Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

Феномен малоросійства

Ще раз про «ворогів» української незалежності
16 травня, 2014 - 11:53
Феномен малоросійства
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

Нині не одна і не дві політичні сили у заявах і зверненнях називають головні причини сьогоднішніх негараздів в Україні і найнебезпечніших ворогів української незалежності. Показово, що в якості чи не головного ворога називається «російська», «московська» або ж «промосковська» партія всередині України. Та чи там шукають ворога демократи? Чи не ліпше згадати, в чому саме вбачали головну небезпеку класики української думки з різних таборів — від Дмитра Донцова до Миколи Хвильового?

Отож, щоб спробувати окреслити бодай в головних рисах феномен малоросійства, про який першим критично заговорив ще Т.Шевченко, варто звернутися до історичних і соціокультурних обставин, що сприяли виникненню й усталенню цього феномену, і до його ролі в українському бутті ХХ століття. Останній, власне, вже тривалий час є одним з чільних культурних і соціальних чинників, що визначає собою життя Наддніпрянської України, її історію, політику, літературу, науку, побут.

Оскільки феномен малоросійства чи не найліпше окреслений поетом і культурфілософом Євгеном Маланюком, звернімося до його творчості. Аналізуючи культурно-антропологічні чинники українського буття в їхньому історичному розвої, Маланюк звертав увагу на те, що задавнене джерело комплексу проблем української людини — усередині самої національної вдачі українців, чи, в іншій термінології, менталітету. М`якість, лагідність, «розспіваність», ба, навіть «жіночність» українців, їхня схильність до компромісу, до вибухової запальної емоційності, яка швидко сходить на ніщо, — за всього позитивного сенсу цих чинників вони, за Маланюком, були (і лишилися) вочевидь руйнівними для українства, оскільки не врівноважувалися іншими — раціональними, вольовими, так би мовити, «чоловічими». У соціально-психологічній сфері це доповнювалося історично усталеною незвичкою жити за нормами писаного права у своїй державі (скільки за останні двісті років вона існувала, властиво українська держава?). Тому-то Маланюк був, зокрема, запеклим норманістом у тлумаченні української історії і завжди жалкував, що варязький мужній первінь не набув у культурі України-Руси домінуючого значення.

Йдучи у своїх розмислах далі, Євген Маланюк називає головного, на його думку, ворога українського народу і кожного українця зокрема. Ворога не лише з огляду на перебіг Великої Історії, а й з точки зору прагматичного буття «маленької» людини, котрій тільки й потрібно, аби була своя хата, садок біля неї, дещиця ґрунту (або ж своя гарантована праця), і щоб ніхто не заважав смачно їсти і співати надвечір пісень. Така мрія, за Маланюком, не є зовсім негативною, навпаки, у ній є здорове зерно, але збутися вона не могла. Оскільки і в ній, і в політичних ідеалах визвольних змагань ХХ століття, і в самій культурі таку силу мала отрута малоросійства —  головного ворога українського народу.

Малоросійство — це наслідок тривалого перебування Наддніпрянської України у полі дії державної машини Російської Імперії. Це наслідок відсутності політичних, культурних, громадських прав і свобод, поєднаної із цілеспрямованим прагненням влади зробити з усіх підданих імперії «справжніх росіян» — шляхом періодичного знищення еліти, «випалювання» історичної пам`яті, постійного приниження мови, культури, звичаїв «малокультурного народу», а у випадках, коли щось вартісне знищити чи замовчати неможливо — переведення його до рангу «спільних надбань». Це, зрештою, і наслідок бюрократичного самодурства, сваволі чиновництва, присланого з «центру» на «периферію», і не обмежуваного жодними правовими традиціями. Результатом виступає параліч самостійної волі і думки, нездатність раціонально оцінювати ситуацію і діяти, невміння зосереджуватися на певному предметі і досягати мети. Це стосується усіх царин людського життя, але найбільше — публічних, прилюдних. Відтак Євген Маланюк ставить діагноз: «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм». Причини такої капітуляції (не лише політичної, а й загальнокультурної) філософ Олександер Кульчицький, перегукуючись із Є.Маланюком, шукає в історії: «Домінанта поразки й даремних зусиль, що випливає з деяких наших історичних починань, могла, безперечно, із часом надавати українській національній психіці забарвлення фатального песимізму...»

Критично оцінюючи малоросійство, Маланюк нещадний і до Гоголя, і до Грушевського та Скоропадського, і до української інтелігенції на загал. Він писав: «Малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати ролю мозкового центру нації». Не слід плутати малоросійство з москвофільством, застерігав Маланюк, бо ж москвофільство на голову вище, оскільки є певним напрямом національної політики, а малоросійство — це втеча і від політики, і від властиво національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Якщо згадати вислів Еріха Фромма, то малоросійство є специфічним різновидом «втечі від свободи», притаманним певному типу української людини.

