«Чорні», «білі» та «сірі» політичні технології
Поділ політичних технологій на «чорні» («брудні») та «білі» («чисті») отримав розвиток головним чином у контексті деяких виборчих кампаній другої половини 1990-х років, коли активно використовувався адміністративний ресурс, втручання криміналітету, застосування незаконних методів впливу на волевиявлення виборців і, наскільки можна судити, «коректування» небажаних для певних політичних сил результатів виборів.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ОГЛЯД
Незважаючи на широкий досвід застосування та протидії таким технологіям, єдності в оцінці тих чи інших конкретних технологій не спостерігається. Часто не спостерігається і логіки. Найчастіше пишуть про «чорний PR» та «брудні технології» журналісти, котрі нерідко мають вельми поверхневе уявлення про цю сферу діяльності взагалі.
Наприклад, постійний (і вельми шановний) автор газети «День» В. Войтенко чомусь зводить весь PR до спілкування з електоральною масою. Насправді ж з будь-якого підручника випливає, що виборчі технології — тільки частина (правда — вельми значуща) політичного PR-у, а сам політичний PR — незначний фрагмент PR-у взагалі. Не дивує і поява думок про те, що будь-які виборчі технології за визначенням є «чорними». Найбільше на цій дорозі просунулися автори опублікованої минулого року в Санкт-Петербурзі книги «Чорний PR» А. Понидiлко і А. Лукашев, які відносять до цієї області взагалі вибори як такі. Проте тут швидше доречно пригадати відомий анекдот про співвідношення партійності, розуму та честі… Партійність у авторів очевидна.
Існують й інші, більш професійні думки. Деякі автори, наприклад, стверджують, що до «чорного PR-у» потрібно відносити тільки неоформлені офіційно й оплачені «чорним налом» роботи. На жаль, така точка зору навряд чи характерна навіть для демократичних країн. Проблема в тому, що витрати на PR та рекламу взагалі дуже великі, а через наше оподаткування навіть «найбіліші» заходи стають надто дорогими. Проте відомо, що реальні витрати на президентські вибори у США набагато перекривають офіційні фонди кандидатів.
Інші вважають, що «чорний PR» — технології створення негативного іміджу. Схожу точку зору висловив навіть відомий російський політолог Г. Сатаров. Однак відомо, що навіть у США 2/3 політичної реклами мають негативний характер. Новосибірський політтехнолог Ф. Григор’єв пише з цього приводу: «У нас, до речі, досі вважають компроматом будь-яку інформацію про кандидата, яка йому не подобається. Але це ж абсурд!». Інша річ, що дезінформація — дійсно частина чорних технологій.
Оцінка того, що ж являють собою «чорні технології», дозволяє спостерігачеві виявити межі, в яких може працювати даний технолог. Найчастіше професіонали або стримуються від яких-небудь визначень, або декларують, що такі технології неефективні. Так, наприклад, відповідає відомий російський PR- щик А. Кошмаров, якого у Росії вважають (наскільки відомо — необґрунтовано) автором ряду брудних технологій. Дивна відповідь — хотілося б зрозуміти, що це, а не наскільки воно даремне. Адже якщо його застосовують — отже, це комусь треба? У книзі політтехнолога А. Максимова з багатообіцяючою назвою «Чисті й брудні технології виборів», визначення брудних технологій взагалі не наводиться, але з контексту можна зрозуміти, що автор схильний вважати «брудними» будь-які технології, що заважають йому провести кампанію.
Особливо ж оригінальний, як завжди, кремлівський «придворний» технолог Г. Павловський. Він стверджує, що «треба розрізняти дві речі: військові хитрощі та брудні технології, які є неприпустимими в бою хитрощами. Не можна допускати у політичній боротьбі речей, які знищують саму сцену боротьби». Оскільки зрозуміти, про що тут йдеться, важко, то він наводить як приклад «брудної технології»… звинувачення влади у вибухах у Москві. Фактично це означає, що Павловський (дуже скривджений різкими оцінками В. Путіна у російських ЗМІ) вважає «брудною технологією» просту здібність до логічного мислення. Адже найпростіший аналіз щодо того, кому були вигідні теракти (особливо — з урахуванням подальших подій) ніяк не дозволяє вважати, що вони були вигідні чеченцям. Хоч таке припущення не є однозначно правильним (чеченський рух неоднорідний), але воно повинне бути висловленим як цілком реалістичне.
Відсутність однозначної та обґрунтованої оцінки з боку фахівців у кінцевому результаті шкодить їм та їх підопічним. Так, часто називають «брудними» технології застосування адміністративного ресурсу. Однак далеко не всі з таких технологій дійсно можна вважати неприпустимими. Наприклад, цілком природним уявляється більш активне висвітлення у ЗМІ діяльності кандидатів, які одночасно представляють органи державної влади та, відповідно, мають великі можливості створення інформаційних мотивів. Причому це характерно не тільки для нових демократичних держав, але й для західноєвропейських демократій. Наприклад, у німецькій політології існує навіть поняття «бонусу канцлера», що означає високі шанси перемоги існуючого канцлера на виборах.
ЯКІ Ж ТЕХНОЛОГІЇ «ЧОРНІ»?
Ми дотримуємося погляду, що класифікація повинна здійснюватися на основі дотримання при використанні технології норм чинного законодавства та суспільної моралі. Природно, що така класифікація не буде мати загального застосування, але буде цілком функціональна у рамках кожної окремої держави. Відзначимо той відомий факт, що у США агітація в день виборів не заборонена, тоді як в Україні це серйозне порушення законодавства, яке може привести до визнання недійсними результатів виборів.
У рамках запропонованого підходу «чорними» вважаються ті політичні технології, застосування яких передбачає пряме порушення чинного законодавства. Сюди можуть відноситься технології як відверто кримінальні (замахи на суперників, підкуп членів виборчих комісій і т.iнш.), так і порівняно невинні, але все ж заборонені законом дії («подарунки» виборцям, агітація з боку посадових осіб і т.iнш.).
Треба мати на увазі, що специфіка України, як і інших країн, що порівняно недавно перейшли до будівництва демократичної політичної системи та ринкової економіки, полягає у невизначеності та непослідовності законодавства. Наприклад, українські закони про вибори та статус держслужбовця прямо забороняють участь посадових осіб у виборчих кампаніях, тоді як Конституція, що встановлює практично повну залежність голів адміністрацій від Президента та незалежність — від виборних колективних органів, практично передбачає їх участь на боці існуючого Президента чи «партії влади». У таких випадках потрібно говорити швидше не про чисто «чорні» технології (хоч порушення закону начебто очевидне), а про деякий перехідний варіант до технологій «сірих».
«Сірими» ми вважаємо ті технології, які не передбачають прямого порушення закону, але вступають у суперечність з нормами суспільної моралі та прийнятими способами ведення політичної (особливо — виборчої) кампанії. Наприклад — присутність на мітингу якого-небудь політика групи його противників з транспарантами, листівками та іншими матеріалами опозиційного до нього змісту. З одного боку, такого роду діяльність не є порушенням закону (якщо тільки матеріали не містять наклепу на адресу політика, а самі його противники не порушують громадського порядку), з іншого — громадськість звичайно засуджує такі дії, вважаючи їх порушенням неписаних правил публічних відносин політиків.
«Білими» технологіями називаються ті, які входять у неофіційний «реєстр» «дозволених» та не суперечать закону. Переважно це найпростіші та природні технології: розклеювання інформаційних листівок, зустрічі з виборцями і т.iнш.
