортувати нас з Афін до Санторіні. А менш ніж за годину я ледь не розплакалася, вражена неймовірною красою острова, моря й рожевого світанкового неба. Хто ж знав тоді, що плакати в той день мені захочеться ще не один раз. І далеко не від щастя.

«Виходьте обережно, на вулиці трохи вітряно», — ніжним голосом сказала стюардеса. Та чи нас, українських жінок, котрі приїхали з мінус п’ятнадцять, налякає ваш легенький тропічний вітерець? Із цим переконанням я сміливо вивалилася з літака й увійшла у такий глибокий стан здивування, що його в сучасній українській літературі описують нецензурними словами. То був не вітер, а надзвичайної сили вітрюга, який зривав, уносив, руйнував і трощив усе навколо. Здавалося, якщо я перестану пручатися, то просто втрачу рівновагу, а може, й гірше — злечу. Тоді ж від страху згадались і молитви, і комфортне тепле ліжко, і навіть казка про Дороті з Канзасу, чий будиночок ураган переніс у країну Оз.

Треба було терміново кудись ховатися, і пошматований вітром мозок не додумався ні до чого кращого, аніж всістися в перший-ліпший автобус, який курсував між аеропортом і містечками острова. На жаль, відстані між поселеннями були маленькі. Тож ми мали приблизно двадцять хвилин, аби акліматизуватися та розробити новий план дій, абсолютно відмінний від попередньо приготованого вдома. І мені стало до того сумно за ранній підйом, таксі, дорогий несмачний лате в аеропорту і, врешті-решт, втрачений день, який ми весело могли провести в Афінах.

Водій висадив нас на кінцевій — у місті І — в одному з найкрасивіших курортів світу, на думку гугла, і найвітрянішому місці у світі, на мою думку. Нас було семеро: я, мама, декілька нажаханих китайців та молоденький грек, котрий приїхав із маленькою сумкою на вихідні до родичів. Він навчається в Афінах, сюди ж приїздить до батьків у гості раз на місяць, так само, як українські студенти до своїх. Щоправда, наші подорожують маршрутками, електричками, в крайньому разі, беруть квиток на Інтерсіті. А грек, бач, літає Райнейром. Що сказати, Європа...

Грек упевнено покрокував до батьківської хати, в той час як ми залишилися на зупинці, не маючи жодних ідей, як провести наступні десять годин на холодному і зовсім негостинному острові. Ентузіазм та буденна поведінка молодика якось додавала нам упевненості, однак варто було йому лише зникнути за рогом, як ми знову відчули себе розгубленими і покинутими. «Зараз його грецька мама поставить йому на стіл гарячий грецький борщик», — вигадувала я і раділа, що хоч комусь із нас сьогодні на Санторіні буде тепло.

Довго стояти на вулиці ми не могли, максимум — секунд тридцять, тож ноги самі побігли в бік єдиного, як нам здавалося, безпечного місця. Це була маленька закусочна, столиків у якій для всіх могло не вистачити, тому я пришвидшилася. Буквально залетівши всередину, ми всі зрозуміли, що то була не зовсім закусочна. Я не знаю, як подібні місця називають у Китаї, але українці мають хороше слівце, котре якнайкраще підходить мені для опису, — то була справжнісінька брудна та століттями прокурена забігайлівка. На чолі цього світу жирних бургерів, дешевого алкоголю та мінімальної санітарії стояла величезна жіночка в засмальцьованому фартуху, яка виконувала обов’язки кухаря, офіціанта та прибиральниці.

Сяк-так усі ми всілися, замовили каву і закурили. Ми наслідували греків, котрі сиділи поруч, спокійно обговорювали останні новини й затягувалися папіросами просто під табличкою No smoking. Такі були правила місцевої гри, і ми чесно їх виконували, аби, борони Боже, знову не опинитися на вулиці.

Пройшла майже година, сидіти в цигарковому тумані вже не було змоги, але вийти ніхто не наважувався. Китайці робили селфі та їли бургери, мама дивилася, як за вікном ледь не ламалися пальми, а я тихенько наспівувала на свій лад усім нам відому застільну, де «шумел камыш, деревья гнулись». Ми вирішили чекати наступного автобуса, який повернув би нас до затишного приміщення аеропорту й там, можливо, ми мали б змогу хоч якось поспати. Паніка відступила, але з надією побачити відомі молочні будиночки та церкви Санторіні всі попрощалися. Здається, мені зробити це було найважче.

Аж раптом почулася знайома мелодія. На чужому та екзотичному Санторіні заграла пісня «Плакала» нашого гурту Kazka. Це була перемога. Для нас, українських туристок, яких доля та жага до пригод занесла так далеко від дому. Для мене, української дівчинки, якій з дитинства телевізор «записував на підкірку» російські народні пісні, де щось шуміло та гнулося. Для моєї мами, української жінки, яка нарешті може слухати якісну рідну музику на рівні з іноземними, визнаними світом, виконавцями.

Натхненні та збуджені цим магічним збігом обставин, ми з мамою миттю розрахувалися, обмотали голови шарфиками, попрощалися з китайцями й хоробро подались у невідомість, яка чекала на нас за дверима закусочної. Витримавши близько семи хвилин прогулянки швидким темпом, ми дісталися іншого берега острова. Мої набряклі від вітру та недосипу очі вперше побачили сонце і білосніжне казкове містечко, заради якого, власне, я й проробила цей нелегкий шлях. Чомусь вітер тут дмухав не так сильно, і, попри тимчасові дощ та град, ми почали отримувати задоволення від знайомства з Санторіні. Чорні важкі хмари на небі боролися зі світлими й пухнастими хмаринками, хвилі то нервово, то лагідно бились об берег, а ми з мамою решту дня дивувалися цим химерним природним метаморфозам.

Повернувшись додому, ми зрозуміли, що, попри спалахи зневіри, купу втрачених нервових клітин та надзвичайну втому, ця подорож, без перебільшень, стала однією з найцікавіших та найнадзвичайніших пригод у нашому житті. «Тепер, перевіряючи погоду, я завжди звертатиму увагу на силу вітру», — пожартувала мама тоді, коли ми вже мали настрій говорити про вітер із посмішкою.

Олександра КЛЬОСОВА, фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments