Iсторик, відкритий для сучасності

Кожна смерть вражає. А надто, коли ти добре знав цю людину, спілкувався з нею, працював на одному інтелектуально-духовному полі, — і цією людиною був Ярослав Лялька, знаний історик, патріот, організатор багатьох національно-патріотичних ініціатив та акцій.

Ще зовсім недавно, 31 березня ц.р., у неділю, ми відзначали 75-ліття Ярослава Степановича і, як звичайно, вели мову про політику, бо ж як без неї у наш заполітизований час? Говорили про майбутнє. Ювіляр був веселий... Не минуло й п’яти місяців — і нагла звістка: нема! Пішов у засвіти... Сумно. Хоч і віримо, що душа безсмертна, а все ж...

Ярослав Лялька у Львові відомий. І не лише у Львові. Він — кандидат історичних наук, тривалий час працював в Інституті суспільних наук (1990 року перейменований в Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України), відтак організував Науково-дослідний центр історії національно-визвольних змагань України, вінцем якого був випуск низки вагомих дослідницьких праць, які поповнили і прикрасили українську історіографію, а відтак — й археографію.

Це насамперед три ґрунтовні джерельні видання під спільною назвою «Літопис нескореної України», і до всіх трьох Ярослав Степанович причетний безпосередньо. Він відповідальний редактор, упорядник ілюстративного матеріалу (та один з авторів передмови) книги першої, — а це документи, матеріали, спогади, які розповідають про репресії і депортації населення західноукраїнських земель після «золотого» вересня 1939 року. Книга вийшла двадцять років тому (1993-го); її обсяг — 797       сторінок!

Друга книга (664 ст.) пішла до читача року 1997-го — і знову ж таки її відповідальним редактором та автором передмови був Ярослав Лялька; він же підібрав і блок рідкісних світлин. Як і попередній «Літопис...», книга надзвичайно цінна, бо документальна, автентична, хронологічно розкриває наступні етапи історії Західної України, себто розгортання національно-визвольного руху у 40-х роках ХХ століття, боротьбу ОУН-УПА з коричневими і червоними окупантами, ліквідацію режимом Греко-католицької церкви, вивози українців            — і не лише із Західної України, а й Північної Буковини та Закарпаття, — у забуті Богом і людьми регіони чужинецької імперії...

Третій «Літопис...» небайдужий історик підготував у співавторстві з журналістом Павлом Романюком, а присвятив його учасникам українського підпілля 1940—1950 років. Підзаголовок книги — «Стара Сіль». То хвилююча розповідь про минувшину і сучасність містечка на Старосамбірщині (давня назва — Зальцборк), котре раніше від Львова отримало магдебурзьке право, а потім стало одним із невпокорених осередків національного духу.

Ці книги з щирими дарчими автографами на чільному місці в моїй домашній бібліотеці — і завжди, коли знімаю їх із полиці, згадую, скільки зусиль доклав Ярослав Степанович, аби підготувати їх і вивести в люди; скільки інертності й байдужості подибував на кожному кроці, причому серед тих, хто прилюдно клявся в любові до України. Кожного разу при зустрічі він з болем і гнівом розповідав про це. Проте не складав рук. І видав ще одну фундаментальну книгу — про члена Української Військової Організації Ольгу Басараб, яку в ніч з 12     на 13   лютого 1924 року замордувала у Львові, в зловісній тюрмі на вулиці Яховича (нині акад. Кучера, 5), поліція.

До Ольги Басараб ставлення нашого історика було особливе. Адже вона народилась у тому самому селі, що і Ярослав Лялька. Саме завдяки невтомному Ярославові Ляльці і виник у Підгородді Музей славної землячки (у Львові — дві пам’ятні таблиці: по вул. І. Вишенського та Р. Кучера), а передніше — Пам’ятник натхненникові Листопадового зриву. Хоча у Вікіпедії зазначено, що пам’ятник Дмитрові Вітовському, «єдиний в Україні пам’ятник», 2003 року встановлено в селищі Брошнів-Осада Івано-Франківської області. Як бачимо, це зовсім не так.

До переліку подвижницьких починів Ярослава Ляльки входять і меморіальні таблиці у Львові, пов’язані з іменами поетки Олени Теліги; педагога і письменниці, авторки слів пісні «Чом, чом, земле моя...» Константини Малицької (літ. пс. Віра Лебедова); режисера театру «Березіль» Леся Курбаса; першого голови уряду ЗУНР Костя Левицького; визначного історика Ярослава Дашкевича. Ще одну таблицю, присвячену Педагогічному Товариству «Рідна школа» (1881—1889) з переліком його фундаторів, було відкрито на фасаді Народного дому — того дому, в якому наприкінці жовтня 1918 року було ухвалено брати владу у Галичині в свої     — українські — руки...Жертовний Ярослав Лялька виношував задум увічнити таблицею пам’ять і про Крайового провідника ОУН Юліяна Головінського. Проте не встиг...

Говорячи про наукові й громадські досягнення Ярослава Ляльки, не слід замовчувати, що часто-густо він був занадто гарячий, емоційний, намагався дійти до мети революційним шляхом, забуваючи, що революції до добра не приводять. Це чисто людські, тимчасові, хитання, гріхи — а хто з нас не грішний? Поза тим Ярослав Лялька діяв і як суто історик-дослідник (теоретик, книжник), і як історик-практик, організатор, адміністратор. Діяв самотужки, але за велінням серця. Почуття патріотичного обов’язку і справедливості не давало йому спочину.

Його життя завершилось. Але не було марним. Бо залишились підготовлені ним, вистраждані видання книг і візуально увічнені видатні особистості й пам’ятні місця (відтепер у Львові дуже і дуже бракуватиме такого самовідданого подвижника). Залишились його донька Галина і син Роман. Залишились внуки.

Залишились старші і молодші друзі...

Ярослав Лялька заповів поховати себе в рідному Підгородді — і воля його була виконана. Серце його зупинилося 24 серпня — у День Незалежності України і в день народження його доньки Галини...