Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Парламентська «кардіограма»

«П’ятирiчка» (2002 — 2007): голосування... без полiтичного самовизначення
17 січня, 2008 - 00:00



«СПРАВЕДЛИВА СПРАВА» НАШОЇ УКРАЇНИ

Кого мені нагадує «Наша Україна» (у всіх своїх варіаціях — НСНУ, НУНС та інших буквено- партійних комбінаціях) у джунглях українського політикуму, так це павича. Кричить голосно та страшно, а користі ніякої. Ніби й переформатують свої лави, і з іншими силами в коаліції повступають, і заяви гучні роблять, і універсали вкупі з пактами про наміри урочисто підписують. А все одно користі немає. Не бувати павичу яструбом. Природа в нього інша, в павича, — кричати, що є сили та пір’я показувати. І не влада, і не опозиція — що попало.

Будучи не при владі до 2004 року, «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком усіляко старалася відхрещуватися від ненависного ярлика «опозиційного блоку». Як би чого не трапилося? Є в цьому якась своя правда. Особливо, якщо врахувати солідний бізнес-сегмент «любих друзів», який завжди був гідним вінцем цього блоку. І владі ніби хочеться примножити нажите «непосильною працею». Однак зберегти це нажите ще важливіше. А йдеться, як розуміємо, навіть не про десятки мільйонів доларів, а про досить серйозніші капітали у вигляді «заводів, газет, пароплавів», тобто — власність. Ось і довелося нашоукраїнським борцям за демократію вертітися, як вужу на сковорідці. І обличчя перед виборцями мати відповідно протестне (що й було реалізовано в прийнятті соціальних законопроектів: — 41 бал). І зберегти вплив капіталу на економіку країни (6 балів — правоцентристський індекс щодо економічних голосувань). Як бачимо, практика прийняття рішень «Нашою Україною» за цей період мало чим відрізнялася від парламентської тактики «Єди» і її послідовників.

Однак кінець 2004 року став переломним моментом для еліт Центральної і Західної України, які знудьгувалися без владних ресурсів. Лідер блоку В. Ющенко став Президентом країни. Під звуки пафосних промов інавгурації, ніби магічно, звалилися ієрихонські стіни, що відділяли його соратників від влади. Настав момент істини. «І тут Остапа понесло...» Я навіть зовсім не про те, що діяльність В. Ющенка як Президента пішла тільки на шкоду йому як політичному лідеру, рейтинг довіри до якого впав до мізерних величин. І не про те, як «ефективно й морально» показали себе у владі його соратники (а про це цілі сатиричні епоси складати можна). Про все це добре відомо. Влада псує людей («абсолютна влада псує їх абсолютно» — додавав при цьому лорд Актон). Істина не нова, і цю «Америку» відкривати знову я не збираюся. Йдеться про парламентську фракцію «Наша Україна», що стала новою «партією влади». Чесно кажучи, очікування настільки швидкої зміни позиції і різкого контрасту з передвиборними обіцянками на Майдані було б для будь-якого аналітика верхом цинізму й невіри в людей (навіть якщо ці люди політики). І проте, вони сталися. З правоцентристської позиції щодо економічних питань «Наша Україна» впевнено крокувала у владу і вступила глибоко праворуч: індекс голосувань зробив стрибок із 6 до 44 балів. Але цей крок був тільки першим із «10 кроків назустріч людям» (так називалася передвиборна програма). Соціальні законопроекти завжди були свого роду негласним табу для українських політиків. Критикувати їх або відкрито опротестовувати в політичному середовищі вважається «моветоном». І грошей бюджетних нормально не зекономиш, і харизму з рейтингом собі підпсуєш. Тому до «соціалки» на політичному Олімпі особливо ніколи й не чіплялися (ось рішення про приватизацію, мито або держзамовлення — це інша річ). Але ж ні! «Наша Україна» продемонструвала, якою повинна бути справжня права партія. І свою «праву справу» довела на практиці. Вже в першому півріччі 2005 року індекс її голосувань щодо «соціалки» становив рекордні 30 балів — найвищий правий індекс щодо цього блоку питань з усіх відомих блоків і партій, які перебували біля керма української влади. Підтримка соціальних законопроектів політичної сили (нагадаю, індекс становив — 41 бал), що перебувала в опозиційній невпевненості, змінилася на повністю протилежну позицію. Такого собі не могли дозволити ні НДП, ні «Єда», ні горезвісна СДПУ(о). Ось що означає політична принциповість!

