Три невикористаних шанси

У Варшаві відбулася дводенна міжнародна конференція «Три революції — портрети України», в якій взяли участь зокрема, екс-президенти Польщі Александр Кваснєвський та України Віктор Ющенко. Конференцію також відвідав український віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко, який відзначив, що «під час кожної з трьох сучасних українських революцій народжувалася нова Україна». Остання репліка риторична і потребує окремої дискусії. Чи справді ці три віхи, які були шансами для змін, якісно вплинули на розвиток держави? Слід нагадати, що останній масовий протест, який отримав назву Революція гідності зрештою розв’язав руки Кремлю по розгортанню агресії проти України і окупації частини її територій.

«Три революції» — це дослідницький проект, який втілюється під керівництвом експертів з питань Центрально-Східної Європи — Павела Коваля та Джорджа Мінка. Цей проект присвячений вивченню трьох подій в новітній історії України — Революції на граніті 1990 року, Помаранчевій революції 2004 року та Революції гідності 2013—2014 років. 

Ще за часів дотліваючого СРСР в Києві відбулися протести студентів, які прийнято називати Революцією на граніті. Акція тривала з 2 до 17 жовтня 1990 року. Однією із вимог молоді була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Зрештою студенти добились свого і акція завершилась підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання всіх вимог. Щоправда, кінець кінцем відставка технократа Віталія Масола, гріх якого полягав лише в тому, що він був представником комуністичної верхівки України, відкрила дорогу у владу Леоніду Кучмі. Останнього прийнято було пов’язувати із «Южмашем», тобто так саме директором-технократом, забуваючи про те, що Кучма зробив кар’єру саме по партійній лінії.

Присутність на конференції в Польщі Кваснєвського та Ющенка показова. Адже одразу виникає запитання, виходячи з тематики, відсутності третього фігуранта подій 2004-го року — вже згаданого Леоніда Кучми. Пригадуючи ті події, слід зазначити, що після того, як Леоніду Даниловичу не вдалося залишитися на третій строк, він зробив ставку на Віктора Януковича як свого наступника. Тоді в першому турі виборів, ще до масових протестів, Кучма, опустивши бюлетень у скриньку, сказав, що він «голосував за стабільність». Фальсифікації в другому турі спровокували масовий протест українців. Ситуація виходила з-під контролю. Робити ставку на Ющенка він не міг, хоч той називав його в свій час «батьком» та підписав сумнозвісний «лист трьох», де протестувальників акції «Україна без Кучми» назвав екстремістами та націонал-соціалістами (Майдан чомусь цей факт Ющенку забув пригадати.) Ющенка не сприймала Москва. Тому Кучма і заручився підтримкою Януковича від Путіна (про це останній говорив в одній із своїх прес-конференцій).

Коли ж настала морозна буремна осінь 2004-го, рятувати становище приїхав президент сусідньої Польщі Кваснєвський. Тоді і відбулася домовленість про передачу влади Ющенку та збереження гарантій безкарності для Кучми. Проросійський Янукович пішов в опозицію, а Москва в свою чергу зробила відповідні висновки. І вже 2007 року під час дострокових парламентських виборів ми вперше почули про автобуси з «тітушками» та за словами тодішнього командувача ВВ МВС України Олександра Кіхтенка, стояли на межі кровопролиття. Кіхтенко свого часу ділився з «Днем» спогадами про те, що вже тоді Росія намагалась випробувати технології кривавих провокацій під час протестів в Києві (так, саме 2007-го, хоча мало хто про це пам’ятає). Як відомо, цю технологію Росії доведеться застосувати вже на початку 2014-го року.

«Історія останніх українських революцій — це історія змов на тлі громадського обурення. Змови у верхах існують з 1991 року, — коментує «Дню» Віктор Небоженко. — Тоді відбулася фактична змова національно орієнтованих політиків із комуністичним керівництвом з метою отримати відповідну владу. Для комуністичної номенклатури — це був шанс зберегти свою владу в Україні. Зрештою націонал-демократів відсунули від влади або використали, дискредитували. Подібна змова відбулася і в 2004 році. Тоді була система гарантій для Кучми, в обмін на передачу влади. Звичайно, Кучма подібні розмови вів і з «донецькими». Але Кучма і Ющенко краще розуміли один одного. Ющенко вважав себе «сином» Кучми, а Кучма вважав себе його «батьком». За Ющенка він відчував себе у безпеці і був щонайменше просто безкарною особою. «Донецькі», хоч він і зробив напередодні ставку на Януковича, йому могли влаштувати проблеми. Ми це, до речі, побачили потім — в 2011-му, коли проти Кучми було відкрито кримінальне провадження у «справі Гонгадзе». Що стосується самого Ющенка, то звичайно у нього був шанс реформувати країну, але він втратив час».

Криваві події 2014 року начебто вже мали точно навчити українське суспільство відчуття джерела небезпеки. Справедливе обурення мас в певний момент було спрямоване на низку не завжди однозначних кроків — захоплення держустанов, використання «коктейлів Молотова», похід активістів до Верховної Ради буквально під заклання. Зрештою Янукович, який на той час заважав кланам, що конкурували з «донецькими», дійсно втік, але що це реально змінило в країні? Суттєвих реформ немає, окупована частина території, вбиті та покалічені тисячі людей. Напевно, задумуючи Майдани, суспільству все-таки варто думати і про якісну альтернативу, а не тільки про повалення режиму.

«Майдани є паралельним процесом змов, хоч безумовно вони і взаємопоєднані, — продовжує Віктор Небоженко. — Щодо того, що Кучма опинився на переговорах в Мінську, дозволю собі висловити наступну гіпотезу. Так виявилось, що від Україні в перемовному процесі, крім Євгена Марчука, ніхто не займає професійну державницьку позицію. Звідси і відповідні підписані акти, які не містять в собі національних інтересів України. Фактично Путін підібрав для себе перемовників з проросійським спрямуванням і фактично веде перемовини сам з собою. Ви можете собі уявити, що Кучма і Медведчук могли б підписати вигідну для України угоду? Ні перший, ні другий не має довіри в українському суспільстві. Гадаю, що Марчук все це розуміє, але як людина державник і з високою кваліфікацією зробив все, що міг, для обстоювання українських позицій в цих надскладних умовах. Всі інші прислухались до власного голосу. Тобто голосу Кремля. Просто це люди із схожим світоглядом. Тому він і зіштовхнувся із спротивом у Верховній Раді 31 серпня 2015-го року та спротивом українського народу. І все це тому, що історію змов, які зрештою вилились в Мінські угоди, українці органічно не сприймають. Із цього політикам треба робити висновки».

«Я абсолютно погоджуюсь з тим, що в 2004 році влада фактично була передана Ющенку під певні гарантії Кучмі, — коментує «Дню» правник, громадський діяч, співзасновник і керівник ПДМШ ім. М Пирогова Геннадій Друзенко. — Досі те, що у нас називали революціями, було лише зміною особистостей, але в тій же самій системі, яка була сформована при Кучмі. Під час останньої Революції Гідності здавалось, що далі так жити не можна, а виявилось, що можна. Змінились прізвища, розцінки, але схеми залишилися ті ж самі. Якщо говорити медичною термінологією, то це той випадок, коли потрібен хірург, а не терапевт. Необхідно обрізати цю пуповину зв’язків з порочною системою і порочними принципами співіснування. Безумовно хірургія передбачає кров. Злочинці мають бути покарані, а не недоторкані під гарантії в наслідок «договорняків». Тоді в нас буде шанс на те, що зміняться не лише прізвища, а й сутність, система. Принаймні ми будемо тоді знати, що в Україні немає касти недоторканних. Поки Україну представляють Кучма з Медведчуком, ми будемо захлинатись в крові, нам буде важко дивитись в очі батькам загиблих, які воюють за нас зараз на Донбасі. Люди на Майдані, на відміну від тих, хто постійно перебував на сцені Майдану, точно не вмирали за те, щоб Порошенко зайняв крісло Януковича, а Яценюк чи Гройсман крісло Азарова. Але це те, що відбулося насправді».

В цьому контексті варто пригадати слова головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, яка нещодавно в ефірі каналу «112 Україна» сказала: «Українські революції ходять задом наперед, враховуючи той результат, який ми маємо після кожної з них. Потрібно ґрунтовно розібратися — чому так? Чому після кожної ми не маємо відчуття, що ми досягли великого позитивного ефекту? Суспільство має потенціал протесту, але у нього дуже невеликий потенціал конструювання майбутнього. Повстаннями і майданами ми не вирішуємо своїх основних питань — якісної еліти, зміни поколінь, соціальних ліфтів, побудови інструментальної політики, побудови якісної інформаційної політики і зменшення розриву, який відбувся на початку 90-х, між багатими та абсолютно збіднілим населенням. Треба переосмислити інструменти боротьби, інакше ми будемо рухатися від революції до революції, але від цього ставатиме дедалі гірше».

Отже, бачимо, що протягом 25 років незалежності в Україні існують паралельні процеси: щире громадське, але несистемне обурення, яке потім загасає і перетворюється на апатичні до виборів настрої; змови олігархів, які так чи інакше зав’язані під гарантії РФ і виливаються в підозрілі, явно невигідні для України угоди; формування на цьому тлі п’ятої колони РФ серед політиків, громадських діячів та журналістів. Така суміш не може не запускати механізм руйнації державності, яка в свої літа все ще перебуває в стані вразливого немовля без імунітету, що так і не стало на ноги. Саме тому наші «революції» (термін, який насправді навряд підходить до масових протестів, що відбувались в Україні) ходять по колу і часто стають елементом руйнації, а не державотворення.