Декомунізація – в головах

«Не дамо українським фашистам знущатися над історією...». Такі істеричні заклики російських можновладців, політиків і пропагандистів передували ухваленню нашим парламентом законів, спрямованих на відродження національної пам’яті і справедливості. Галас, здійнятий у Москві, підхопили і деякі політики та «громадські активісти» в Україні. Але, як кажуть на сході, собаки лають, а караван іде: 9 квітня 2015 року Закони України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України в ХХ столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років» «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», а також «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»  були ухвалені, а з 21 травня почали діяти...

«ЛЮДИ НАРЕШТІ ЗНАТИМУТЬ ПРАВДУ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ...»

Назва Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років» говорить сама за себе. Кажучи іншими словами, з його ухваленням кожен громадянин може ознайомитись з діяльністю «вірних слуг» компартійного режиму ВНК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ, на чиїх  багнетах він і тримався.

«З дня ухвалення закону в обласних архівах, а також у нашому побували сотні тисяч людей, — каже керівник архіву СБУ Андрій Когут. — Приходять різні люди, зокрема, родичі репресованих, намагаючись дізнатися, де вони скінчили свій життєвий шлях, історики, журналісти. Зокрема й росіяни...».

Саме цей закон і   спричинив найбільшу істерику серед російських політиків та їхніх вірних прислужників — придворних пропагандистів. Пояснення просте: відкривши архіви, Україна дала змогу мільйонам громадян дізнатися про ті жахіття, які творила компартія руками чекістів не лише в Україні, а й на просторах усього СРСР. У Москві розуміли, що до українських архівів можуть потягтися і чимало росіян — вихідців з України, які втратили в ті часи своїх рідних. І не лише вони, а й ті історики, журналісти, які не вірять кремлівським пропагандонам.

Знайшлися, на жаль, і в нас такі, які вважали, що «не потрібно чіпати минуле», мовляв, «це вже не поверне життя закатованим і розстріляним, а треба дивитись у майбутнє». Нагадую всім подібно думаючим: щоб дивитись у майбутнє, та ще й упевнено, треба знати минуле. Хоча б трохи.

Із тими, хто недалекий, усе зрозуміло. Але є й інша категорія противників відкриття архівів. Інакше, як покидьками, язик не повертається їх назвати. Маю на увазі політиків, так званих громадських активістів і навіть колег-журналістів, які чудово обізнані з нашим страшним минулим. Але проти того, щоб усі ми знали правду. Чому? Відповідь проста: це так звана «п’ята колона», цербери Кремля, які намагаються всіляко прислуговувати московитам. Тож і закричали, мовляв, цього не слід робити — цитую виступ одного з нардепів — «люди наражатимуться на небезпеку». Під «людьми», він, мабуть, розумів старих чекістів, які спровадили на той світ тисячі українців. Проте даремно він так хвилювався: закон не передбачає жодного кримінального переслідування «хлопців з чистими руками і гарячими серцями», як їх називав Фелікс Дзержинський — засновник і перший керівник ВНК. Хіба що моральний осуд: за 5 років, що минули з часу ухвалення цього закону, нікого й ніде не те що не судили, а й навіть до суду не викликали. Втім, а скільки їх, цих негідників залишилося?..

ЗАМІСТЬ ЛЕНІНА І ДЗЕРЖИНСЬКОГО — БАНДЕРА І ШУХЕВИЧ

Чимало галасу спричинив і Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Насамперед через те, що передбачав відновлення історичних назв тисяч міст і сіл, вулиць, які за час панування «вірних ленінців» були перейменовані на честь «видатних революціонерів, борців за радянську владу». Той факт, що в цих «борців» руки по лікті в українській (і не лише) крові, до уваги, звісно, не брався. «Не помічають» його і нинішні російські можновладці і навіть більшість істориків. Ба більше, сьогодні в путінській Росії навіть пересічні громадяни схиляються до думки, що «тоді були важкі часи і Сталін змушений був йти на такі кроки».

«Якщо росіянам подобається жити в містах і селах, які носять імена катів, які винищували їхніх пращурів, то нехай живуть, — говорить львівський історик Руслан Забілий. — Якщо їм до вподоби ходити вулицями, названими на честь тих, за вказівками кого розстрілювали на Соловках, то теж нехай ходять: я не проти. Але ми, українці, цього не хочемо. Принаймні абсолютна більшість, як показують соціологічні опитування».

Нонсенс, але й у цьому випадку не всі українців з розумінням сприйняли перейменування міст, сіл, вулиць, що носили імена катів нашого народ. Особливо гостро реагували на нього громадяни похилого віку, виховані на «комуністичних цінностях». Склалася досить парадоксальна ситуація: чимало людей, які не з книжок і телевізорів знали про страхіття минулого, не схвалювали дій української влади. Найбільше апологетів радянського минулого виявилося, звісно, серед колишніх партфункціонерів, ветеранів КДБ та інших силових структур. Доходило до того, що в деяких населених пунктах прихильники Ілліча об’єднувалися для його захисту і навіть цілодобово охороняли пам’ятники! Але «пролетарського терпіння» в них вистачило ненадовго...