Але в другій половині 2005 го ця принциповість із соціальних питань «сповзла» в лівий центр: із 30 до 10 балів (хоч щодо економічних питань вона тільки посилилася з 43 до 57 балів). Чи то одумалися нашоукраїнські парламентарії, які крокують назустріч людям, чи то відчули наближення нових виборів? Це науці залишилося невідомим. Можна зазначити з упевненістю одне: фракція «Нашої України» повернулася до випробуваної часом тактики парламентської боротьби померлої, але завжди живої «Єди» (високий індекс лівих голосувань щодо соціальних законопроектів мирно співіснує з високим правим індексом щодо економічних питань). Це підтвердилося і в період 2006—2007 років, коли пропрезидентська фракція перебувала чи то у владній опозиції, чи то в опозиційній владі. Звичайно, зросли ліві показники голосувань із «соціалки» (з —10 до —35 балів), поменшали праві показники прийняття рішень з економічного блоку питань (з 57 до 21 бала). Але суть залишилася такою самою. Дракон помер — нехай живе Дракон!

ЛІВИЙ ФРОНТ СПУ ТА КПУ

Про цих парламентських довгожителів було б нудно писати. Начебто й так усе зрозуміло з самих партійних брендів: ліві партії і нічого тут не попишеш. Індекси їхніх голосувань як щодо економічних, так і щодо соціальних законопроектів підтверджують їхню ліву ідеологічну позицію (принаймні, в період 2002—2005 рр.). Що тут розписувати — хоч скільки кажи халва, а в роті солодше не стане. Але не для українського політичного «задзеркалля», де не все є тим, чим воно називається. Парадоксально, але український політикум мені нагадує не офіційний прийом, а швидше бал-маскарад. І тільки, фігурально кажучи, пожежа або інше стихійно-соціальне лихо примушує присутніх ненадовго скинути маски й поводитися відповідно до своєї істинної суті, а не грати роль.

Ліві партії. Зовні вони дуже ідеологічно схожі, але з такою різною політичною долею. Для них подібною «пожежею» став 2004 рік, який розвів їх по різні боки барикад. Комуністи залишилися на своїх позиціях і навіть посилили ідеологічну риторику. Індекси голосувань «вірних ленінців» практично досягли можливого лівого максимуму. Особливе неприйняття червонознаменної фракції викликали законопроекти, направлені на приведення законодавства України до норм СОТ, і приватизаційні проекти нової влади. Ще б пак, у владі опинилися найзаклятіші ідеологічні противники комуністів — партії націонал-демократичної і націоналістичної орієнтації. Справа могла набути препоганого напряму й закінчитися черговою забороною діяльності компартії. Та ще й Партія регіонів залізла на традиційне електоральне поле комуністів, як слон у посудну лавку. Та так залізла, що залишила їм якихсь 5%, по суті, перетворивши КПУ з оплоту незадоволених владою у в’янучу партію пенсіонерів, які настальгують за СРСР. Так і довелося носіям серпа й молота перебувати між двох вогнів: між заклятими ворогами-націоналістами й не менш заклятими друзями-регіоналами. Криза — мати прогресу. Але не завжди. Комуністи старалися стати помітнішими завдяки парламентським скандалам навколо СОТ, визнання ОУН-УПА й Голодомору. Намагалися зібрати «лівий фронт» із дрібних соціально орієнтованих партій і суспільних рухів. Але застарілі лозунги, відсутність харизматичних лідерів, гнучкості, мобільності, протестного драйву як і раніше зберегли за КПУ імідж партії старців і пенсіонерів, які живуть радянським минулим.

Соціалісти 2005 року, навпаки, отримали імпульс подальшого електорального зростання, вступивши в альянс із новими «партіями влади» і обійнявши міністерські посади. У принципі, в цей період їхня ліва позиція, як щодо соціальних, так і щодо економічних законопроектів тільки посилювалася (див. табл.). Позиціонуючи себе як соціально орієнтовану політичну силу, вони виглядали привабливо як для виборців, так і для представників еліти. Бажаючи посилити позицію своєї партії в парламенті, О. Мороз і озирнутися не встиг, як соцпартія обросла «жировим прошарком» з олігархів, що вже згадувався. Гримуча суміш у таких випадках виходить. Соціалістичні бізнесмени або бізнес-соціалісти — алегорія в стилі «Сон розуму породжує чудовиськ». Це тільки в жартівливому прислів’ї «чим товстіші наші пики, тим тісніші наші ряди» весело виходить. А в житті суцільний розбрід і хитання. І реноме соціалістичне підтримати, і своїх соратників-бізнесменів не образити. Завдання, потрібно зазначити, не з легких.

