Така близька для українців Албанія

Албанія — загадкова країна. Так принаймні вважає багато хто в Європі. Адже живе там народ, який помітно відрізняється від інших європейських народів. Більша частина населення — мусульмани (близько 50%). Фактично це єдина європейська країна, де переважають прихильники цього віровизнання. Розмовляють албанці мовою, яка помітно різниться від інших європейських мов. Хоча вона і вважається індоєвропейською.

Та справа не лише в мові й вірі. Після Другої світової війни до влади в країні прийшли комуністи на чолі з Енвером Ходжею. Останній проводив доволі специфічну політику. Він «успішно» пересварився з Йосифом Броз Тіто, комуністичним керівником сусідньої з Албанією Югославії. Енвер Ходжа став вірним сталінцем. У Албанії було споруджено багато пам’ятників Йосифу Сталіну. Коли ж радянське керівництво 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС вирішило піддати критиці культ особи Сталіна, це викликало незадоволення з боку Ходжі. Він порвав зі своїм колишнім союзником, Радянським Союзом (дійшло навіть до розриву дипломатичних відносин у 1961 р.), і зблизився з новим союзником — маоїстським Китаєм. Правда, і ця дружба виявилася не вічною. У 1978-х рр. Албанія порвала відносини з Китаєм. Фактично вона стала закритою країною. Іноземці не могли потрапити до неї. Як і прості албанці виїхати з країни.

 Ходжа, проводячи свою ізоляціоністську політику, готувався до війни «проти всіх». Ресурси країни були кинуті на зміцнення обороноздатності. Зокрема, з цією метою почалося масове будівництво бункерів. Таких було споруджено близько 700 тисяч. Вважайте, на кожну сім’ю припадав один бункер.  Витрати на будівництво одного «сімейного» бункера були приблизно такі, як на будівництво трикімнатної квартири. Скільки ж то житла можна було б набудувати!

Зміцнення обороноздатності, яку затіяв Ходжа, призвело до того, що катастрофічно впав рівень життя. Навіть із продуктами харчування у цій аграрній країні виникли проблеми. В Албанії я почув анекдот про ті «славні часи». Мовляв, зловив албанець рибу. Приходить додому, приносить її та й каже жінці: «Приготуй нам її, поїмо трохи». А жінка: «Та у нас же хліба нема». «Нічого, — каже чоловік, — поїмо без хліба. Є ж, може, якісь помідори, огірки». «Та де, — махнула рукою дружина, — їх теж нема». «Не біда, — кріпиться чоловік, — візьми олійки, підсмаж рибу, присмач сіллю, перчиком». «Та у нас, — мовила жінка, — уже як місяць нема олії. Та й солі, перцю не знайду». Що робити, подумав чоловік, не буду ж залишати рибу вдома, адже зготувати її не можемо. Взяв він ту рибину, пішов до озера, де її зловив, і вкинув назад у воду. А риба виплила з водойми і радісно вигукнула: «Слава Енверу Ходжі!»

 Ось такий невеселий анекдот. Хоча дещо подібну ситуацію мали й ми в останні роки «застою». У цей «благословенний час» у СРСР важко було дістати, здавалося, звичайні продукти харчування. За пачкою масла треба було займати чергу з ночі. За вареною ковбасою — їхати до столичних міст. Ходив навіть такий анекдот. «Що таке розвинутий соціалізм?» — «Це такий перехідний етап від соціалізму до комунізму, коли безплатно ще нічого не дають, а за гроші вже нічого не купиш».

У албанців немає ностальгії за «добрими» комуністичними часами. Ще  1992 р. тут було заборонено компартію, а її ватажків притягнено до суду. Зараз ви не знайдете в країні пам’ятників ні Сталіну, ні Леніну, ні іншим вождям тоталітарного минулого. А приміщення Музею Енвера Ходжі в центрі Тирани передали для потреб албанського телебачення. Зрештою, навіть діти колишнього комуністичного вождя Албанії стали бізнесменами.

 Можливо, «комуністична екзотичність», обумовлена важким тоталітарним минулим країни, приманює сюди туристів. Не скажу, що їх багато. Але вони є. Можливо, тут спрацьовує своєрідний «комплекс повноцінності»: мовляв, а у нас краще. Принаймні, з цим комплексом довелося не раз зустрічатися.

