...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Олександр Биковець, священник

Реставрaцiя пам’ятi

Iсторики двох країн здiйснили спiльний проект
3 липня, 2003 - 00:00


1 липня відзначалося національне свято — День Канади. У розбудові цієї багатонаціональної, неповторної держави завжди брала найактивнішу участь українська громада. Але досі ще не досліджувалися складні питання більш ніж столітніх зв’язків канадських українців з історичною батьківщиною. Вони мають непросту, драматичну історію, коріння якої сягає аж кінця ХIХ століття (загальноприйнята історична віха початку еміграції українців до Канади — 1891 рік; саме тоді двоє українських селян з Галичини — Іван Пилипів та Василь Єленяк — вперше прибули до Західної Канади).

Але аж до наших днів, на превеликий жаль, не було видано документально вивіреної історії вiдносин України з Канадою, яка була б максимально вільною від будь-яких ідеологічних «настанов», політичних упереджень, а базувалась винятково на підтверджених наукою фактах.

І ось така книга (чи варто говорити, наскільки великою була потреба в ній?) нарешті з’явилася. Інститут історії України Національної академії наук, Фундація української спадщини Альберти (Канада), Історико-архівне управління МЗС України, Центральний державний архів громадських об’єднань України, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Центральний державний архів вищих органів влади і управління започаткували спільну серію видань (орієнтовно в 5-ти томах) «Україна — Канада: історія та сучасність». Перша книга під назвою «На скрижалях історії» щойно побачила світ.

У зв’язку з цією непересічною подією в культурному та науковому житті України «День» звернувся за коментарем до голови редакційної колегії видання, визначного українського вченого-історика та громадсько-політичного діяча, Героя України, академіка НАН України Петра ТРОНЬКА.

— Петре Тимофійовичу, будь ласка, декілька слів про те, як народжувався задум серії, зокрема оцієї першої книги, які перепони доводилося долати на цьому шляху.

— Зрозуміло, що понад столітня історія української громади в Канаді та її зв’язків з історичною батьківщиною, безперечно, відкладалась у пам’яті народній, а з іншого боку, і в документах історії. До речі, відразу хочу зазначити, що немає нічого кращого, ніж документи історії, вони розмовляють із читачем мовою суворих, неспростовних фактів, не залишаючи грунту для перекручень.

Якщо говорити особисто про себе, то могутній поштовх до задуму майбутньої книги дала моя участь у Всесвітній виставці «Експо» в Монреалі (1967 рік, я був тоді заступником голови ради Міністрів УРСР і очолював українську делегацію). До мене підійшов пан Пилипів, нащадок першого українського переселенця до Канади, і сказав: «Не можу Вам передати, скільки ми пережили тут лиха, і про це має знати світ. Ви не уявляєте, як важко помирати на чужій землі...». Ще тоді в мене виник задум: підготувати до друку таке видання, котре б розповіло і українським канадцям, і нашим співвітчизникам про всі «повороти» спільної історії. Але це — без купюр, без поділу українців на «прогресивних» та інших — стало можливим, ясна річ, лише в останні роки, з набуттям Україною незалежності.

— Які основні принципи використані в роботі над новою серією?



— Передусім, як я вже казав, це неспростовність і достовірність документів, які часто говорять самі за себе. У першому томі «На скрижалях історії» таких документів налічується 266, причому багато з них є ексклюзивними. Серед них — щоденникові записи послів, дипломатів, інтерв’ю, доповідні записки посадовців різного рівня, матеріали радянських спецслужб тощо. І другий принцип — ми подавали українську громаду в Канаді без заангажованості (а раніше ж її дуже жорстко розділяли на «дружню», «прогресивну», як-то Товариство об’єднаних українських канадців, та «націоналістичну», наприклад Конгрес українських канадців тощо).

— У чому полягала участь канадської сторони в цій праці?