Вибори 2006 року багато чого змінили, але ще більше вони обтяжили. Утворився новий «Союз меча й орала», як, на мій погляд, найбезглуздіший з усіх можливих. Традиційно ліві партії українського політикуму впали в широко розпростерті обійми олігархів із Партії регіонів. Небувале буває! «Змішалися в купу люди, коні...» і утворилася антикризова коаліція. Ну, з комуністами все було зрозуміло: «або вони ведуть у РАГС, або їх ведуть до прокурора». Хоч куди кинь — скрізь клин. Відступати їм нікуди: об’єднатися з заклятими друзями здалося вигідніше, ніж допустити знову до влади заклятих ворогів. Але після такого «РАГСу» грати довелося за новими правилами. КПУ почала набувати іміджу риби-причепи, сателіта акул-регіоналів. Внаслідок чого «борцям з олігархічним капіталом» довелося зменшити оберти в запереченні всього, що приватизується. Але найболіснішим для іміджу комуністів було серйозне зниження лівих показників їхніх голосувань щодо «соціалки», яка завжди була для них головним козирем. Найзначнішим провалом стала підтримка непопулярних реформ у ЖКГ, що проводилися Кабінетом В. Януковича. А що робити? З вовками жити — по-вовчому вити. Однак, незважаючи на цей шкідливий для іміджу союз із регіоналами, компартії за результатами вдалося зберегти своє ліве позиціонування (див. табл. 2). Інакше ми навряд чи б її побачили в складі VI парламентського скликання.

Із соціалістами сталися дивні метаморфози, які були приречені ще у 2005 році. Від лівої партії у СПУ залишилася тільки назва. Як і у всіх українських «партій влади», в голосуваннях соціалістів простежується диспропорція щодо економічних і соціальних законопроектів. Ліві індекси соціальних голосувань поєднувалися з правоцентристською економічною позицією. Поганий приклад виявився заразливим, а політична корозія не примушує на себе чекати. Велика прихильність до механізмів розподілу й управління власністю фактично прирекла фракцію СПУ на правість її економічної позиції. Як то кажуть, апетити ростуть під час їжі. Передусім, це приватизаційні процеси, що проводилися Фондом держмайна під керівництвом В. Семенюк. І пов’язані з ними скандали (найвідоміші — з підприємствами «Криворіжсталь», «Луганськтепловоз» тощо). Також включення в прохідний список СПУ низки осіб, пов’язаних із великим бізнесом (про що вже згадувалося), забезпечило цю фракцію стабілізатором (передусім, з економічних питань). Фактично фракція СПУ пішла шляхом «партії влади» СДПУ(о) зразка 2002—2004 рр. І це був далеко не найкращий варіант для соціалістів. Високий ступінь участі в урядових структурах (і, передусім, у їхньому економічному секторі) щільно прив’язала позицію фракції СПУ до рішень основного гравця коаліції — Партії регіонів (особливо чітко це простежується на графіку 1: їхні позиції йдуть паралельно). Але на виборах це мало результат абсолютно протилежний очікуваному. Не все котові Масниця, буде й Великий піст.

ДАЛІ БУДЕ? ВОРОЖІННЯ НА ДРАКОНОВИХ КІСТКАХ

Сидячи на вершині гори, спостерігати за боротьбою двох тигрів

                                                                                                                Китайське прислів’я


Я поспішаю посміятися над усім,
Інакше мені довелося б заплакати

                                                       Бомарше


Так які ж у нас партії? Хто лівий, хто правий? Зрозуміло одне — у нас немає партій, що визначилися зі своєю позицією. Зі своїми інтересами вони визначилися давно. Причому реальні інтереси партійних босів стоять дуже далеко від інтересів тих соціальних груп, які за них голосували. Але як представляти себе виборцям? Не скажеш же з екранів ТБ: «Ми за згортання соціальних програм (це зайве навантаження на бюджет), за скорочення прав робочих (це зручно роботодавцям), підтримуємо розвиток бізнесу (але тільки свого)». Таке політичне самовизначення має знак рівності з політичним самогубством. А оскільки бізнес в Україні може повноцінно розвиватися лише в тісній спайці з владою, то партії бізнесу (а їх більшість в українському політикумі), маючи праві інтереси, готові мати барвисту, зовні ліву упаковку. Чистої води маркетинг політичного продажу під універсальним слоганом «Вибирай, не вибирай — все одно отримаєш рай!».

