Визнання правди про Голодомор
Ганебна Пулітцерівська премія ДюрантіПулітцерівську премію присуджує комітет приватної організації, і ми не можемо і не будемо вказувати, що їм робити. Але хіба це ті ідеали журналістики, за які вони хочуть винагороджувати? Чи хотів би Джозеф Пулітцер, щоб про нього згадували у зв’язку з цим? Україна має безліч своїх проблем, пов’язаних із заліковуванням ран свого власного минулого, але і журналістика має рани, які потрібно вилікувати. Ми аплодуємо тим, хто розповідає історії, про які не можна не розповісти. Україна зацікавлена в цьому найбільше за всіх, але газета, на першій шпальті якої стоїть гордовитий девіз «Всі новини, які варто публікувати», також повинна б уважно поглянути на історію того, як далеко можна зайти у співробітництві зі злом, щоб отримати хоча б слабку версію інформації про діяння цього зла. Ця газета друкувала фальсифіковані новини, які, на нашу думку, не варто було публікувати. Журналісти всього світу стежитимуть за тим, що буде зроблено з цього приводу через 70 років. Помилки слід виправляти, нехай навіть через багато років.
У той час як нью-йоркські мас-медіа відходять від шоку і засвоюють уроки скандалу з Джексоном Блером у «Нью- Йорк Таймс», можливо, незабаром буде посмертно виправлена давня і набагато важливіша помилка в галузі журналістики. Журі Пулітцерівської премії переглядає нагороду, присуджену ним московському кореспондентові «Нью-Йорк Таймс» Уолтеру Дюранті майже 70 років тому за його ганебно — і свідомо — неправдиве висвітлення українського Голодомору.
«У відповідь на міжнародну кампанію журі Пулітцерівської премії почало «серйозний перегляд» нагороди, присудженої 1932 року журналісту «Нью- Йорк Таймс» Уолтеру Дюранті», повідомляє Ендрю Нінка у 25-му номері «Ukrainian Weekly», що видається в Нью-Джерсі. Однією зі складових кампанії була сильна стаття, опублікована 7 травня в консервативному журналі «Нешнл рев’ю».
Сід Глісер, адміністратор Пулітцерівського журі, сказав «Ukrainian Weekly», що «неофіційний перегляд справи 18 членами журі призначено, щоб серйозно вивчити всю інформацію, що стосується нагороди пана Дюранті», пише Нінка.
Цілковита хибність тверджень Дюранті, що на Україні не було жодного голоду, — жахлива брехня, яку легковірно проковтнули Джордж Бернард Шоу, Герберт Уеллс та інші, — була підтверджена документами і загальновідома не один десяток років тому. Але ані «Таймс», ані Пулітцерівське журі раніше не мали досить сміливості, щоб розпочати цю довгу, безпрецедентну — і потенційно скандальну — процедуру. Гісслер повідомив «Ukrainian Weekly», що не існує письмової регламентації для анулювання премії. Немає ані стандартної процедури, ані прецедентів відкликання премії.
Український голод 1929 — 1933 рокiв, названий істориком Робертом Конквестом у його класичній праці з цього питання «Жнивами скорботи», був найбільшим окремо взятим актом геноциду в європейській історії. Смертність перевершила навіть нацистський Голокост проти євреїв кілька років по тому.
Загалом, 10 мільйонів українців, здебільшого селян, загинули внаслідок катастрофічної, безглуздої та жорстокої політики колективізації, яку проводив радянський диктатор Сталіним у найбагатшій, найродючішій, експортуючій хліб світовій житниці. У десятиріччя, що передували Другій світовій, її експорт зернових значно перевершував експорт американського Середнього Заходу.
Насильницька колективізація землі та неймовірний розмах «жнив смерті» навмисно підживлювалися свідомою політикою. Сталін був сповнений рішучості роздавити останні проблиски української національної самоідентифікації, а також знищити куркулів, тобто багатих селян, що на практиці означало — будь-яку сім’ю, здатну виростити пристойний урожай. Масові розстріли цілих сімей, або так звані ліквідації, були повсюдно поширені. Виробництво продовольства занепало.
