Слід навчитися дивитися не лише на суходіл

У Законі «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» про територіальне море і виключну (морську) економічну зону України, яка є невід’ємним елементом державного суверенітету нашої держави, — ані слова. В іншому Законі «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ухваленому 2014-го, в якості тимчасово окупованих зазначено: «Внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України». Водночас, не визначено, які конкретно морські акваторії в межах територіального моря та виключної морської економічної зони України є окупованими (з обчисленням від прямих вихідних ліній тощо) та їхній статус, а також нічого не сказано про державні дії в межах окупованих та прилеглих до них морських акваторій...

Гіркий історичний досвід свідчить, що саме ігнорування морської тематики у внутрішній і зовнішній політиці України призвело до втрати Криму і продовжує негативно впливати на Україну. Слід нагадати, що виключна (морська) економічна зона України в Чорному та Азовському морях за розмірами втричі (!) більша за територію Криму. Це величезна цінність України, на яку поширюються суверенні права нашої держави. Водночас, станом на сьогодні, частина цих акваторій є окупованими. При цьому не лише навколо Криму, а й поза його межами: уже після анексії Криму Росія окупувала розташовані на континентальному шельфі України газові родовища поблизу Одеси, а також розпочала будівництво Керченського мосту, який негативно впливає на українське Приазов’я.

Український континентальний шельф Чорного моря є привабливим у плані розробки та використання надр, бо коефіцієнт успішності геологорозвідки досягає значення 0,5 — 0,6, тоді як середньосвітовий показник — 0,3. Це означає, що з 10 пробурених свердловин п’ять-шість є успішними. За оцінками американської IHSCERA, собівартість тисячі кубічних метрів газу на родовищах лідерів морського видобутку становить: Норвегії — від 70 до 200 доларів, Індонезії — 60 — 140. У північно-західній частині Чорного моря із запасами до 300 млрд кубічних метрів газу собівартість видобутку становить 75 — 125 доларів за тисячу кубометрів, тобто це є вигідним Україні. Навіть з тарифами, які використовуються в нашій державі для обчислення кінцевої вартості газу для населення, це могло би бути 145 — 195 доларів за тисячу кубів, порівняйте з 240 доларами, які платять за газ пересічні громадяни України, і картина буде маслом.

Проте станом на сьогодні жоден кубічний метр цього газу не видобувається Україною, тим часом як це робить... Росія. Так, із Одеського газового родовища, яке розташоване в межах виключної (морської) економічної зони України і не має жодного стосунку до окупованого Кримського півострову, Росія за чотири роки викачала 3,857 млрд кубометрів газу. Якщо рахувати за закупівельними нетто-цінами «Нафтогазу України» (4,942 гривень за кубометр), то це 19,061 млрд грн прямих збитків України.

На порушення міжнародних норм і правил Росія активно будує Кримський міст, який має з’єднати Крим автомагістраллю і залізничним сполученням з Таманським півостровом. Лише через заборону проходу суден Керченською протокою у зв’язку з будівництвом мосту морські порти українського Приазов’я втратили майже півмільярда гривень. У жовтні 2017 року Росія встановила арку мосту з прольотом заввишки у 35 метрів та у зв’язку з цим суттєво обмежила габарити суден, які можуть проходити під мостом. Під час участі в Міжнародній конференції з морської безпеки наприкінці 2017 року міністр інфраструктури України Володимир Омелян наголосив, що близько 50% морських суден, які були завантажені на терміналі «УкрТрансАгро» (порт Маріуполь) за 2016 маркетинговий рік, не відповідають запровадженим Росією габаритним обмеженням. Зростання вартості фрахту впливає на розподіл руху агропродукції, що експортується Україною в бік портів Чорного моря, і призводить до значного падіння ставок перевалки в портах Азовського моря, а також до зменшення завантаження зернових терміналів і портів Маріуполь та Бердянськ. Фактично збитки у втраті вантажопотоку та, як наслідок, недоотримані портових зборів у портах Маріуполь та Бердянськ, пов’язані з будівництвом Керченського мосту 2017 року, оцінюються: порт Бердянськ — втрата 448,7 тис. тонн вантажопотоку, недоотримання портових зборів — 5,6 млн грн, Маріупольський порт — 705 тис. тонн вантажопотоку, недоотримання портових зборів — 3,5 млн грн. Загалом будівництво Керченського мосту знизило вантажопотік Бердянського порту на 30%, Маріупольського — на 43%. Неважко підрахувати загальні фінансові збитки лише цих двох українських портів 2017 року — з урахуванням діючих цін на фрахт і перевалку вони становлять близько 1,547 млрд гривень. 2018 року ці показники можуть бути значно більшими, адже арку мосту встановлено лише у жовтні 2017 року. Не треба вдаватися до ілюзій — міст і далі буде використовуватися для дестабілізації українського Приазов’я.

Існують також потенційні загрози, наприклад, загрози безпеці мореплавства через можливість застосування морських мін або ембаргових дій у гібридному форматі, уразливість портової інфраструктури через її незахищеність, імовірність ворожих дій у підводному просторі й багато іншого. Але де гарантії того, що потенційні загрози не стануть реальними? Згадаємо історію: мінна війна в Чорному морі, особливо в його північно-західній частині була потужною складовою Першої та Другої світових війн. Уявімо, що може статися через раптовий підводний вибух під корпусом цивільного судна, яке рухається поблизу одного з портів Одеського приморського хабу? Будьте певні: світові морські транспортні оператори відразу відкличуть комерційні судна з цього району до гарантованого очищення акваторії від морських мін — за досвідом потужним протимінним силам для цього потрібні місяці, а коли їх немає, то що робити? Економічні втрати від зупинення морських перевезень та портової перевалки будуть колосальними...

Не хочу наганяти страх ні на пересічних громадян, ні на політиків. Але поінформованість означає можливість прийняття адекватних рішень. Адекватні рішення — це коридор для імплементації доцільного. Дійсно, виникає питання: що з усім цим треба робити, як можливо уникнути негативних наслідків та втрат? Відповідь досить тривіальна: як і в будь-які часи, головний союзник держави на морі — її сильні ВМС. Однак, коли вже минає четвертий рік війни, таких у України немає. Це можливо пояснити континентальним мисленням української політичної еліти, але виправдати — ні.

Після подій у Криму Україна втратила Північно-Булганакське, Східно-Казантипське та Стрєлкове родовища в Азовському морі, Одеське, Голіцинське, Архангельське і Штормове — в Чорному. Через будівництво Кримського мосту держава обмежена у портовій діяльності на Азовському морі. Слід відверто визнати: наші інтереси, інфраструктура і суверенні права на морі уразливі й потребують надійного захисту. Маєш сильні ВМС, які спрямовані на захист національних інтересів на морі, — маєш гарантовану захищеність від загроз із морського напрямку. Не маєш цього — готуйся до втрат. Це аксіома. Слабкість на морі може коштувати Україні державності, бо той, хто контролює прибережні морські акваторії, той контролює берегові території. І ніяк не навпаки.

Станом на сьогодні прямі втрати України від ворожих дій Росії на морі поза анексією Криму склали 20,61 млрд грн. Цієї суми було би досить для створення асиметричних військово-морських спроможностей, призначених для адекватного реагування на існуючі загрози на морі й відвести їх від України, а також розв’язання нагальних житлових проблем військових моряків в Одесі, Миколаєві та інших базах і гарнізонах. Було б досить...

Політика безпеки держави — це абсолютно конкретні речі, які повинні: а) спиратися на державні інтереси в галузі безпеки та оборони; б) мати чіткі засади, рамки та умови реалізації цієї політики; в) бути керівними для спрямування діяльності органів державного та військового управління, насамперед дій на випередження. Під час засідання Ради національної безпеки та оборони України 17 січня було обговорено й підтримано проект закону «Про національну безпеку України». ЗМІ зазначають: проект закону ставить завдання членства України в НАТО і ЄС — це вкрай важливо. Але, на жаль, він не опублікований, і на сьогодні немає можливості оцінити: чи не забули знову про море? Українській політичній еліті, врешті-решт, слід навчитися дивитися не лише на суходіл...