Невірно було б розцінювати праві партії із негативних позицій. «Що таке добре, і що таке погано?» — це питання не для політики (і тим більше не для української політики). Праві партії, що мають на меті захист інтересів дрібного й середнього бізнесу (основи будь-якої сучасної економічної системи) і зниження податкового тягаря, як це діє в західних демократіях, повинні бути в будь-якому суспільстві. Це обов’язковий елемент нормального функціонування політичної системи і її розвитку, який можливий тільки в умовах різноманітності й здорової конкуренції. Але в українських реаліях праві за суттю своїх інтересів партії-гіганти БЮТ, «Наша Україна» й Партія регіонів фальшиво грають у лівацькі ігри під час звернення до своїх виборців, до своїх цільових соціальних груп. Вони готові вести ледве чи не соціалістичну риторику, перебуваючи в опозиції. При цьому самі не помічають, що переграють. Бо ставши «партією влади» або «халіфом на годину», вони змінюються буквально на очах, перетворюючись із мужнього драконоборця в самого дракона-владолюбця.

Більшість українського політичного Олімпу, виходячи зі складу Верховної Ради VI скликання, представлена правими партіями, які сформовані не за принципами захисту інтересів конкретних соціальних груп, а виходячи з регіональної приналежності. Ліві партії практично витіснені з діючого політичного поля. Соціалісти дискредитували себе частими переходами і своєю зовсім не соціалістичною діяльністю. Комуністи як єдина тепер ліва партія в Україні (за результатами прийняття рішень у парламенті) не змогли набрати обертів після минулих поразок і залишилися на рівні «карликової» партії. Між трьома головними гравцями політичного Олімпу — регіоналами, нашоукраїнцями і БЮТ — немає економічних протиріч. І це виразно видно на графіку 1 — їхні позиції практично сходяться. І це свідчить про те, що між ними можливі будь-які, навіть найнеймовірніші, альянси, які прикриватимуться «фіговими листками» універсалів і інших пишномовних документів.

Але значна частина українського суспільства (за результатами опитувань — 35-40%) залишається прихильником соціально орієнтованих, тобто лівих перетворень. І це не дивно. Досить пригадати градацію на правих і лівих К. Дойча, представлену на початку статті. Переважна більшість населення України має рівень освіти вищий, ніж рівень отримуваних прибутків, що в кінцевому результаті і визначає лівість їхніх поглядів. Тому цілком логічно, що за результатами моніторингових опитувань Інституту соціології НАН України після 2004 року кількість противників продажу землі й приватизація великих підприємств тільки збільшилася. Однак кількість тих, хто готовий активно відстоювати свої інтереси залишається як і раніше на низькому рівні. І саме до цього факту справедливо може бути віднесений афоризм Отто фон Бісмарка: «Кожний народ заслуговує той уряд, який він має». Еліти є ідеальними споживачами будь-якої влади: вони візьмуть її стільки, скільки буде можливо в рамках даного суспільства, яке дозволить їм це зробити. У такому контексті еліти є дзеркальним відображенням мас. Особливого значення в цьому контексті набуває взаємно-зворотний зв’язок: низький рівень соціальної активності в суспільстві (принаймні, у сфері захисту своїх свобод, прав і інтересів) допускає пропорційне зростання рівня панування правлячих еліт, і навпаки.

Чого нам чекати? Я можу тільки сказати, на що не треба сподіватися — на диво. Чудес у політиці не буває. Їх з успіхом замінюють гарячі владні амбіції, холодний економічний розрахунок і ситуативна політична доцільність. І ось уже новий прем’єр Ю. Тимошенко починає ігри з лиском зовнішньої лівості на шахті ім. Засядька і щодо виплат за народження дитини. Що це? «Соціальна відповідальність бізнесу» (цю тезу так модно зараз вживати!) чи все-таки «соціальний популізм»? Це роз’яснить подальша практика прийняття рішень у парламенті і їхні реалізації.

У чому безперечна перевага українського суспільства (в порівнянні з іншими пострадянськими державами), так це в наявності конкуренції серед основних політичних гігантів. Конкурентна боротьба елітних груп за вищі ешелони влади, їхнє постійне апелювання «до народу» не дає можливостей для тривалого існування абсолютно закритої, відгородженої від суспільства правлячої еліти держави, яка може необмежено зловживати владою. Одна елітна група, що перебуває в опозиції, завжди є конкурентною противагою й контролером діяльності іншої групи, яка перебуває на владних позиціях. Система стримань і противаг, яка спостерігається в українській державі, дозволяє визначити її модель як «регіонально-конкурентну». Такі риси властиві «поліархіям» — сучасним багатоцентричним політичним системам, принципи яких були обгрунтовані американським соціологом Робертом Далем ще в 50— 60 роки ХХ століття. Це є базисом для подальшого формування установ громадянського суспільства на місцях, окреслювання інтересів окремих груп, зростання соціальної активності й затвердження суто раціоналістичних моделей взаємодії між елітами й суспільством. Саме в таких умовах є реальні шанси й можливості зародження дійсно демократичного суспільства в Україні.

Андрій ЗОТКІН, кандидат соціологічних наук, науковий співробітник Інституту соціології НАН України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