Гід, яка супроводжувала нашу невелику групу в Албанію із Чорногорії, сказала приблизно таке: в Албанії ви не побачите чогось цікавого, я не буду нічого говорити про цю країну, ви самі порівняєте й зробите висновки, єдине, що вам скажу, це те, що після відвідання Албанії вам не захочеться знову приїхати сюди. Певна частка правди в цих словах була. Справді, Албанію варто відвідати. Хоча б для того, аби зрозуміти, що може зробити «вождь», який повів народ на манівці. І це при тому, що Енвер Ходжа аж ніяк не був примітивним тираном. Це — людини, яка мала добру освіту. Адже навчався він на Заході. Знав чимало європейських мов. Енвер Ходжа міг перетворити Албанію на «малу Югославію», запровадивши в країні режим «ліберального комунізму». Здавалося, для цього були всі шанси. Та не судилося...

 Існує помітний контраст, коли ти перетинаєш кордон між Чорногорією, тобто колишньою Югославією, й Албанією. Здавалося, і по один, і по другий бік живуть схожі люди. Зовні вони мало чим різняться — такі ж чорняві, високі, носаті. До речі, чорногорці, значна частина яких себе ідентифікує як членів великої сербської спільноти й фактично розмовляє на діалектах сербської мови, в плані антропологічному нагадує не стільки сербів, скільки албанців. Навіть народна культура чорногорців має з албанською народною культурою спільні риси. Хоча це суто суб’єктивні враження.

Отже, чорногорсько-албанський кордон, митниця. Вони справляють враження якоїсь іграшковості. Сама процедура перетину кордону тривала буквально десять хвилин. Здавалося, наш мікроавтобус зупинився, щоб зробити невелику перерву.

 Перше, що кинулося в очі після перетину кордону, це — бездомні пси, дівчинка-жебрачка, яка підходила до нас із простягнутою рукою, і бункер, що залишився з часів правління Енджера Ходжі. Бездомних, часто хворих, шолудивих псів тут так само багато, як і в нашій неньці-Україні. Чи не є це своєрідним показником низького культурного розвитку? І чи не час українцям замислитися над цим питанням? Адже ставлення до братів менших багато про що говорить.

 Щодо дівчинки-жебрачки... Взагалі жебраків у Албанії, як, зрештою, і в нашій Україні, чимало. Вони, не соромлячись, просять на вулицях міст. Жебраків я бачив і на вулицях Шкодера, одного із старовинних міст Албанії, і в центрі самої Тирани.

Ну, а бункери... Вони, вважайте, скрізь. Місцева екзотика.

Та все ж Албанія активно прощається зі своїм минулим. Сюди надходять західні інвестиції. Особливо помітний вплив італійського капіталу. До речі, немало албанців знають італійську мову. А чимало їхніх заробітчан працюють в Італії.

ФОТО З САЙТА TOUR-FIRM.RU

 У Албанії ви можете побачити будівництво сучасних офісів, навчальних закладів, ресторанів, готелів. Особливо це помітно в Тирані, яка зараз мало чим відрізняється від європейських міст. Тут чимало багатоповерхівок зі скла і бетону. Навіть у Шкодері, який має населення близько 100 тисяч і який важко назвати великим туристичним осередком, у самісінькому центрі височіє сучасний п’ятизірковий готель. А тепер пригадайте, чи багато в Україні міст зі стотисячним населенням, де є п’ятизіркові готелі? Боюся, такого міста ви в нас не знайдете. Навіть міста з кількасоттисячним населенням не завжди можуть у нас «розжитися» таким закладом.

Приємно вразили албанські дороги. Звісно, це не дороги німецькі. Та все ж таки. Тут ми албанцям поступаємося. Побудовані ці дороги недавно, уже в посткомуністичний період. Раніше, розповідали нам, у Албанії було суцільне бездоріжжя.

Вразили й албанські села — в сенсі позитивному. Чесно кажучи, я чекав побачити злидні, архаїку. Справді, архаїки вистачає. Сьогодні чимало жителів сіл носять свій народних одяг. Можна їх навіть побачити в цьому одязі у містах. А щодо злиднів... У селах активно будують індивідуальні дво- і трихповерхові будинки. І це не наші «царські села», а звичайнісінькі села, часто віддалені від міст.

 За рахунок чого здійснюється таке індивідуальне будівництво? Часто за рахунок грошей, які надходять від закордонних заробітчан. Але ж і наші заробітчани надсилають у нашу країну чимало грошей. Кажуть, близько двадцяти мільярдів доларів щорічно. Це чи не найбільші наші іноземні інвестиції. Але в Україні не так, як в Албанії. Невизначені «правила гри», відсутність нормально функціонуючої правової системи, корупція, забюрократизованість управління — все це стримує наших людей вкладати кошти, важко зароблені за кордоном, у довготривалі й серйозні проекти, зокрема будівництво.

До речі, про бюрократію. В Албанії я не бачив помпезних, як у нас, адміністративних приміщень. У Шкодері мені розповіли, що приміщення місцевого партійного комітету, яке, звісно, на тлі інших будівель міста виглядало імпозантно, віддали для потреб місцевого університету. Приміщення, в яких розташовано зараз найвищі органи влади Албанії, виглядають доволі скромно. Що ж до їхнього парламенту і кабміну, і навіть резиденції президента, ці приміщення «пасуть задніх» навіть у порівнянні з будинками держадміністрацій у наших обласних центрах. От і виникають крамольні думки: а, може, албанці так динамічно розвиваються, тому що не мають такої, як у нас, паразитуючої бюрократії, котра не лише є великим тягарем для нашого бюджету, а й плете павутиння корупційних схем.

 Албанці дуже патріотичні. У багатьох місцях можна зустріти державні прапори. Навіть доводилося спостерігати такі картинки. Їдемо дорогою, на узбіччі стоїть ятка, де продають фрукти. А над нею — албанський прапор. Часто поряд із ним висить прапор ЄС, іноді — прапор США.  Схоже, в Албанії немає дискусій, чи бути країні в Євросоюзі, чи ні. 2009 року Албанія стала членом НАТО і подала заявку на вступ до ЄС. А що ми? Думаю, коментувати не потрібно. Зараз албанці мають право безвізового в’їзду в країни Шенгенської зони. Ми ж про це лише мріємо.

 Ще одна цікава сфера в Албанії, про яку варто поговорити, це — релігія. За часів Енвера Ходжі Албанія стала чи не єдиною країною в світі, де було заборонено діяльність релігійних організацій. Проте це не призвело до викорінення релігії. Після падіння комуністичного режиму конфесії відновили свою діяльність. Албанія є поліконфесійною країною. Як уже говорилося, переважають тут мусульмани. Однак останніх назвати «ортодоксами» проблематично. До представників інших конфесій ставляться вони толерантно. Коли наша невелика група прийшла до мечеті в Шкодері, нам відчинили її, дозволили зайти і сфотографуватися в ній. Хоча «хранитель мечеті» прекрасно розумів, що ми не мусульмани. Доволі значну частину серед албанців становлять православні (близько 35%). Також є католики — 15%. Нам говорили про те, що в Албанії немає конфліктів на ґрунті релігії. Наприклад, у Шкодері в самому центрі міста майже поряд знаходяться мечеть, православний та католицький храми. І ніяких проблем. Коли ти заходиш до цих культових приміщень, ніхто тебе не питає, якої ти віри. До речі, на площах албанських міст можна зустріти пам’ятники Матері Терезі. Вона була албанкою, хоча й належала до представників найменш численної релігійної спільноти в країні — католицької. Однак для албанців Мати Тереза — національна героїня.

 Я намагався зрозуміти причини такої релігійної толерантності. Адже поряд із Албанією, в Боснії та Герцеговині, зовсім недавно йшла кровопролитна війна між мусульманами, православними та католиками. А тут — мир, спокій. Можливо, це через те, що для албанців більше важить їхня національна, а не релігійна ідентичність. Вони в першу чергу албанці, а потім вже мусульмани, православні, католики. Представники цієї маленької нації розуміють: щоб зберегтися їм у буремному світі, вони не повинні ділитися за конфесійним принципом. А чи розуміємо це ми, українці?

Коли я покидав Албанію, знову на кордоні зустрів мене «прикордонний» бункер. Стояв він самотньо, ніхто на нього не звертав уваги. Албанці давно вже попрощалися зі своїм «бункерним минулим». А ось чи ми попрощалися? Хоча в нас таких бункерів і не було. Але в головах багатьох українців і далі зберігається «бункерна свідомість». Тому і стовбичать ще у нас подекуди монументи «великому Леніну» та інші недолугі пам’ятники тоталітаризму. А компартійні вожді за часів незалежної України, вміло використовуючи свої партійні гасла, збирали непоганий електоральний урожай.

Прощаючись із Албанією, я подумав, що, справді, мені не хочеться знову сюди повертатися. Але тут нам, українцям, треба побувати. Хоча б для того, щоб засвоїти албанські уроки.