На перший погляд може здатися, що малоросійство — це передусім дистанціювання від української культури (етноґрафічної та професійної), можливо, навіть демонстративне дистанціювання, пов`язане навіть із відмовою від згадки про причетність до України з боку носіїв малоросійства. Проте це не так. Ознаки малоросійства  пов`язані з перебуванням етнічного українця у світі не просто чужої, а й тією чи іншою мірою ворожої культурної (передусім — професійно-культурної) домінації, в даному випадку — російсько-імперської. Ця ситуація породжує феномен, який, за схожістю з описаним російським істориком філософії Олексієм Лосєвим «універсальним оборотництвом» міфологічно-магічної доби, можна назвати «українським оборотництвом» чи «протеїзмом українця» (Є.Маланюк). Оскільки максимальний успіх в інокультурному світі гарантований лише максимальним уподібненням до суб’єктів цього світу, повним прийняттям його ціннісних норм, малоросіяни демонструють ситуативно (якщо взяти крайні, «чисті» позиції) або більшу політичну і культурну «російськість», ніж етнічно визначені представники цього народу, або (передусім у періоди піднесень власне української культури) демонстративну, показну, «героїчно-страденницьку» українскість. Іншими словами, малоросійскість означає таку внутрішню ціннісно-нормативну налаштованість людини, такі її соціально-культурні настанови, які пов’язані з постійною готовністю до втечі від власного Я, до трансформації його (Я) і оприявнень, і внутрішніх підвалин залежно від міри тиску соціуму, від міри реальної (чи такої, що уявляється реальною) небезпеки для т.зв. «малої батьківщини» цієї людини, тобто у даному випадку — для певного кола сенсозначущих предметів, що забезпечують автономію фізичного існування за зміни зовнішніх обставин.

У будь-якому разі малоросійскість ґрунтується на:

•  усвідомленому чи неусвідомленому відчутті своєї другорядності, меншовартості, української неповноцінності, отже, на перебуванні у «парадигмі страху», відтак і постійній налаштованості на «втечу від лиха» і доведення своєї «справжньої неукраїнськості»;

•  страхові перед мовою, що формувався багаторічним страхом бути українцем, найістотнішою і найкрамольнішою прикметою якого вважалася злочинна і шкідлива мова — настільки, що її треба було забороняти явно спеціальними указами чи неявними програмами її знищення;

•  дистанціюванні (заманіфестованому чи внутрішньому) від української професійної культури — з аргументацією, що вона є «другорядною», «вторинною», «провінційною», «сільською»; насправді ж головні мотиви тут пов’язані з тим же таки страхом і комплексом меншовартості;

•  відразі до самостійного раціонального громадського об`єднання, якщо таке не нав`язане згори позаукраїнською владою, власне, на тому, що отримало назву «української отаманщини»;

•  намаганні не дивитися на світ києво— полтаво— харково— і т.ін. «центричними» очима, а одразу брати до уваги «інтереси великої держави», що призводить до напівкарнавального перевдягання дійсності у шати «загальноросійських», «загальноесенгівських» або ж «загальносвітових» подій і персонажів;

•  «проваллях» в історичній пам’яті, пов’язаних із українськими здобутками, водночас на акцентуванні в цій пам`яті поразок як виправдання (бодай на крайній випадок) неможливості самостійного існування Української держави й української культури, отже, виправдання способу особистого існування.

Завершена, «повна» демонстрація втечі від усього українського як вияв малоросійства трапляється, як це не парадоксально, вкрай рідко, оскільки це знов-таки небезпечно і підозріло у ситуації навіть сильного тиску з боку імперської влади й імперської культури: чи не є така втеча замаскованою спробою проникнення до владних структур метрополії. Тому малоросійство за умов силових акцій проти української культури в усіх її чільних проявах виливається в маніфестації політично безпечних елементів фольклорно-етнографічного, побутово-хуторянського українства (типовий приклад — феномен Тарапуньки і «тарапуньківського сленґу»). Намагання максимально убезпечитися шляхом «капітуляції українськості» всередині самої української культури сягає трагікомічних розмірів. Так, Євген Сверстюк нарахував в лише одній статті газети «Радянська Україна» понад 30 вживань слів «українець», «український» у негативному значенні.

Складніші ситуації пов`язані з епохами «відлиг» в житті російсько-радянської імперії, коли внаслідок слабкості центральної влади знімається табу на все українське. В такому випадку малоросійство виявляє себе в крикливо-істеричному запереченні всього власне російського як такого, що радикально несумісне і довічно вороже українській культурі. Проте всі зазначені вище настанови малоросійства лишаються в силі; і полеміка з російською культурою ведеться не шляхом вибудови підвалин власне української культури, а за допомогою ідеологічних кампаній із запереченням самої можливості будь-яких плідних взаємин між двома культурами. При цьому лишається витіснена в підсвідомість схильність вважати українську культуру вторинною, другорядною тощо; наприклад, обстоювання вартості української мови проводиться істерично, без намагання знайти шляхи ствердження українського мовомислення, притаманні самій українській традиції. У подібних випадках творець професійної української культури — письменник, політик, науковець — живе передусім передчуттям її неминучого чергового краху з відповідними репресіями, отже, він завжди напоготові «втечі» від власного доробку майже без опору, він цілком здатен оголосити справу свого життя «помилкою» чи ще чимось іншим. Не випадково і в періоди, здавалося б, сприятливі для усталення норм і вартостей української культури, певна (значна) частина культуротворчої інтелігенції налаштована на закріплення в цих нормах таких історичних міфів і такої історичної пам`яті (неодмінних складників конституювання модерної нації), які доводять трагічність будь-яких зусиль української людини і максимальне її досягнення — героїчну смерть за «неньку-Україну».

Варто бодай побіжно зазначити, що в подібній ситуації як реакція на істеричність і капітулянство малоросійства, що вдягнене в шати щирого українства, виникає і стверджується, крім незалежницької і космополітичної соціокультурних домінант, ще й промосковська — але вже як свідомий вибір. «Психологічна механіка таких явищ надто знайома: апріорна зневіра в самостійних можливостях українського народу, а відтак москвофільство політичне... зі сціпленими щелепами, з затисненими п`ястуками» (Є.Маланюк). Такий вибір поглиблюється ще й певними обставинами, в яких формуються прошарки, що мають відігравати роль суспільної еліти. Культура стрижнем своїм має певну традицію, певну «школу» її засвоєння. «Наша історична амнезія — це не характер, а «школа». Якщо особа або нація виживає лише завдяки мімікрії, якщо постійно, аби наука була іншим, відловлюють тих, що на голову вищі, якщо всевладна поліція полює спеціяльно на історичну пам’ять, навіть на історичну книжку, то чого дивуватись, що мало хто з молодих людей щось знає... Загнана в підсвідомість пам`ять вельми приблизна. Це сон про минуле» (Є.Сверстюк).

Для малороса-інтелектуала важливо продемонструвати свою відразу до здобутків української, європейської і російської антитоталітарної культурної традицій, водночас засвідчивши свою «екзистенційну лояльність» перед «Великою» (попри всі жахіття) тоталітарною державою. Проте головне тут — типові настанови одного з варіантів інтелігентського малоросійства з його істеричною втечею від національного Я, від реальності, власне, від особистої свободи і відповідальності, з бажанням прихилитися до «організуючого» господаря, який би змусив не мислити самостійно і відтак — жити щасливо. Така позиція є достатньо типовою для малоросійства як інтелігентської настанови, як для тотальної капітуляції перед буттям, поєднаної з ненавистю до тих, хто орієнтований на здобуття дійсності, а не на забуття своїх власних підвалин.

Таким чином, малоросійство є внутрішнім чинником українського буття, який спричиняє його численні злами, неусталеність і неповноту норм, розмитість вартостей, внутрішню неструктурованість тощо — і є не останньою причиною того, що впродовж тривалого часу українська спільнота й українська людина на загал не спромоглися захистити себе й свою землю і забезпечити «нормальне» цивілізоване життя центральноєвропейської держави. «Трагедія українського культурного процесу (як, певно, й історичного) полягає на браку внутрішньої суцільно-структуральної цупкости, що мала б сцілкувати, сцілити покалічений і пошматований організм культури, історії, нації. Тому-то органічне життя протікає в нім епізодично й фрагментарно, так би мовити, поміж ковадлом просвітянщини і молотом — в чужій руці, звичайно, — малоросійства» (Є.Маланюк). З іншого боку, малоросійство стає межею на шляху творчого засвоєння іншокультурних надбань, і, як це не парадоксально, передусім надбань російської культури. Проте воно входить як неодмінна складова в імперський соціокультурний простір, і є одним із чинників культурно-антропологічної катастрофи, яка спіткала російсько-радянську імперію наприкінці ХХ століття.

Подолання (точніше, перейдення) малоросійства — це одна із засадничих проблем українського життя. Чи приречена Україна на малоросійство? (принаймні, Східна Україна, бо Західна, де, за Миколою Шлемкевичем, домінує «психологічне галичанство», у котрому «не стільки особистої витривалости, як масової дисциплінованости суспільства», де вистачає «готовкості до масової, солідарної і дисциплінованої постави»128, вже звільненилася не лише від малоросійського відречення від національного Я, а й москвофільських ілюзій). Так, якщо дивитися на історію як на процес, де від людини ніщо не залежить, де діють чи то «об`єктивні закони», чи то «інваріантні норми». Проте, як видається, принципово ґрунтовнішою є позиція Мераба Мамардашвілі, котрий наголошував на тому, що людина здатна  не капітулювати перед «об’єктивністю», а бути собою: «Історія є драма свободи; там немає ніяких гарантій, як немає і ніякого самого по собі рушійного механізму. Це драма свободи, де кожна точка оточена хаосом. Якщо не буде напруження праці, тобто напруження свободи, яка вимагає праці, то ти з цієї історичної точки падаєш у безодню, яка оточує всі точки». З ХХ століття свобода людини нерозривна зі свободою нації. І як тут, коли йдеться про віднаходження і творення свободи, не згадати прикметні слова Миколи Хвильового, весь пафос творів котрого спрямований на подолання малороса в душі, тілі й ділі українця, про те, що українська нація «виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці», — і не зробити висновок: якщо ця державна одиниця досі не здобула беззаперечного усталення, воля до вичавлювання по краплині малороса з українського буття була недостатньою.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments