Право як зброя – 2

Закінчення.

Початок у № 113-114 від19-20 червня 2020

Щоб розібратися в складних реаліях, які породжені війною РФ проти України, та мати правильне уявлення про юридичний інструментарій боротьби проти агресора, в тому числі на міжнародній арені, «День» звернувся до доктора юридичних наук, професора Києво-Могилянської академії, Надзвичайного і Повноважного посла України, судді Міжнародного кримінального криміналу для колишньої Югославії (2002—2005-й роки), Уповноваженого уряду України у Міжнародному суді ООН при розгляді справи про делімітації морських просторів між Україною та Румунією в Чорному морі (2006—2009-й роки) Володимира Василенка.

— В деяких заявах і постановах Верховної Ради «ДНР» і «ЛНР» названі терористичними організаціями. Досі їх так називають і деякі експерти та журналісти. Як це розуміти?

— Такі заяви і постанови були ухвалені у початковій фазі російської агресії, коли у тодішньої влади ще не було чіткого бачення і розуміння зв’язку між діями держави агресора і створенням структур самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Цілком зрозуміло, що тепер їхній статус має визначатись відповідно до Закону від 18-го січня 2018-го. Адже його було ухвалено пізніше і він порівняно з заявами та постановами ВР має юридично обов’язковий характер для всіх громадян України, незалежно від їхніх посад і суспільних функцій.

— Як правильно визначити статус «ДНР» і «ЛНР»?

— Згідно з Законом України від 18 січня 2018-го року, як створені Росією органи в анексованому Криму, так і структури самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» є частинами окупаційної адміністрації РФ. Для керування ними в РФ створені спеціальні органи — в Адміністрації президента Росії Центр управління відновленням, а в уряді РФ Міжвідомча комісія з надання гуманітарної підтримки південно-східними територіями Донецької та Луганської областей. Отже вони не повинні розглядатись як структури, що самостійно здійснюють якісь функції і мають власну суб’єктність. Тому жодні переговори з ними не мають сенсу. Україна має вести переговори лише з Росією і ставити вимоги лише до Росії. Неприйнятними є будь-які переговори з «ДНР» і «ЛНР». Всі переговори з мирного урегулювання мають вестись лише з Росією.

— Відповідно до Закону від 18 січня 2018-го року території Криму і окремих районів Луганщини і Донеччини визначені як «тимчасово окуповані території». Але представники деяких ЗМІ, влади та експерти продовжують називати їх «непідконтрольними Україні територіями». Чи є різниця між цими термінами? Які правові наслідки визнання Україною загарбаних Росією українських територій тимчасово окупованими територіями?

— Положення Закону, які визнають, що загарбані Росією території мають статус тимчасово окупованих не є винаходом українських законодавців. Вони базуються на загальновизнаних нормах міжнародного права, зокрема зафіксованих у IV-й Гаазькій Конвенції 1907-го року про закони і звичаї війни на суходолі, Женевських конвенціях 1949-го року про захист жертв війни та I-му Додатковому Протоколі 1977-го року до цих конвенцій. 

Коли вживають термін «тимчасово окуповані території» це однозначно означає, що певні території держави окуповані іншою державою. В нашому випадку — Росією. Їх окупація стала наслідком збройної агресії.

Термін «непідконтрольні території» можна тлумачити, як території, які виявились неконтрольовані урядом держави через якісь події, що трапились всередині країни, скажімо внаслідок стихійного лиха, громадянського конфлікту, внутрішнього збройного конфлікту. В нашому випадку російська дипломатія і пропаганда стверджують, що частини території України не є окупованими Росією, а контролюються «бойовиками» і «повстанцями», тобто внутрішніми силами, опозиційними українському уряду і тому йому непідконтрольними. Термін «неконтрольовані території» асоціюються таким чином з наявністю в державі внутрішнього конфлікту. Його застосування спрямоване на підтвердження міфу про наявність в Україні громадянської війни або внутрішнього збройного конфлікту, до яких Росія немовби непричетна.

З терміном «тимчасово окуповані території», пов’язані певні правові наслідки. А саме: окупація не дає державі-окупанту жодних підстав вважати ці території своїми (юридично вони продовжують визнаватися частинами території держави, яка їх тимчасово втратила, а отже має право вимагати повернення цих територій); на державу-окупанта лягає вся відповідальність за забезпечення прав людини на окупованих ним територіях; держава-окупант зобов’язана відшкодувати всю шкоду, яка була завдана окупацією.

Термін «неконтрольовані території» не асоціюється з жодними правовими наслідками для держави агресора.

«КРАЇНА ЗВІЛЬНИТЬСЯ І ВІДНОВИТЬ СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ЯКЩО БУДЕ ЗБЕРЕЖЕНА ЇЇ ІДЕНТИЧНІСТЬ»

— Як співвідноситься такі поняття, як «агресивна війна» і «гібридна війна»?

— В інформаційному просторі України після початку збройної агресії Росії для означення її злочинних дій почали використовувати такі терміни як «неоголошена війна», «дивна війна», «прихована війна», «таємна війна», «нестандартна війна», «нелінійна війна», «напіввійна», «війна керованого хаосу» і «гібридна війна» або «гібресія». Найпопулярнішим і широко вживаним став термін «гібридна війна». Можливо застосування зазначених термінів були спробою словесно відобразити специфіку розв’язаною Росією війни. Адже вона за методами свого ведення відрізнялась від традиційних класичних війн минулого. А можливо то лише спосіб уникнути використання точного і юридично вивіреного терміну «агресивна війна». Застосування згаданих евфемізмів цілком відповідає сумнозвісній don’t irritate Russia policy, тобто політиці «не дратувати Росію», на якій схибнулося багато як західних, так і українських політиків та інтелектуалів. В міжнародному праві немає визначення поняття «гібридна агресія». Відповідно не передбачені санкції за таку агресію. Однак від цього вона не втрачає свого небезпечного характеру.

Війна, яку зараз веде Росія проти України і яку називають гібридною насправді має два складники. Перший — збройна агресія, другий — гуманітарна агресія. Збройна агресія, яка кваліфікується міжнародним правом як злочин, має на меті фізичне підкорення або знищення сторони проти якої вона здійснюється; мета гуманітарної агресії — знищення національної ідентичності народу шляхом так званої «м’якої сили».

Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновить свою незалежність, якщо буде збережена її ідентичність. Проте країна просто зникне, ніколи не відновиться і припинить існування, як незалежна держава, якщо її народ втратить ідентичність внаслідок гуманітарної агресії. Гуманітарна агресія в свою чергу має чотири складники. Це — перше, мовно-культурна війна, яку Росія з давніх-давен і повсякчас веде проти України, друге, інформаційно-пропагандистська війна, третє, війна проти української історичної пам’яті і, четверте, конфесійна війна. Це чотири виміри гуманітарної агресії. Якщо така агресія проти будь-якої держави закінчується успішно, то ця держава просто зникає з політичної мапи світу і стає географічним простором. Висновок: у протиборстві з Росією Україна може вистояти лише як українська Україна, яка покладається насамперед на власні сили, але одночасно спирається на своїх союзників та партнерів. Тому надзвичайно важливе завдання не тільки зміцнювати обороноздатність України, а й провадити притомну, адекватну гуманітарну політику, яка має стати знаряддям боротьби за зміцнення української ідентичності.

Натомість персональне ставлення Володимира Зеленського та деяких впливових членів його команди до формування українського гуманітарного простору на основі принципу «а какая разница» викликає серйозне занепокоєння. Воно свідчіть про відмову від проведення україноцентричної гуманітарної політики. Це робить Україну вразливою до російської гуманітарної агресії, становить велику загрозу руйнування її національної ідентичності, а отже і незалежної національної державності.

«ДЕЯКІ ПОЗОВИ УКРАЇНИ Є ХИБНИМИ ТА СУПЕРЕЧАТЬ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНІЙ ПОЗИЦІЇ У ПИТАНІ ВІДСІЧІ РОСІЙСЬКІЙ ЗБРОЙНІЙ АГРЕСІЇ»

— А що таке «правова війна»?

— «Правова війна» або «правовійна» (від англійського терміну lawfare) являє собою зловживання правом, коли право, національне і міжнародне, використовують для обґрунтування порушень міжнародного права. Мета «правовійни» створити віртуальну реальність та уникнути відповідальності за міжнародні правопорушення. В нашому випадку «правовійна» є супутником агресивної війни Росії. Вона полягає у спробах виправдання збройної агресії Росії і переслідує кінцеву мету — нав’язати Україні несправедливі умови врегулювання, які підривають самі основи її існування як незалежної держави.

В свій час 1 березня 2014-го року Путін ініціював ухвалення Державною Думою РФ постанови, яка санкціонувала використання збройних сил РФ на території України під приводом необхідності захисту прав російськомовного населення. Цей правовий акт відіграв роль правової підстави для здійснення збройної агресії проти України. Однак він грубо суперечив вимогам сучасного міжнародного права, відповідно до яких жодна держава не може першою застосовувати збройну силу проти іншої держави за будь-яких обставин і під будь-якими приводами.

Такі інструменти як міжнародний договір і національний закон були використані Росією для виправдання анексії Криму внаслідок збройної агресії. Спочатку там, в умовах російської окупації 16 березня 2014-го року, було проведено псевдо референдум. Наступного дня на основі сфальсифікованих результатів голосування раніше розпущена Верховна Рада АРК проголосила незалежність автономії, а вже 18 березня Володимир Путін підписав із самозваними представниками нелегітимного квазі-державного утворення договір про його входження до складу РФ. Згодом 21 березня відбулась ратифікація цього договору Державною Думою РФ і Крим став суб’єктом РФ. Таким чином шляхом фіктивних і нелегітимних правових оборудок було начебто легально оформлено анексію Криму.

Сьогодні театром правової війни Росії проти України є Нормандський та Мінський переговорні формати. На початку збройної агресії Росії вдалось силою примусити Україну укласти так звані Мінські домовленості. Ці домовленості є нелегітимними з точки зору міжнародного права, оскільки суперечать статті 52-й Віденської конвенції про право міжнародних договорів, яка визнає договори, укладені із застосуванням сили, юридично нікчемними. До того ж ці домовленості ніколи не розглядались Верховною Радою України і не були нею ратифіковані.

Однак Росія застосовує Мінські домовленості для обґрунтування тиску на Україну з метою примусити її піти на неприйнятні умови врегулювання. Використовуючи міф про внутрішній громадянський конфлікт в Україні і заперечуючи участь Росії в агресії проти України, кремлівське керівництво наполягає на започаткуванні між українським урядом і представниками так званих «ДНР» і «ЛНР» безпосередніх переговорів.  Ця вимога має на меті включити їх у переговорний процес як самостійних суб’єктів замість РФ. Таким чином буде створено формальне підґрунтя для позиціонування РФ як посередника у врегулюванні, а не сторони, на яку лягає відповідальність за агресію. При чому керівництво РФ наполягає визнати за ОРДЛО особливий статус, який передбачатиме їх право самостійно визначати засади своєї внутрішньої політики і впливати на розробку і реалізацію зовнішньополітичного курсу України. В разі виконання цих забаганок Росії кремлівське керівництво використовуючи підконтрольні їй маріонеткові структури, буде в змозі втручатись у внутрішні справи України, руйнувати її державну єдність та національну ідентичність, заблокувати її членство в НАТО і ЄС.

Переговори з мирного врегулювання зайшли в глухий кут. З одного боку, РФ не припиняє війну, не виводить свої війська з території України і висуває неприйнятні та нелегітимні претензії до України. З іншого боку, Україна та її партнери продовжують вести переговори в модальності, окреслені неправомірними і юридично нікчемними Мінськими домовленостями.