Однак більша частина західних мас-медіа була буквально сліпою до того, що відбувалося. У Сполучених Штатах серйозні газети рівнялися на шанованого Дюранті, який тоді користувався загальною довірою. Як зауважив Ричард Пайпс, провідний авторитет у США в галузі радянської історії, «кажуть, що ніхто не зробив стільки для того, щоб намалювати для Сполучених Штатів сприятливий образ Радянського Союзу в ті часи, коли він страждав від найжорстокішої тиранії, відомої людству».
Британський журналіст Малькольм Магерідж, лондонський кореспондент лівої газети «Манчестер Гардіан», приголомшив світ, безстрашно вирушивши до Радянського Союзу та кинувши виклик радянській таємній поліції, яка тоді мала назву ОГПУ, щоб викрити справжні жахи Голодомору. Він також добре знав Дюранті і пильно спостерігав за ним.
Через 40 років у своїх класичних мемуарах «Хроніки втраченого часу» Магерідж зробив висновок, що Дюранті був соціопатом без жодної часточки професійної честі або людської порядності. Він описував Дюранті як «маленького, розумного енергійного чоловічка», який «любив натякнути на свої аристократичні зв’язки і класичну освіту, яка, слід сказати, мало на ньому позначилася. Одну ногу йому ампутували після нещасного випадку в поїзді, але він вельми вправно справлявся зі штучною».
Дюранті цілком могли погрожувати або шантажувати (або і те, і інше разом) Совєти, але Магерідж вважав, що справжня причина, через яку він відверто брехав про те, що, як йому було чудово відомо, було істинною правдою і допомагав Совєтам в їх безпрецедентному, напрочуд успішному приховуванні, була набагато простішою: він любив Сталіна саме за те, що той був таким кровожерливим і жорстоким.
«Він захоплювався Сталіним та його режимом саме тому, що вони були такі сильні та безпощадні. «Я ставлю на Сталіна» — це було його улюбленою приказкою». Дійсно, Магерідж розповідає, що в одній із розмов Дюранті навіть визнав, що на Україні існує катастрофічний дефіцит продовольства, навіть голод, і що йому відомо, що радянська влада планує масові розстріли, щоб зберегти контроль.
Магерідж пише: «Але, — сказав він, поплескуючи по спинці канапи, — пам’ятайте, що не можна зробити омлет, не розбивши яєць, — ще одна його улюблена приказка. Вони виграють, — продовжував він, вони приречені на перемогу. Якщо буде необхідно, вони запряжуть селян у плуги, але, запевняю вас, вони зберуть урожай і нагодують тих, кого потрібно. Ті, хто потрібно, — це були люди із Кремля та їхні підлабузники… Інші були лише рабами, резервом для пролетаріату, як їх називав Сталін. Дехто, звичайно, мав померти, можливо — навіть багато хто, але їх було так багато, що не шкода й витратити…»
Магеридж із жахом слухав усе це, як зачарований, і пізніше згадував: «Поки я слухав ці слововиверження, у мене виникло відчуття, що своїм виправданням жорстокості та безпощадності Совєтів Дюранті якимось чином брав реванш за свій малий зріст, ампутовану ногу, відсутність аристократичного походження… на яке він претендував… Дюранті був як маленький забитий хлопчик, який із захопленням поглядає на здоровенного громила».
За життя, а він дожив до 73 років, хоч і помер розореним і усіма забутим — Дюранті так і не притягли до відповіді. Дійсно, як зауважив той самий Магерідж, «його визнали великим американським експертом з питань Росії, і він відіграв велику роль у визначенні політики президента Рузвельта» стосовно Радянського Союзу.
Таким чином, перегляд премії Дюранті Пулітцерівською комісією, м’яко кажучи, запізнився, проте це справді необхідно зробити заради честі американської журналістики та заради тих мільйонів мертвих, чиї крики заглушили.
