Чому Зубець, а не Марченко?

Ця історія не тільки про ганебну відзнаку. Вона значно ширша. Йдеться про нагородження судді Григорія Зубця орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Указ на сайті Президента України опубліковано ще 6 жовтня 2017 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня юриста», проте скандал почав набирати обертів лише цими днями. Нагородив Григорія Зубця, суддю Апеляційного суду міста Києва у відставці, Петро Порошенко «за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм».

У чому скандал? Виявляється, в березні 1984 року заступник голови Київського міського суду Григорій Зубець головував на засіданні, під час якого Валерія Марченка засудили до десяти років таборів особливого режиму і п’яти років заслання. «День» багато писав про Валерія Марченка, зокрема в статтях: «Університети Валерія Марченка» (№ 230 за 14 грудня 2000 р.), «З породи хоробрих мушкетерів» (№222 за 3 грудня 2010 р.) та ін.

Нагадаємо, Валерій Марченко — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті. Вперше Марченка КГБ заарештувало 1973 р. Суд за «наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад... за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...» засудив його до шести років позбавлення волі в колонії суворого режиму і двох років заслання. Марченко відмовився писати заяву-каяття. 1983 р. правозахисника, який, зокрема, виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом», заарештували вдруге. Винним Марченко себе знову не визнав, відповідно суд через те, що він, мовляв, є «особливо небезпечним рецидивістом», засудив його до десяти років таборів особливого режиму і п’яти років заслання. На той час Валерій Марченко вже тяжко хворів і мав інвалідність. Проте етапом його було доправлено у пермські табори, де невдовзі у нього відмовили нирки. Помер 5 жовтня 1984 року в тюремній лікарні у Ленінграді.

«Я був знайомим з Валерієм Марченком, — розповідає «Дню» дипломат, публіцист Юрій ЩЕРБАК. — Він завжди викликав у мене симпатію. Він був інтелігентною і водночас нещасною людиною, адже радянська вовча система переслідувала цього інтелігентного юнака. Я знаю про його історію хвороби та історію смерті. Мені вкрай шкода, що він загинув, так і не дочекавшись часів свободи. Звичайно, коли думаєш про суддю, який підняв руку на таку людину, а потім одержав одну з найвищих нагород уже в незалежній Україні, то зрозуміло, що це викликає огиду і неприйняття».

З відкритих джерел (uk.wikipedia.org) з’ясовуємо, що Григорій Зубець є українським і радянським юристом, а до того — радянським суддею, який репресував дисидентів. Після настання незалежності — голова Київського міського суду (із жовтня 2001 року — Апеляційного суду міста Києва) в 1993 — 2003 роках. Суддя I кваліфікаційного класу. Заслужений юрист України. Нині — викладач правових дисциплін на юридичному факультеті Національної академії управління.

Отже, проблема комплексна і має кілька вимірів.

Перший — власне сама система нагородження. Незважаючи на те, що влада в Україні змінюється, ганебна практика, коли нагороджують всіх підряд (ідеться не про людей з вулиці, а про тих, хто має дуже сумнівну репутацію або є просто «своїм»), залишається. Від цього нагороди, звання, відзнаки дедалі більше втрачаються вагу, тобто нівелюються. Ось конкретний приклад. Таким самим орденом (Ярослава Мудрого V ступеня) Президент нагородив ще 2015 року голову ЦВК Михайла Охендовського. Нагадаємо, в Україні досі діє склад Центральної виборчої комісії, яку сформував Віктор Янукович, на чолі з Охендовським, хоча термін її повноважень добіг кінця ще в червні 2014 року.

Або інший приклад. «Масове обурення щодо нагородження Президентом судді Г. Зубця, який свого часу за СРСР засудив дисидента Валерія Марченка (і, ігноруючи хворобу останнього, прирік його на смерть у муках), насправді виглядає нещирим», — пише політолог Петро ОЛЕЩУК (site.ua). — Тут варто нагадати, що сам Марченко досі не є Героєм України. Литвин, деякі проросійські колабораціоністи залишаються «героями», а Марченко — ні». Так, у нього є орден (8 листопада 2006 р. Марченка посмертно нагородили Орденом «За мужність» I ст.), але навряд чи цього достатньо, щоб вирішити посмертний конфлікт із належного вшанування пам’яті правозахисника, коли, зокрема таким як Зубець, дана належна оцінка.

«Я не знаю, за яких обставин судді Зубцю присвоїли цю нагороду, але мені здається, що питання тут в тому, що система громіздка та бюрократизована, — вважає Юрій Щербак. — Кандидатів подають за списками, і ті чиновники, які подають указ, навряд чи можуть знати всі нюанси біографії людини. Не думаю, що ці чиновники знали, що саме цей пан зробив такі речі за часів радянської влади. Тому сама система нагородження вимагає покращення. Друкуються величезні списки. Ці люди — з усіх усюд, їх представляють місцеві органи. Тому перевірити всіх дуже важко. Зрозуміло, що якби з самого початку було зазначено, що цей суддя засудив дисидента, то ніхто б цей папір не підписав. Скоріше за все, так воно й було. Це результат нашої формально-бюрократичної системи, яка залишилася ще із совкових часів, коли подібні укази друкували пачками і згідно з ними роздавали медалі та ордени. Щоправда, радянська система пильнувала більше».