Потрібно зазначити, що межі між цими видами технологій досить невизначені. Більше того, деякі технології можуть виявлятися «чорними» чи «білими» у залежності від специфіки їх застосування у кожному даному випадку. Для прикладу розберемо типовий для демократичних виборів прийом (реалізований у безлічі технологій) поширення про суперника відомостей, які його компрометують.
У випадку, якщо відомості не відповідають дійсності (тобто — є наклепом) або правдиві, але отримані незаконним шляхом (наприклад — внаслідок порушення лікарської таємниці), то ця технологія, безумовно, «чорна». У той же час громадськість, у принципі, схильна засуджувати поширення навіть зовсім справедливого та здобутого виключно законними методами компромату. Хоч саме компромат насправді є ледве чи не головним джерелом вiдносно об’єктивної інформації про політиків. У цьому відношенні такі технології можна вважати і «сірими».
Однак якщо в руки журналіста чи політика потрапляють дані щодо неблаговидної поведінки суперника у минулому (звичайно це обман чи неповне інформування виборців стосовно деяких деталей біографії), його обов’язком є сповіщення про це громадськості. Дійсно, адже ж громадяни можуть обрати (чи іншим чином підтримати) людину негідну. Крім того, якщо незаконна діяльність політика не була у минулому розкрита правоохоронними органами, бажання приховати таку інформацію з «моральних» міркувань само собою вступає у суперечність із законом. Таким чином, з погляду політика та його прихильників, поширення компромату про суперників — технологія «біла». До речі, російське законодавство не вважає порушенням поширення відомостей, що ганьблять кандидата, якщо ці відомості відповідають дійсності та отримані законним шляхом. Дозволимо собі також навести приклад технології, що не вкладається у запропоновану «чорно-білу» схему, а навпаки, є «кольоровою» — «желтой и брызчатой». Даний фрагмент взято із книги А. і Б. Стругацьких «Хромая судьба» і, зі слів Б. Стругацького, є літературним переказом випадку, що реально мав місце на одній з підмосковних баз відпочинку Спілки письменників СРСР. Серед усього іншого цей уривок наочно показує складності, з якими доводиться стикатися політику, проти якого дійсно застосовано «сіру» технологію.
«Однажды в Мурашах, в доме творчества, дурак Рогожин публично отчитал Ойло [прізвисько одного з другорядних персонажів книги — П. Скоробогатова. — Авт. ] за появление в столовой в нетрезвом виде, да еще вдобавок прочитал ему мораль о нравственном облике советского писателя. Ойло выслушал все это с подозрительным смирением, а наутро на обширном сугробе прямо перед крыльцом дома появилась надпись: «Рогожин, я Вас люблю!». Надпись была сделана желтой брызчатой струей, достаточно горячей, судя по глубине проникновения в сугроб.
Теперь, значит, представьте себе такую картину. Мужская половина обитателей Мурашей корчится от хохота. Ойло с угрюмым лицом расхаживает среди них и приговаривает: «Это, знаете ли, уже безнравственно. Писатели, знаете ли, так не поступают…». Женская половина брезгливо морщится и требует немедленно перекопать и закопать эту гадость. Вдоль надписи, как хищник в зоопарке, бегает взад и вперед Рогожин и никого к ней не подпускает до прибытия следственных органов. Следственные органы не спешат, зато кто-то услужливо делает для Рогожина (и для себя, конечно) несколько фотоснимков (…). Рогожин отбирает у него кассету и мчит в Москву (…).
(…) Рогожин устремляется в наш секретариат возбуждать персональное дело о диффамации. В лаборатории Клуба ему в два счета изготавливают дюжину отпечатков, и их он с негодованием выбрасывает на стол перед Федором Михеичем. Кабинет Федора Михеича как раз в это время битком набит членами правления (…).