Якщо українська сторона піде на неприпустимі поступки агресору і задовольнить його вимоги та примхи (а ознаки цього проглядаються в діях команди Володимира Зеленського) поразка України у війні з Росією буде гарантованою. Вона потягне до подальші тяжкі наслідки аж до втрати української незалежності. Якщо позиція української сторони у протистоянні з Росією випливатиме із життєво важливих національних інтересів, ґрунтуватиметься на Конституції України і спиратиметься на міжнародне право, Україна приречена на перемогу.

— Отже, навмисне висуваючи нелегітимні та неприйнятні для України вимоги, Росія саботує мирне врегулювання в рамках Нормандського формату. Чи є у України перспективи досягнути успіху в міжнародних судах?

—  На цьому напрямі ситуація є досить неоднозначною. І прогнозувати тотальний успіх України в міжнародних судах не доводиться. У свій час українські ЗМІ тиражували  і далі тиражують заяви деяких українських посадовців  про те, що Україна доб’ється  справедливості і покарання Росії за збройну агресію у міжнародних судах. Ці заяви провокують сильні емоції і підвищені очікування в українському суспільстві.

—  Це дійсно так. Яким же є реальний стан речей?

— На сьогодні Україна подала 5-ть позовів проти РФ до Європейського Суду з прав людини, один позов до Міжнародного Суду ООН, започаткувала провадження у Міжнародному арбітражному трибуналі з морського права та звернулась до Міжнародного кримінального суду. Картина начебто вражаюча, але оманлива.

— Стільки позовів в кількох судах.  Чим це викликано?  Якщо йдеться про міжнародну відповідальність Росії за один тяжкий міжнародний злочин — злочин агресії, чи не краще було б подати один солідний, великий позов до Міжнародного суду ООН, як її головного судового органу?

—  Взагалі хід цієї думки правильний. Але реальне життя складніше. Відповідно до свого статуту Міжнародний Суд ООН має право розглянути будь-яку справу тільки в тому випадку коли сторони спору дають свою ясно висловлену згоду на такий розгляд.

На початковій стадії російської збройної агресії, МЗС України надіслав офіційну ноту МЗС Росії з пропозицією звернутись до Міжнародного суду ООН для з’ясування правових аспектів нової ситуації, що виникла у взаєминах обох держав. Однак навіть це досить стримане звернення було проігнороване російською стороною.

За таких обставин Україні залишалась лише можливість хоч якось реагувати на протиправну поведінку Росії за допомогою використання  так званих «арбітражних застережень» в окремих міжнародних угодах. Сторони таких угод попередньо погоджувались звертатись до міжнародних судових інстанцій в разі виникнення між ними спорів, пов’язаних з тлумаченням, невиконанням або порушенням положень конкретних угод.

Аналіз чинних для України і Росії міжнародних угод виявив лише чотири договірні акти із статтями про «арбітражні застереження». Такими є: стаття 33 Європейської конвенції 1950-го року про захист прав людини; стаття 22 Конвенції 1965-го року про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; стаття 24 (І) Конвенції 1999-го року про боротьбу з фінансуванням тероризму; статті 286-288 та додатки VI, VII, VIII Конвенції ООН 1982-го року про морське право.

Україна  також скористалась пунктом 3 статті 12 Римського статуту і звернулась до Міжнародного кримінально суду із запитом щодо розслідування злочинів, вчинених Росією під час її збройною агресією проти України.

Таким чином потенціал використання можливостей міжнародних судів для захисту інтересів України в умовах російської агресії виявився дуже обмеженим і нині є вичерпаним.

— На що ж за таких обставин може розраховувати Україна? Яких рішень слід очікувати від міжнародних судів?

— Насамперед, слід зазначити,  що всі звернення України до згаданих міжнародних судів не стосуються встановлення факту збройної агресії Росії, вирішення питання про відповідальність держави-агресора, визначення форм та обсягів цієї відповідальності, а також відшкодування Україні збитків, яких вона зазнала внаслідок агресії.

Навіть позитивний для України розгляд справи в МКС може завершитись лише встановленням кримінальної відповідальності вищих посадових осіб РФ за воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні під час агресії, та винесення їм відповідних вироків. Але для цього Україна повинна  надати МКС належні докази. Поки що на думку Прокурора МКС, цього не сталось. Хоч на сьогодні ним нарешті визнано наявність міжнародного збройного конфлікту між Росією і Україною. Однак питання реалізації відповідальності РФ як держави-агресора, МКС не розглядатиме через процесуальні обмеження, які встановлені в його статуті.

Позови України в Європейському суді з прав людини, Міжнародному суді ООН, Міжнародному Арбітражному Трибуналі з морського права стосуються порушень Російською Федерацією окремих міжнародних угод таких як Європейська Конвенція зі захисту прав людини, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про боротьбу із фінансуванням тероризму, Конвенція ООН про морське право.

Провадження в згаданих міжнародних інстанціях  обмежуватимуться встановленням відповідальності Росії не за збройну агресію Росії проти України, а за невиконання міжнародних зобов’язань за певними конвенційними актами. Питання ж відповідальності РФ за скоєння власне збройної агресії та порушення нею норм міжнародного гуманітарного права не розглядатиметься.

Хочу особливо наголосити, що деякі позови України є концептуально і змістовно хибними та суперечать загальнодержавній позиції у питані відсічі російській збройній агресії і подоланні її наслідків.

«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ЛЯГАЄ НЕ ЛИШЕ НА БЕЗПОСЕРЕДНІХ ВИКОНАВЦІВ, АЛЕ І НА РОСІЙСЬКУ ФЕДЕРАЦІЮ, ЯК ДЕРЖАВУ-АГРЕСОРА»

— Що ви маєте на увазі? Про які саме позови йдеться і чому?

— Щодо наших позовів в ЄСПЛ, то вони належним чином документовані, враховують практику ЄСПЛ і стосуються порушення Росією прав людини, як в Криму так і на сході України. І тут можна розраховувати на певний успіх.

Але серйозне занепокоєння викликають можливі наслідки розгляду позовів України в Міжнародному суді ООН та Міжнародному арбітражному трибуналі з морського права. Складається враження, що позов в міжнародному суді ООН готувався поспішно без залучення представників українського експертного середовища з розрахунком на швидкий успіх. Після реєстрації 16 січня 2017-го року українського позову і розміщення його тексту нас сайті Суду мною зверталась увага МЗС на певні його недоліки. Однак належної реакції з боку осіб, відповідальних за супровід провадження в Міжнародному суді, не відбулося. Внаслідок цього, на мою думку, цей позов має суттєві вади. Першою ознакою негативних наслідків цих вад став Наказ Міжнародного суду ООН від 19 квітня 2017-го року щодо застосування тимчасових засобів. В цьому наказі вимоги України до РФ були задоволені лише частково.

— Чому це сталося?

— Через суттєві вади українського позову. До Міжнародного суду ООН всупереч його практиці було подано один позов, який об’єднував матеріали про порушення  РФ двох різних за своєю природою Конвенцій — про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та Конвенції про заборону фінансування тероризму. Це було явно помилковим рішенням, оскільки вимоги до доказової бази і доведення порушень обох Конвенцій є різними. У випадку Конвенції про заборону фінансування тероризму вони є набагато складнішими і не були  виконанні Україною. Тому у своєму Наказі Суд не задовольнив вимогу України щодо заборони Росії в подальшому вдаватись до дій, які порушують цю Конвенцію.

На мою думку в позові є і інші вади. Так звані «ДНР» і «ЛНР» кваліфікуються, як «незаконні озброєні групи», що вчиняли акти тероризму, такі як знищення цивільного літака рейсу «MH-17»,  обстріли цивільного населення, бомбардування населених пунктів, вбивства, тортури, переслідування цивільного населення. Насправді, в світлі норм як загального міжнародного права, так і міжнародного гуманітарного права, сформовані під ширмою «ДНР» і «ЛНР»  збройні формування є іррегулярними підрозділами ЗС РФ, тоді як структури самих «ДНР» і «ЛНР» виконують функції її окупаційної адміністрації. Скоєні ними злочини є не актами тероризму, а воєнними злочинами або злочинами проти людяності. Відповідальність за такі злочини лягає не лише на безпосередніх виконавців, але і на Російську Федерацію, як державу-агресора.

В разі визнання Судом «ДНР» і «ЛНР» статусу «терористичних організацій» або «озброєних груп», буде створено правове підґрунтя для заперечення Росією наявного міжнародного збройного конфлікту, породженого її збройною агресією проти України.

Нарешті явно неправильно і невиправдано обмежені часові і просторові рамки претензії до Російської Федерації щодо порушення нею Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Позовні вимоги України стосуються лише подій в Криму після його анексії Російською Федерацією в 2014-му році. Але порушення Конвенції Російською Федерацією почались задовго до її збройної агресії проти України. Вони відбувались і були спрямовані проти української меншини та її представників на території самої Росії. Після початку збройної агресії порушення Конвенції стали нормою не лише в Криму, але і на тимчасово окупованих агресором територіях Донецької і Луганської областях. Доводиться тільки здогадуватись, що було спонукальним мотивом суттєвого обмеження позовних вимог України тільки щодо протиправної поведінки РФ лише на території Криму і лише після 20 лютого 2014-го року.

— А як слід оцінювати попереднє рішення Міжнародного морського арбітражного трибуналу, адже воно ухвалене на користь України?

— Це так. Але за великим рахунком це рішення працюватиме проти України. І причиною цього є те, що юридично хибною була позиція української сторони в тій частині позову в Трибуналі, що стосувалася силового захоплення кораблів ВМС України у Керчинській протоці.

Вимоги України звільнити кораблі та їхні екіпажі ґрунтується на положеннях статті 32-ї Конвенції ООН про морське право. Але ж Конвенція розрахована на застосування в умовах миру, а не війни. Під час війни на морі у відносинах воюючими починають діяти закони та звичаї морської війни. Відповідно до них норма про імунітет в умовах війни не діє. Кораблі воюючих сторін мають право атакувати один одного скрізь, крім територіальних вод нейтральних держав. В разі захоплення іншою стороною кораблі стають законним воєнним трофеєм, а члени їхніх екіпажів — військовополоненими.

Збройна акція російських ВМС була епізодом збройної агресії Росії проти України. Отже використання українською стороною статті 32-ї Конвенції з морського права як підстави для звільнення кораблів та їхніх екіпажів є рівнозначним визнанню наявності мирних відносин між Україною та Росією і запереченню факту збройної агресії Росії проти України.

Проміжне рішення Трибуналу, ухвалене на користь України, сприяло звільненню з російського полону українських моряків і поверненню захоплених воєнних кораблів у розграбованому стані. Уповноважена України в Трибуналі О. Зеркаль повідомила українське суспільство про перемогу. Однак це, на мою думку, Пірова перемога. Адже Росія неодмінно використовуватиме підтверджену міжнародним судом офіційну позицію України для посилення міфу про наявність в Україні внутрішнього конфлікту і заперечення своєї участі у збройній  агресії проти України, а, відтак, і для уникнення відповідальності за цей злочин.

Звільнення українських моряків слід було б добиватись в рамках триваючого процесу обміну військовополоненими, а не ціною підриву загальнодержавної позиції у питанні відсічі збройній агресії Росії та подоланні її наслідків.

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

«СИСТЕМНА І ЦІЛЕСПРЯМОВАНА РОБОТА В НАПРЯМКУ ПІДГОТОВКИ КОНСОЛІДОВАНОЇ ПРЕТЕНЗІЇ ДО РОСІЇ НЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ»

— Отже загальна картина не дуже втішна? А скоріше — зовсім невтішна. Чи можна знайти інструментарій для ефективнішого захисту національних інтересів України в умовах триваючої збройної агресії Росії?

— В арсеналі міжнародного права такий інструментарій є. Треба лише вміти використовувати його належним чином і мати стратегію такого використання.

Першим практичним кроком в цьому напрямі має стати затвердження на найвищому рівні детально розробленої загальнодержавної і обов’язкової для всіх органів і посадових осіб позиції у питанні відсічі збройній агресії Росії та подоланні її наслідків. Цей документ має бути основою для підготовки консолідованої претензії України до Російської Федерації, як держави-агресора. Відповідно до міжнародного права наявність такої претензії є необхідною первинною умовою початку реалізації відповідальності держави за вчинення будь-якого міжнародно-протиправного діяння.

Розробка обох документів має здійснюватись спеціальним органом центральної виконавчої влади.

— Чи зробила щось українська влада в цьому напрямку?

— Однозначної відповіді на це питання у мене немає. Можна сказати, що зроблено і багато, і мало, і практично нічого. З початком російської агресії різні українські відомства почали і продовжують накопичувати матеріали, документи, свідчення, які можуть бути використані для підготовки консолідованої претензії до Росії. Однак системна і цілеспрямована робота в цьому напрямку не здійснюється. Жодне державне відомство самотужки неспроможне підготувати таку претензію, оскільки шкідливі наслідки збройної агресії Росії вразили всі сфери суспільного і державного життя.  Отже необхідно створити спеціальний орган, уповноважений готувати таку претензію.

Закон від 18 січня 2018-го року у пункті 4 статті 6 передбачає, що з метою узагальнення правової позиції держави та підготовки консолідованої претензії, Кабінет міністрів України має вжити «необхідних заходів для утворення міжвідомчого координаційного органу». Однак Кабінет міністрів України формально поставився до реалізації Закону і замість спеціального органу центральної виконавчої влади своєю Постановою від 12 грудня 2018-го року створив міжвідомчу комісію із статусом тимчасового консультативно-дорадчого органу Кабміну. Практично цей орган виявився мертвонародженим, оскільки в Постанові Кабміну належним чином не визначено повноважень комісії і зовсім не передбачено механізму її діяльності. Результати роботи комісії невідомі. Принаймні якась публічна інформація про це відсутня.

У Верховній Раді 11 лютого 2020-го року було зареєстровано законопроект №3057 «Про Національне агентство України з питань подолання наслідків збройної агресії Російської Федерації». Цей законопроект внесли більше 50-ти народних депутатів, які належать до різних фракцій. Ухвалення цього Закону може і повинно стати відправною точкою для початку системної роботи, спрямованої на практичну реалізацію міжнародно-правової відповідальності Російської Федерації за збройну агресію.

Перед новоствореним органом постане складне завдання. Йому доведеться обробити колосальний масив інформації, накопичений різними відомствами. Упорядкувати і належним чином оформити матеріали з метою створення солідної, переконливої доказової бази. Вона не повинна викликати жодних сумнівів щодо вчинення Росією збройної агресії проти України разом із задіянням, як регулярних так і іррегулярних формувань її ЗС. Розробити єдині методики підрахунків шкоди та збитків, яких зазнала Україна.

Ключовою частиною консолідованої претензії має стати визначення масштабів відшкодування Українській державі, українському суспільству і громадянам та обґрунтування вимог щодо обсягу, форм і способів такого відшкодування.

Така претензія стане і залишатиметься офіційним документом, який однозначно зафіксує правову позицію України й чітко окреслить її вимоги до РФ, як держави-агресора, при чому ці вимоги не матимуть терміну давності. Відмова Російської Федерації від розгляду консолідованої претензії створить додаткове правове підґрунтя для продовження та посилення міжнародних санкцій, застосовуваних проти неї міжнародною спільнотою для реалізації її відповідальності.