Тоталітарних назв позбулися 51 493 об’єктів топоніміки. З них майже 70 належать до культурної спадщини корінних народів та націй, які давно жили на українській землі: кримських татар, кримчаків, караїмів. Не можуть «старші брати» спокійно сприймати і перейменування кількох населених пунктів на честь подій 1917—1921 років, які увійшли в історію як Українська революція, що мала на меті побудову Української Народної Республіки — самостійної держави, яку вони втопили в річках української крові.

На час ухвалення законів, які стали епохальною подією в історії України, українсько-російська війна була в розпалі, відібравши життя в сотень українських вояків. І, до честі керівників місцевих органів влади і самоврядування, деякі населені пункти були перейменовані на честь українських вояків, які віддали свої життя за Україну. Росіяни, а також і деякі українські політики стверджували, що декомунізація є нічим іншим як «знущанням над мільйонами українців, а перейменування міст, сіл та вулиць — наругою над світлою пам’яттю найкращих синів українського народу». Інакше, як лицемірством і брехнею подібні балачки важко назвати.

«Непокаране зло зростає. Засудити злочини — це не питання помсти, це питання справедливості. Тому європейські країни, які пережили тоталітаризм, прийняли закони, якими ствердили: новопостала держава зобов’язується ніколи не повторити тоталітарні практики», — сказав, звертаючись до парламентарів тодішній голова Українського  інституту національної  пам’яті, а нині народний депутат Володимир В’ятрович.

Чи  то емоційний виступ пана Володимира, чи бажання нардепів увійти в  новітню історію України, але вони проголосували за ці закони. Абсолютною більшістю голосів.

Упевнений: коли б закони, про які йдеться, були ухвалені на початку 90-х, тобто з перших днів існування незалежної Української держави, багатьох негараздів ми б уникнули. Насамперед хочеться вірити, подій на Донбасі. Адже за ці майже 30 років виросло б ціле покоління молодих людей. Російському ТБ і навіть їхнім батькам і дідам — тим, що з ностальгією згадують дешеву ковбасу і дешеву горілку, які для них символізують радянські часи, було б значно складніше їх зомбувати. І тоді б на площах, біля пам’ятників Леніну збиралося б значно менше обдурених, як це було на початку 2014-го. А Путін, знаючи настрої українців південно-східних регіонів навряд чи почав би реалізовувати свій проєкт «Новоросія».

«ДЕКОМУНІЗАЦІЯ НЕ ЗАВЕРШИЛАСЯ»

Володимир В’ЯТРОВИЧ, народний депутат, колишній голова Українського інституту національної пам’яті:

— Як нація, яка стільки настраждалась від комуністичного режиму, втративши мільйони найкращих синів і доньок, ми давно повинні були викреслити зі свого повсякденного життя імена тих, чиї руки по лікті в українській крові. Але через непослідовність у діях влади до 2014-го, небажання псувати стосунки з Росією, цього не було зроблено. Тому й жили українці в містах і селах, названих на честь катів нашого народу, тому і ходили вулицями і відпочивали в скверах, які теж носили їхні імена. Я не уявляю як почувалися нащадки тих, кого запроторили на Колиму і там вони знайшли останній свій спочинок, померли голодною смертю на початку 30-х, проживаючи на вулицях Дзержинського, Чубаря, Петровського...

Але декомунізація не завершилася. І не лише тому, що де-не-де спалахують суперечки навколо перейменування тих чи тих населених пунктів, доцільності демонтажу пам’ятників ідолам більшовицького режиму. Потрібно доносити до суспільства всю правду про злочини радянської влади і її каральних органів, аргументовано спростовувати міфи, які нам досі  намагається нав’язувати російське ТБ, преса.

«ДО ДЕКОМУНІЗАЦІЇ СТАВЛЮСЯ ПОЗИТИВНО»

Віктор ДОВГАНЬ, киянин:

— Я добре пам’ятаю радянські часи, оскільки значна частина мого життя минула в ті роки. До ухвалення згаданих законів і самої декомунізації ставлюся в цілому позитивно. Проте, здається, на сьогодні не це є головним. Потрібно більше думати як нам закінчити війну, яку не ми починали, повернути втрачені території. І зміцнити Українське військо.

«МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ БУЛИ ВБИТІ І ЗАКАТОВАНІ БІЛЬШОВИКАМИ»

Григорій КРИМЧУК, письменник:

— Навіть якщо не брати до уваги інших чинників, а лише мій вік, то і його достатньо, щоб я висловився щодо цієї проблеми. Більш як 70 років усі ми перебували в більшовицькому ярмі. Скільки горя завдала нам та влада? Мільйони людей виморили голодоморами, в роки Другої світової теж загинуло близько 9—10 мільйонів синів і доньок нашого народу. А скількох українців відправили за цей час до концтаборів? При цьому тисячі вулиць, міст і сіл носили імена катів, які методично винищували наш народ. Тому я вітаю ухвалення декомунізаційних законів і їх реалізацію. Але... Як на мене, то легше всього демонтувати пам’ятники і перейменувати вулиці і навіть населені пункти. Декомунізація має відбутися ще й у головах людей.