Надмірна спрага влади призвела до падіння ангелів; надмірна спрага знання призводить до падіння людини; але милосердя не може бути надмірним і не заподіє шкоди ні ангелу, ні людині.
Френсіс Бекон, англійський політик, державний діяч, вчений, філософ і есеїст

Спадкова «гібридність»

Олена СТЯЖКІНА: «Ми свідомо говоримо про «деокупацію», адже практика звільнених територій демонструє, що там, де немає російської армії, — немає і війни»
8 листопада, 2016 - 17:45
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Днями в Українському кризовому медіацентрі відбувся круглий стіл на тему «Деокупація: як це працює?». Заявлена мета аналітичного центру CONKORDO в партнерстві з Донецьким прес-клубом — ініціювати регулярну дискусію (один або два рази на тиждень) і закликати долучатися до створення інтелектуального гуманітарного фронту України у форматі спільної дії. До участі в заході було запрошено істориків, волонтерів, юристів та представників держави.

Основні питання і меседжі заходу:

Чи готова країна до закінчення війни? Як станом на сьогодні виглядає стратегія деокупації територій, що будуть визволені? Чому запит на покарання має бути реалізований через «Закон про колаборацію», а не «Закон про десепаратизацію»? Чому взагалі термінологія важлива для перемоги у війні та формування історичної пам’яті про неї? Якою є функція освіти у процесах повернення та розвитку українського культурного загалу? Що таке «спільна дія» та які заходи слід реалізовувати вже зараз?

Предметом національної публічної та експертної дискусії, на думку учасників круглого столу, має стати світовий досвід розбудови громадянського суспільства в зруйнованому війною середовищі Донбасу. Потрібне вивчення і використання прикладів ефективного відновлення звільнених територій. Щодо останнього прозвучала думка, що Донбасу потрібно не стільки відновлення, скільки переосвоєння. Старий, «совковий», прокомуністичний Донбас навіть після визволення означатиме глуху історичну діру. Саме тому ці території потребують якісно нового підходу до розвитку.

Слушною є позиція співорганізатора цього заходу історика Олени Стяжкіної, яка абсолютно точно зробила акцент на терміні «деокупація», навмисне відкинувши визначення «реінтеграція». Слід нагадати, що газета «День» регулярно порушує проблематику підходу до відновлення територіальної цілісності країни з позиції збереження державності. Тому приклад — низка статей та інтерв’ю цього року («Реiнтеграцiя чи деокупація?», №96-97, 2016 р.; «Стратегія деокупації чи «освоювання коштів»?», №155, 2016 р.; «З чого починається деокупація?», №54, 2016 р.). Справді, відхід від чіткого розуміння того, що ніякої реінтеграції окупованих територій апріорі бути не може без звільнення їх від російської армії і колаборантів, не лише плутає західний світ (РФ цим користується для позиціонування війни на Донбасі саме як внутрішній конфлікт в Україні), а й підмінює поняття.

 «Ми свідомо говоримо про деокупацію, — наголошує Олена Стяжкіна, — абсолютно розуміючи, що процес агресії РФ на території України має багато інших складових, зокрема інформаційну, цивілізаційну, антиолігархічну напруженість, соціальний контекст тощо. Практика звільнених території демонструє, що там, де немає російської армії, танків і «Градів», там немає й війни. Часто наші міжнародні партнери та навіть внутрішні вороги використовують різні сюжети і теми для побудови ліній десепаратизації, реінтеграції, тобто такого собі «ірландського сценарію». Цей підхід нав’язується силами реваншу, і так за 20 років ми точно можемо отримати ірландський варіант, а маємо насправді отримати єдину Україну. Тому слова та визначення дуже важливі для правильного розуміння ситуації, в якій ми перебуваємо, й, відповідно, розбудови адекватних стратегій».

Присутні переконані, що для деокупації Донбасу потрібен широкий спектр інструментарію, а не копіювання існуючих форматів вирішень конфлікту. І, безумовно, необхідно розробляти правову стратегію вимог до окупанта щодо компенсації завданої Україні та громадянам шкоди внаслідок агресії. Про це, зокрема, наголосила консультант комітету ВРУ з питань соцполітики, зайнятості та пенсійного забезпечення Олена Малєнкова.

Окрім того, рано чи пізно потрібен буде суд над колаборантами. Причому не стільки заради їхнього засудження, скільки для «права на відповідальність» тих, хто не за власною волею вимушений працювати під владою окупанта. Олена Стяжкіна пропонує розробити закон «про колаборацію» з метою «очищення тих українських громадян, які вимушено перебувають на окупованих територіях». Вона переконана, що перед українцями (і не лише жителів Донбасу) стоїть завдання створювати реальність завтрашнього дня з тим, щоб «бути соняшником в полях Донбасу на рідній землі, а не пилом на російських чоботах». 

Адвокат із Луганська Наталія Целовальниченко під закінчення заходу взяла коротке слово і висловила незгоду з пропозицією розробки згаданого закону «про колаборацію». Вона вважає, що ця робота не входить до компетенції істориків. Більш того, принциповим стоїть питання про те, «чи зможе держава адекватно підходити до питання колаборації в той час, як у самого глави держави залишаються активи у РФ, а його підприємство сплачує податки в бюджет агресора».

Гуманітарна забарвленість заходу контрастувала з такою постановкою питання. Хоча порушена тема відносин вищої державної ланки з окупантом пролила світло на позицію — радником міністра з окупованих територій Олесею Цибулько. Остання заявила, що в міністерстві воліють уникати визначення «деокупація», адже це вимагає тривалого часу для доведення. Цибулько пояснила, що, виявляється, в Міністерстві з окупованих територій використовують словосполучення «розбудова миру». На жаль, формат зустрічі не дав можливості поставити пані Цибулько закономірне запитання — чи не від агресора залежить мир, який його й порушив? Більш ніж сім сотень російських танків (не враховуючи реактивні системи залпового вогню, завезені кадрові військові тощо) на Донбасі, виявляється, не є приводом для офіційного застосовування терміну «деокупація».

Звідки з’являється дивна кволість у представників держави, коли йдеться про принципові моменти загрози державності? Інколи досить навіть волонтерові потрапити до владних кабінетів, як їхня риторика змінюється, а визначення принципових моментів розмивається. А саме в розмитості визначень часто криється або чийсь інтерес, прикритий дипломатією, або те, що ми називаємо «гібридною війною», коли під соусом примирення подається отрута нищення основ державності. До речі, саме на волонтерів часто покладено місію з практичної деокупації. Адже навіть звільнені території потребують у місцевих деокупації свідомості. Волонтери безпосередньо спілкуються з населенням, возять їм допомогу, займаються з дітьми в школах, але, як визнали присутні, й вони виснажуються та вже самі потребують моральної допомоги. Причина? Відсутність системності та чітких орієнтирів від самої держави.

Керівник Аналітичного центру «Фабрика думки Донбас» навів тривожну тенденцію. 18% мешканців окупованих територій Донецької області ідентифікують себе як громадяни «ДНР». Тут із самого початку треба зазначити, що проблематика самоідентифікації на Донбасі полягала саме у відсутності такої самоідентифікації. Таким чином, пересічному мешканцю сходу України окупант за умов тотального володіння ЗМІ легко може навіяти будь-які психологічні прив’язки. До цього можна додати схильність місцевого пролетаріату до патерналізму та безпосередньої близькості до РФ. Та головним висновком зі згаданої цифри має бути фактор втраченого часу. За два з половиною року окупації ворог поступово привчає населення до святкування дат, вивчення історії за російськими підручниками, останні з яких датовані 2016 роком. 

Учасники круглого столу погодились з тим, що Донбас в 90-х роках за часів правління Леоніда Кучми був фактично відданий конкретному клану. А отже, можна сказати, що окупаційна гібридність триває ще з моменту приходу до влади 1994 року згаданої персони, який ішов на президентство з проросійськими гаслами, а згодом — перед другим терміном (з 1999-го року) — призначив очільниками Луганської і Донецької областей Олександра Єфремова та Віктора Януковича, відповідно. З тих часів проросійські сили плодились на Донбасі та в Криму зі швидкістю бактерій в багні. Проукраїнські еліти з тверезою позицією просто не знаходили ґрунт для розвитку. Натомість формувались течії псевдопатріотів, які на виборах виконували технічну роль для провладних сил.

2004 року, після перемоги так званої Помаранчевої революції, з’явилась надія на українізацію східних регіонів. Зрештою, проукраїнські сили, які за президента Ющенка підняли голову і фактично «засвітилися» на Донбасі, після реінкарнації Януковича потрапили «під роздачу». До президентських виборів 2010 року Донбас прийшов із глевким проукраїнським електоратом, який, наприклад, у Луганську ніяк не міг збагнути, чому БЮТ представляє людина, близька до Олександра Єфремова, а саме — Наталія Королевська. По всьому видно, що ще з 90-х років така гібридність була спадкова. І саме нею в певний зручний момент скористався агресор. Як сказала Олена Малєнкова: «Агресія впала на підготовлений ґрунт». А отже, і деокупувати українські землі можна лише тоді, коли на «материковій» Україні буде відпрацьовано чітку лінію визначень.

Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 
Рубрика: