Кривавий серпень 2014-го

Іловайська трагедія стала не лише найбільш масштабною за час проведення АТО, а й вирішальною в ході боїв з деокупації частини Донбасу. Вирішальність її полягала в тому, що, по-перше, до Іловайська була прикута надмірна увага та сили, і це значною мірою відволікло акценти від інших не менш стратегічних ділянок фронту. По-друге, саме в цей період РФ масово й відкрито ввела контингент своїх військ, але не лише в напрямку Іловайська, а й Луганська. До того українські війська вже мали досвід прямого втручання росіян у перебіг АТО, коли позиції ЗСУ обстрілювались із території РФ. Але найманців, диверсантів, регулярні війська і техніку Росія заводила на Донбас поступово. Наприклад, ще в червні 2014 року веб-камери Луганська фіксували регулярний захід військової техніки — танків, БТРів, артилерії й тентованих вантажних машин для перевезень, зокрема, живої сили.

Якщо брати луганський напрямок, до серпня 2014 року стан бойовиків був критичним. Українські батальйони оточували Луганськ із кількох напрямків. Найманці, які називали себе «ополченцями», здебільшого змінювали камуфляж на цивільний одяг, а російські військові очікували ротації. Ротація мала відбутись на початку вересня. Тоді ж, 11 серпня 2014 року, керівництво АТО видало наказ, на виконання якого командування сектору «Б» розробило операцію, одним із планів якої були блокування силами ЗСУ і зачистка від НЗФ міста Іловайськ. Крім ЗСУ, в операції брали участь сили добровольчих батальйонів.

Намагання звільнити Іловайськ перетворилось на кривавий «міні-серіал», у тому числі, внаслідок складності самого міста (воно буквально перерізане безліччю залізничних колій, що суттєво гальмувало просування техніки), а головне — внаслідок нехтування наявністю укріплення міста. Військові фактично потрапили в засідку, тим часом як кілька спроб деблокувати їх призводили до ще більших втрат. Все це відтягувало час, а кульмінацією подій стало вже згадане введення потужного контингенту російських військ, яке остаточно переламало ситуацію на користь окупанта.

Паралельно з Іловайським котлом формувався котел під Луганськом у районі міста Лутугине. Але в тому напрямку українським військовим вдалося вийти із оточення, яке планував ворог на південь від обласного центру. Ситуація в Іловайську виявилася більш драматичною. Начальник Генерального штабу Віктор Муженко особисто проводив телефонні розмови з російською стороною, яка запевняла про безпечний «коридор», що дасть змогу вийти українським бійцям із оточення. Насправді ж росіяни буквально розстріляли колону українців.

В інтерв’ю газеті «День» Віктор Муженко (9 березня, №41-42, 2017) сказав: «Події навколо Луганського аеропорту не набули широкого медійного розголосу, і це допомогло нам успішно провести операцію. Коли ж говорити про Іловайськ, то Генеральний штаб здійснив детальний аналіз цих подій. Ці матеріали доступні кожному, хто насправді бажає розібратися в причинах тієї трагедії. Час все розставить на свої місця».

Справді, ще в жовтні 2015 року ретельний аналіз подій під Іловайськом був оприлюднений на сайті Міноборони. У цьому звіті повідомляється, що в Іловайську на той час було сконцентровано до 250 бойовиків. На південно-східній околиці міста Моспине (розташоване на південному заході від Іловайська) противник обладнав укріплений район і зосередив там до 500 бойовиків. Мости через річку Грузька були заміновані. У районі м. Ларине (на схід від м. Моспине) загони російських бандитів також обладнали укріплений район. Усі підходи до Донецька були перекриті опорними пунктами бойовиків. Таким чином, якщо подивитись на мапу диспозиції українських військ і противника на ранок 24 серпня 2014 року, на той час, як Києвом почав крокувати парад, на південь та схід від Донецька утворився укріплений «апендикс» бойовиків, які за умов відсутності зовнішнього втручання (інакше кажучи, прямого вторгнення військ РФ) навряд чи могли протриматися тривалий час. Українські військові буквально тіснили противника із заходу та півдня, прориваючись при цьому в бік Савур-могили, Харцизька, Шахтарська і Тореза. Саме оточення Іловайська в такому разі зовні виглядало справою техніки. Але ситуація виявилась такою, що «ніж», яким військові перерізали атаку з півдня, сам перетворився на уразливий «апендикс», оточений із кількох боків.

Офіційно в звіті Головної військової прокуратури зазначено, що росіянами було вчинено віроломне вбивство 366 українських воїнів, 429 — отримали поранення різного ступеню тяжкості, 300 — потрапили у полон. На сайті Генеральної прокуратури України повідомляється, що Україна передала до Міжнародного кримінального суду інформацію про вбивства українських військових у районі Іловайська

То що ж завадило українцям дотиснути бойовиків? Вторгнення військ РФ — це дуже очевидне пояснення. Але чи не можна було йому запобігти й відповідно скоригувати плани з оточення бойовиків при виході до російського кордону? Чому не був врахований фактор можливого активного втручання російських військ, адже вже був досвід неодноразових обстрілів українських позицій з боку РФ (селище Зеленопілля, селище Побєда тощо)?

14 серпня цього року Генпрокуратура оприлюднила свій довгоочікуваний висновок щодо подій під Іловайськом.

Основних висновків причини трагедії три:

1) низький рівень боєготовності та боєздатності Збройних сил України;

2) численні факти дезертирства, самовільного залишення місць несення військової служби та невиконання наказів начальників серед особового складу в українській армії у той період;

3) окремі помилки керівництва АТО під час планування та проведення військових операцій.

Ці фактори, на думку Генпрокуратури, «перебувають у безпосередньому причинно-наслідковому зв’язку з діяннями ЗС РФ, якими 23-24.08.2014 здійснено віроломне вторгнення на територію Донецької області та віроломне вбивство українських воїнів».

Враховуючи те, що Генпрокуратура — це орган, який не просто досліджує причини подій, а й шукає винних, постає закономірне запитання: чи не занадто загальні висновки на четвертому році війни робить цей орган? Пункт перший явно обвинувачує попереднє керівництво держави, яке перебуває за кордоном. Пункт другий обвинувачує військових, які буквально були доведені до стану паніки. Якщо ще стисліше — в усьому винні неконтрольовані добробати. І лише в пункті третьому скромно згадується факт «окремих помилок» керівництва АТО.

До речі, до послуг органів, які займаються розслідуванням іловайських подій, є напрацювання відповідної комісії Верховної Ради минулого скликання, яку очолював Андрій Сенченко. В нинішньому складі парламенту подібну комісію так і не було створено.

«Безумовно, РФ і путінський режим винні в тому, що сталось як в Іловайську, так і взагалі на Донбасі, — коментує «Дню» Андрій Сенченко. — Але це не позбавляє наших політичних і воєнних керівників відповідальності. Відповідальності не за смерті людей, адже війна — це завжди смерті, а відповідальності за невиконання законів України, що призвело до дезорганізації оборони держави. Має бути відповідальність за неприйняття своєчасних рішень, коли було достатньо інформації. Також має бути відповідальність за прийняття злочинних рішень, коли людей кидали на неминучу смерть без будь-якої надії на досягнення тої чи іншої мети. Суть маніпуляцій навколо Іловайську полягає ось у чому. 2014 року розслідуванням Іловайської трагедії займалися слідча група Генпрокуратури та слідча комісія парламенту. Розслідування включало такі епізоди. 1) Події в секторі D протягом місяця, які передували оточенню в Іловайську. В цьому секторі відбувалися певні події, які запобігли вільному входженню регулярних військ РФ для оточення Іловайська. 2) Розслідування всього, що торкалося планування операцій зі взяття Іловайська. Нас особливо цікавило, що попри те, що був затверджений в Генштабі план воєнної операції, по суті, на виконання цього завдання були кинуті добровольчі батальйони, які приписані до міліції та які мали лише стрілецьке озброєння і 82-мм міномети без боєприпасів. А операція при цьому називалася воєнна. Окрім того, розслідувалося дві спроби деблокування «котла». Комісія ці спроби почала розслідувати одразу, а ось Генпрокуратура на цей момент не звернула уваги. Тоді я як голова цієї комісії звернувся до тодішнього Генпрокурора Віталія Яреми про те, що ці два епізоди упущені. В матеріалах розслідування є документ відповіді Генпрокурора, який написав, що це справедливе зауваження, і дано відповідні вказівки слідчій бригаді Генпрокуратури їх розслідувати. В нинішньому звіті ГПУ про це не згадується жодного слова. Ще один момент — це перемовини щодо виводу військових з «котла». У звіті з цього питання дана дуже однобока відповідь, хоча у Генпрокуратури достатньо інформації про те, як вони проходили, і про бездіяльність вищого політичного керівництва країни. Цей момент просто замовчаний. Тут складно дорікати ГПУ, тому що, на моє переконання, до зміни керівництва в державі ми не отримаємо чесних відповідей щодо подій під Іловайськом, і не лише там».

Трагедія вимагає не лише пошуків винних. Передусім вона вимагає ретельного «розбору польотів». Але часто такий розбір передбачає взяття на себе відповідальності, визнання власних помилок. У нас було дуже мало часу для того, щоб навчитися воювати. А противник нам випав дуже потужний, хитрий і підступний. Стіна Михайлівського Золотоверхого монастиря, яка усипана фотографіями загиблих (справжню кількість яких, на думку експертів, досі так і не встановлено) під Іловайськом, — це болючий докір сучасному українському суспільству і обов’язок не лише шукати винних, а вчитись на помилках.