Федор Михеич с каменным лицом объявляет, что не видит в надписи никакой диффамации. Рогожин теряется лишь на секунду. Диффамация заключается в способе, коим произведена надпись, заявляет он (…). В конце концов Федор Михеич вынужден уступить, и на место происшествия выезжает комиссия. Петенька Скоробогатов, прижатый к стене и уже слегка напуганный размахом событий, сознается, что надпись сделал именно он. «Но не так же, как вы думаете, пошляки! Да разве это в человеческих силах?» Уже поздно. Вечер. Комиссия в полном составе стоит на крыльце. Сугроб еще днем перекопан и девственно чист. Петенька Скоробогатов медленно идет вдоль сугроба и, ловко орудуя пузатым заварочным чайником, выводит: «Рогожин, я к Вам равнодушен!» Удовлетворенная комиссия уезжает. Надпись остается».
Подібні випадки мали місце і в ході реальних виборчих кампаній. Наприклад, у літературі зустрічаються приклади звинувачень кандидатів у таких «гріхах» як «безсоромна екстраверсія», «сповідання целібату до шлюбу» і навіть тверезість!
ЗВІДКИ ЦЕ БЕРЕТЬСЯ?
Які ж причини появи та розвитку «чорних» та «сірих» технологій? Найбільш вдалий перелік таких причин дає російський вчений Є. Лебедєв.
По-перше, це посилення конкурентної боротьби взагалі і особливо — конкурентна боротьба між однаково слабкими опонентами та нетямущими «технологами». Фахівці знають, що наскільки сіріша особистість політика, наскільки пізніше він почав кампанію, наскільки непрофесійна його команда, настільки більш ймовірно, що для привертання уваги цей політик скористається чимось не дуже законним чи моральним.
По-друге, це досить низький моральний рівень частини політиків і, з іншого боку, журналістів, політологів і PR-ків. Професійний соціолог, безумовно, не дозволить собі вигадувати з голови «рейтинги», професійний журналіст спробує встановити параметри дослідження (вибір, місце та час проведення і т.iнш.), а серйозний політик зажадає підтвердження професіоналізму авторів дослідження. Однак у житті частіше трапляється, що соціолог і журналіст більше думають про те, як «їсти хочеться», а політик — тільки про те, як би обратися.
По-третє, існуюче серед політиків та політологів уявлення про виняткову ефективність таких технологій. Причому, часто такі міфи поширюють люди, які самі начебто проти «брудних технологій».
Наприклад, у газеті «День» від 15 серпня директор Європейського інституту політичної культури А. Булавін розписує брудні технології використання адміністративного ресурсу (правда, — все ж не найбрудніші) та вказує, що внаслідок їх застосування тільки за рахунок деморалізації громадян влада отримує 20 — 30% голосів. Насправді нічого подібного не відбувається вже тільки через те, що у такому випадку жоден представник опозиції по одномандатному окрузi в парламент не пройшов би. Люди ж, що не вірять у чесність виборів, на них звичайно просто не ходять. Враховуючи всю масштабність використання адмінресурсу під час «всеукраїнського референдуму з народної ініціативи», дані всіх великих соціологічних служб свідчать, що навіть за відсутності фальсифікації він завершився б вдало для його організаторів. На моє глибоке переконання, результати референдуму кажуть не про ефективність брудних технологій, а про нікчемність нашої опозиції…
По-четверте, це недосконалість законодавства. Досить пригадати питання про розмір виборчих фондів, який нерідко «викидає» в область «чорного PR у» банальне розклеювання листівок.
По-п’яте, це порівняно низький рівень політичної культури людей, які (принаймні на думку деяких технологів та політиків) не можуть відрізнити, де правда, а де брехня. У нас, наприклад, частина людей сприймає фальсифікацію результатів голосування як щось природне, і даним ЦВК не довіряють за визначенням. І вони мають рацію, адже у радянські часи голосування у 99,9% було аж ніяк не фальсифікацією, а планом. А план можна було і перевиконати, як трапилося на одних виборах у соціалістичній Албанії, де місцевий вождь Е. Ходжа отримав істотно більше 100% голосів виборців. Керівництво АПТ викрутилося, пояснивши, що люди по декілька разів голосували за улюбленого вождя, а члени комісій не наважувалися перешкоджати народному волевиявленню.
ЯК З ЦИМ БОРОТИСЯ?
Природно, що у рамках кожної виборчої кампанії блокування використання опонентом чорних та сірих технологій здійснюється на рівні тактичних рішень і залежить від ситуації. На мій погляд, більш важливими є методи боротьби з цим явищем на рівні суспільства загалом. Що ж потрібно робити?
По-перше, політики і вчені повинні чітко визначити, які технології вважати «чорними» і використання яких методів — неприпустимим. Просто з практичного погляду потрібно знати, що ховається під тим чи іншим терміном, як використати той чи інший ресурс.
На мій погляд, цілком неконструктивною є точка зору А. Булавіна, який вважає, що статті, присвячені, скажімо, використанню адмінресурсу, неприпустимі і не могли б з’явитися на Заході. Як мінімум, це просто неправильно, оскільки існує велика кількість літератури, присвяченої проведенню виборчих кампаній людей, котрі вже займають певний пост. Досить пригадати цікаві обмовки Ж. Сегели про додаткові можливості, що з’явилися у нього під час консультування переобрання Ф. Міттерана на другий строк.
По-друге, вимагає вдосконалення нормативно-правова база проведення виборчих кампаній. Так чи інакше, але одні заборони, які легко можна обґрунтувати, у законодавстві відсутні, інші, обґрунтування яких сумнівне, навпаки — присутні. Наприклад, мені так і залишилося незрозумілим значення заборони на передвиборні публікації рейтингів. Адже вони виявляються забороненими саме у той період, коли дані найбільше відповідають реальній ситуації. До речі, під час виборів 1999 року українські соціологи з легкістю «обійшли» вимоги закону на тій підставі, що заборонено публікацію даних опитувань, а не складених на їх основі, з використанням спеціальної методики, прогнозів.
По-третє, необхідна інтеграція українського співтовариства політтехнологів для того, щоб встановити загальновживані моральні норми. Кінець кінцем, вибираючи собі помічників, політик повинен усвідомлювати, що від співпраці з «брудними технологами» постраждає насамперед його репутація. З іншого боку, така ситуація буде вигідна самим політтехнологам.
Проблема тут, правда, у тому, що більшість українських політтехнологів несамостійні і вони нерідко працюють тільки на одного замовника — політика чи партію. Ну, а «варязькі гості» часто просто «ріжуть капусту», не дуже зважаючи на потреби клієнта. Знайомлячись з матеріалами однієї невдалої виборчої кампанії, здійсненої великим московським агентством, я із здивуванням виявив, що російські фахівці ухитрилися навіть не з’ясувати, як називається український парламент.
По-четверте, необхідне банальне підвищення технологічного рівня виборів і всього політичного життя. Беру на себе сміливість заявити, що 90% «бруду», який випливе на виборах 2002 року, становитиме найгрубіші помилки політиків, допущені під час стратегічного планування кампаній ще навесні- влітку 2001 року. Спостерігаючи за іншими політичними ходами, ловиш себе на думці, що вони спеціально робилися для того, щоб «осоромити» політологів та соціологів, до яких якщо і зверталися, то тільки щоб послухати — і зробити навпаки. Легко уявити, на які «специфічні» заходи доведеться йти технологам у ході кампаній, щоб врятувати їх після невдачі на стратегічному рівні.
На жаль, система прийняття політичних рішень в Україні надто нетехнологічна й успадкувала гірші риси радянської системи. Як мінімум, досить вказати на зневагу порад фахівців, яким явно не довіряють. Адже в Україні є чимало фахівців, які могли б довести «касетний скандал» або до імпічменту, або до повного морального та політичного краху опозиції. Однак обидві ці сторони вважали за краще вражати країну і світ волаючим непрофесіоналізмом своїх дій.