Звичайно, давно пора ліквідувати «результат формально-бюрократичної системи» (для початку — розібратися в цій конкретній ситуації), але для цього потрібна воля. Хто в даному разі відповідальний? «Мало хто з українців знає, що таке Державна судова адміністрація України, яка представила Зубця до нагороди, — у кращому разі, сіра пляма за вивіскою, зате підпис під Указом про нагородження стоїть цілком певної людини, і всі репутаційні шишки йому, — пише автор «Дня» у ФБ Андрій ПЛАХОНІН. — Уже вкотре — з Охендовським, Квасновським, Герегою, Атрошенко... повторюється одна й та сама історія, а висновків в АП так і не зробив ніхто. Втім, якщо розглянути результати опитувань, то що в Судовій адміністрації, що у Порошенка — рейтинг такий, що втрачати їм все одно вже нічого — жодним підвищенням пенсій не витягнеш. Якщо колегія адвокатів представить, можна і Медведчука без ризику для такої репутації за справу Стуса нагородити...»

Другий — профанація так званої люстрації. Хоч Григорій Зубець уже і не працює суддею, але сам факт так званого очищення влади, що його буцімто розпочали після Євромайдану, нині по суті є таким, що, скажімо, звільнили з посади професіонала — адмірала Ігоря Кабаненка, натомість влада досі не може юридично остаточно заборонити Комуністичну партію України. Тобто так звана люстрація не призвела до якісного очищення влади від людей (не важливо, за часів якого президента вони працювали), які чинили злочинні дії чи вели антиукраїнську діяльність. Йдеться і про радянський період, і час після проголошення незалежності (наприклад, часи президентства Леоніда Кучми взагалі не підпали під дію закону). А ще так звана люстрація до певної міри стала таким собі методом усунення від влади опонентів нинішнього політичного режиму. «Ми можемо оголошувати декомунізацію ще мільйон разів, але Україна, в якій автора вироку дисидентові, котрий боровся за незалежну Україну, нагороджують державною нагородою з нагоди «професійного свята», — це тотальний «совок», що застряг в УРСР часів Брєжнєва», — наголошує Петро Олещук.

Можливо, хтось скаже, що суддя Зубець діяв у межах повноважень і законодавства часів СРСР, а також під пресом радянської системи. Може, й так, хоча перед кожною людиною є вибір. І Марченко свій вибір зробив. Але питання ще й у тому, що не відбулося жодної оцінки діяльності судді, більш того, він перебував на керівних посадах уже за часів незалежної України. Та ще й здобув нагороду. «Чому за 26 років ніхто, якщо не через чиновників, то правозахисників і колишніх дисидентів, так і не почухався, що цей мерзотник благополучно просидів чверть століття не просто в суддівському кріслі, а в керівних кріслах, у суддівській кваліфікаційної комісії, на викладацькій роботі в незалежній Україні? — ставить питання Андрій Плахонін. — Уникнули відповідальності судді Майдану? Не подобається наша судова система? Так це пан Зубець завдяки вашому мовчанню та всепрощенню вже не одне покоління суддів на благо України виховав. Його закопають — сотні таких же йому на зміну прийдуть. Втім, уже прийшли і засідають. Іменем України. Іменем нас із вами».

Третій — порочність самої системи. І хоч Петро Олещук її не персоналізує, ми не раз про неї писали — це «система Кучми». «Нічого дивного в цьому символізмі немає. Адже та Україна, яку було урочисто проголошено 1991 року, — це не «Україна Марченка», це, радше, «Україна Зубців», — пише Петро Олещук. — Нагороджуючи опосередкованого вбивцю Марченка — Григорія Зубця, Президент ніби говорить всім: «Допоки ви в команді — вас будуть лише нагороджувати». Кланова пострадянсьва Україна — це не держава, за яку боролися дисиденти. Це логічне продовження СРСР. Можливо, колись вона і справді стане Україною, але навряд чи швидко та легко. Це країна, в якій судді, що виносили вироки на замовлення КПРС, так само успішно виносили вироки на замовлення Адміністрації Президента (тут варто нагадати про випадок колишнього голови Апеляційного суду м. Києва Антона Чернушенка, який після звільнення з посади записав відеозвернення, в якому звинуватив Адміністрацію Президента в тому, що вона під час його перебування на посаді давала йому вказівки не чіпати Кучму і Литвина у «справі Гонгадзе — Подольського». — Авт.). Це країна, в якій колишні партократи створювали нові партії і проходили до парламенту вже як «демократи». Це країна, в якій продовжувалася тотальна брехня на всіх рівнях. Не дивно, що така Україна нагороджує «Зубців», бо це — їхня Україна».

«І не треба казати про «поганих бояр, які «підставили» Президента, — додає експерт. — Швидше за все, вони взагалі не задумувалися про результати. Вони, нинішня «еліта», здебільшого взагалі не знають, хто такий Валерій Марченко. Бо вони — вихідці з іншого боку барикад. Вони знають Зубця як відданого служаку будь-якої влади, а Марченко їм взагалі незнайомий. І це теж символічно, бо нагороджують у нас зараз, як і раніше, не людей, здатних на дію, на вчинок, а лише «служак». За вислугу. З нагоди свята».