— Хочу підкреслити: без її активного сприяння, насамперед Фундації української спадщини Альберти в особі пана Юрія Москаля (він є членом редколегії і автором грунтовної вступної статті про історію українських канадців) книга — до речі, робота над нею розпочалась ще 1997 року — не побачила б світ. Крім цього, і політики Канади надавали нам необхідну підтримку; так, прем’єр-міністр провінції Альберта Ральф Клайн передав ретельно вивірені списки емігрантів з України до Альберти.

Але не можу також не висловити щиру вдячність і українським колегам, які брали безпосередню участь у випуску першої книги серії. Це співукладачі, співробітники Інституту історії України НАН України Юрій Данилюк та Олег Бажан.

— Ви вже згадували про вражаючу силу справжніх документів історії, зібраних під однією обкладинкою. А чи можна навести конкретні приклади?

— Коли розповідаємо в загальній формі про українсько-канадські зв’язки — це одне. А ось реальний документ: відразу після війни, у 1945-му році, в Одесу прийшов теплохід з ліками з Канади (антибіотики, які були так потрібні тоді).

Ще один винятково цікавий комплекс документів розповідає про те, як було збудовано перший на Американському континенті пам’ятник Тарасові Шевченку (1948 — 1951 роки), яку участь в цьому брала українська громада в Канаді; навіть Сталін, виходячи, звісно, зі своїх міркувань, схвалив доповідну записку Хрущова, де була обгрунтована необхідність встановлення цього пам’ятника. І він був споруджений у Палермо (Канада). Є вперше оприлюднені документи КДБ і ЦК КПУ про перебування в Україні в 1967 році делегації прогресивних українців з Канади (близьких до Компартії), про те, як члени делегації — Петро Кравчук, Василь Гарасим та інші — дуже гостро засуджували русифікацію у сфері освіти, науки, культури, що саме тоді набирала обертів.

— Це тільки перший том серії. А які подальші плани редколегії та укладачів?

— Далі, ми сподіваємось, будуть видані томи з 2-го по 5- й, де зокрема, висвітлюватиметься історія наших зв’язків з канадськими побратимами у 20-х та 30-х роках минулого століття (тема трагічна і складна), показано величезну прогресивну роль української громади за океаном. Отож, попереду ще багато роботи не на один рік. Але це справа винятково потрібна й вдячна; бо такі книги, як наша, чудово допомагають єднанню українців усього світу задля допомоги нашій спільній матері — Україні.

ДО РЕЧІ

Наочним свідченням неабиякого інтересу громадськості до цього видання стала презентація книги «На скрижалях історії», що відбулася 27 червня в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету. Відкриваючи презентацію, директор Інституту історії України НАН України академік Валерій Смолій відзначив, що значення поданої праці великого колективу вчених можна коротко визначити лише двома словами: це – повернення до джерел. Уперше справді складну, багато в чому трагічну історію зв’язків між заокеанською і «материковою» Україною подано у відповідності з істинними фактами минулого, без ідеологічних упереджень та кон’юнктурних нашарувань.

Думки всiх, хто виступав (а це – Уолтер Маковецьки, президент Фундації української спадщини Альберти, радник Посольства Канади Уолтер Бенкс, колишній посол України в Канаді Юрій Щербак, знані українські дипломати та історики, а також пан Юрій Москаль, який брав активну участь у підготовці книги), збігались у одному: презентована книга унікальна хоча б уже тому, що в ній уперше на високому науковому рівні показано відносини України та української діаспори з однією з країн «великої сімки». І не випадково пан Юрій Щербак, який не один рік віддав дипломатичній роботі в Канаді та США, визнав, що знайшов у цьому піонерському виданні чимало нового для себе, вивчаючи його з олівцем у руках. Інтерес за кордоном «На скрижалях історії» викликали вже зараз такий (а книга ж буквально щойно побачила світ!), що активно «проробляється» ідея перекладу її англійською мовою. Особливо відрадно, що перед нами – лише перша ластівка; попереду – ще чотири книги серії. І академік Петро Тронько обіцяв урахувати висловлені слушні зауваження. Зокрема, ще чіткіше висвітлити «людський вимір» при доборі подекуди не зовсім рівноцінних документів.

Розмовляв Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: