Скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель
Микола Костомаров — видатний український історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч та етнопсихолог

Зрада виборця чи прагматизм?

19 квітня, 2003 - 00:00

Затвердження Верховною Радою програми уряду і пов’язані із цим голосуванням коментарі дали стільки матеріалу для висновків, скільки не дадуть програмні виступи, диспути, семінари та «круглі столи» всі разом. Причина проста — голосування за програму уряду і голосування за пропорційну систему виборів до парламенту є найголовнішими, наріжними, життєдайними і так далі для більшості учасників вітчизняного політичного процесу. Нічого принципово нового не відбулося — всі переконалися, що для політиків, і опозиційних зокрема, головним є не власне політика, а те, хто саме буде цю політику здійснювати.

Уже розійшлися інформагентствами емоційні коментарі опозиціонерів щодо того, як їх обманули. Таких щирих і незайманих, таких вірних і незрадливих. Нагадаємо суть конфлікту. Кількома впливовими представниками опозиції, зокрема епатажним соціалістом Юрієм Луценком, було заявлено, що їхня підтримка програми уряду Віктора Януковича була обумовлена обіцянкою парламентської більшості підтримати закон про вибори на пропорційній основі. Нормально: ви нам — ми вам, ти мені — я тобі. Не тільки нормально, а навіть суперлогічно звучить. Бо ж для уряду прийняття його програми парламентом означає рік спокійної роботи без загрози відставки, тобто це питання існування. Для опозиціонерів, зокрема для лідерів соціалістів — прийняття пропорційного виборчого закону теж є майже автоматичною гарантією продовження свого парламентського існування як мінімум на сім років. Нормальний обмін — рік на сім. Якби вже цього тижня пропорційний закон був ухвалений, у частини опозиції знялася б ціла купа проблем. Не секрет, що навіть лідерам СПУ та інших опозиційних партій не так просто обратися у нардепи за територіальним виборчим округом. Той же Юрій Луценко вісім років безуспішно штурмував мажоритарний бастіон у своєму рідному місті. І лише пропорційна система дозволила йому поміняти мітинговий мегафон на респектабельне крісло нардепа. А розпорядитися цим кріслом опозиціонери вміють досить віртуозно, недарма ж до закінчення каденції склад їхніх фракцій кардинально змінюється, а деякі і взагалі зникають.

Нічого поганого чи неетичного у прагненні проштовхнути через Верховну Раду вигідний для себе варіант виборчого закону немає. Навпаки. Прийти до влади, щоб змінити владу, — чи не про це щораз говорить Олександр Мороз, який почав уже забувати, як ця реальна влада виглядає. Зробити владу чесною, прозорою і таке інше — хіба не про це роками говорять високоморальні опозиціонери? І тут виявляється, і не із підслуханих охоронцями розмов, а із відкритих коментарів, що наші чисті і чесні опозиціонери готові заради власного майбутнього у владі домовлятися із ким завгодно і про що завгодно.

Як виглядає намір домовитися про обмін «програма уряду за пропорційні вибори» з позиції виборця, який голосував за опозицію? Виходить, що ті ж соціалісти, тимошенківці і частина ющенківців голосували за програму уряду не тому, що вона хороша чи погана, а тому, що їм за це щось пообіцяли. І немає значення, що пообіцяли — нову систему виборів чи «цукерку», головне — що погодились. Уявімо, що програма Віктора Януковича найгірша із можливих і приведе країну до поганих наслідків. Тоді голосування опозиціонерів «за домовленістю» є антинародною політикою і зрадою своїх виборців. Другий варіант, за якого програма Віктора Януковича — найкраща із всіх можливих і приведе нас до нечуваного процвітання: тоді опозиціонери мали б голосувати за неї просто так, а не «в обмін» на щось для себе. Інакше вони теж зраджують своїх виборців і ведуть антинародну політику.

Можна передбачити зауваження, що пропорційна виборча система потрібна не опозиціонерам, а всім нам, аби мати ще кращу владу, ніж тепер. І таким чином торгувалися соціалісти та інші не за себе, а за нас. Невже? З цим урядом нам жити вже, і від його дій залежить багато в чому добробут найвідданіших прихильників опозиції — пенсіонерів і соціально незахищених. То виходить, нехай буде яка завгодно програма, аби тільки нас у 2006 році обрали. Звісно, що «дотягнути» до цього часу депутатам-опозиціонерам буде дещо простіше, ніж їхнім соціально незахищеним виборцям. І взагалі, чи цікавились «обмануті» нардепи власне програмою уряду? Чи їм це байдуже? Чи головне — потрапити до влади? Звідти будь-яка програма виглядає привабливою і перспективною.

А може, і не було цього всього, тобто домовленості між керівництвом уряду і частиною опозиції? Може, все це вигадки занадто емоційних нардепів? Чому ні? Хіба вперше?

Микола НЕСЕНЮК
Газета: 
Рубрика: