Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

«Ми прийняли естафету від предків...»

Як патріот народу ерзя Олександр Болькін пройшов шлях від ідейного комуніста до активного учасника Євромайдану
3 липня, 2015 - 14:54

Свого часу мені довелося працювати на Поволжі, й я неодноразово пересікався з представниками цієї народності. Жили вони далеко за межами Мордовської АРСР і завжди підкреслювали, що «мордва» — це назва цілком штучна (як, скажімо, «хохли» чи «бульбаші»), а насправді корінне населення Мордовії складається з двох окремих народів — ерзя і мокша. Мені частіше траплялися ерзяни. Та найцікавіша зустріч трапилася нещодавно. В тіні голосіївських дубів і кленів я довго розмовляв з Олександром Болькіним. Героїчна і неординарна людина! Колишній офіцер військово-повітряних сил настільки добре володіє українською мовою, що його можна ставити за приклад решті киян. Та й не тільки у мові справа... Колишній військовий відразу розцінив події на Донбасі як агресію Москви і тепер часто возить гуманітарну допомогу бійцям АТО. І в той же час Олександр є вірним сином Ерзянь Мастор, тобто Країни народу ерзя. Може, через це в Росії його сприймають по-різному...

«Я служив під Житомиром, — так почав свою розповідь Олександр, — і якось, отримуючи форму, спробував говорити з комірником українською. Все ж таки якась повага до національних мов і культур була закладена у мене з дитинства — підсвідомо розумів, що асиміляція й приниження національних мов — це погано. Командир ескадрильї, який був поруч, зробив зауваження: «Ты че это?.. Начинаешь здесь... Говори по-русски!» На щастя, не все в нашій країні залежало від армії. Нас тоді приїхало в гарнізон двадцять чотири молодих лейтенанти. Всі місцеві дівчата навколо розмовляли українською. Пісні були українські, спілкування, вивіски, газети, книжки... Тому дехто з нас починав ставитися до українського світу прихильніше. Після 1991 року я почав більше замислюватися над національним питанням. І згодом військовий комуняка-дуболом в моїй особі перетворився на майже нормальну людину. А свого часу я навіть охороняв пам’ятник Леніну в Києві... Уявіть собі. Я тоді займався рукопашним боєм, навіть був керівником секції, тому одного дня викладач історії КПРС попросив нас, щоб ми допомогли соціалістам захищати пам’ятник вождю світового пролетаріату. Пам’ятник Леніну ще стояв на Майдані, але вже багато говорилося, що його треба знести. Коли ми підійшли, то побачили плакат з написом українською: «Володимире Іллічу, прости нас!» А я взяв тоді з собою ще трьох міцних хлопців: двох татар і одного білоруса. Ми приготувалися охороняти пам’ятник від посягань українських радикалів. Натомість підійшло кілька людей, які говорили з нами цілком спокійно. Один інтелігентний дідусь-українець посіяв перший сумнів у правильність нашої позиції... Запитав, звідки я родом. Я відповів, що народився в Росії, за національністю ерзя. Тоді дідусь запитав, чому я, ерзя, захищаю Леніна? Чому чорнявий татарин із Челябінська тут стоїть? Чому русявий білорус Володя з нами? Чому напис на плакаті українською, а не ерзянською, білоруською чи, скажімо, татарською? І ще багато цікавих речей говорив, яких ми не могли чути від своїх командирів і політпрацівників. Доброзичливо так говорив, — нам зовсім перехотілося битися з українцями, захищаючи вождя... А пізніше я познайомився з німкенею Інґрід Ольснер. Саме вона й знищила остаточно в моїй свідомості комуніста-ленінця».

Про цю жінку Олександр говорить: «Вона сама з Німеччини, на той момент разом із двома своїми синами займалася гуманітарною допомогою, представляючи організацію «Лікарі Гамбурга». Кажуть, вона колись, ще дівчинкою, дарувала квіти Гітлеру, цей момент навіть було зафіксовано на плівку фотографом. У неї був комплекс вини перед людством. Одним словом — свята жінка. Зрозуміло, що знайомство з нею не могло не вплинути на мій світогляд».

Я не міг не запитати Олександра про історію його народу. Ось якою була його розповідь: «1237 року татаро-монголи прийшли на нашу землю. Перед цим вони знищили Волзьку Булгарію, а це на той час була дуже сильна держава з яскравою культурою. Потім орда взялася за знищення Рязансько-Суздальського князівства. Залишався ще один гравець — ерзянська держава. А вона таки існувала, її військо, за оцінками істориків, нараховувало від 30 до 60 тисяч воїнів! Так ось, під натиском ворога ерзянське військо почало відступати в ліси, водночас, за сприятливих умов, атакуючи, оточуючи і знищуючи передові загони орди. А потім знову розчинялося в лісах. Про це згадується в «Истории государства Российского». В цій же праці є згадка як про воїнів, так і про чиновників, а оскільки були чиновники, то була й держава. Одного разу військо зібралося на родове моління (ерзянською — «Раськень Озкс») на березі озера Інєрка, і було вирішено, що у даних умовах неможливо зберегти державність, а треба просто врятувати народ. Бо якщо збережеться народ, то можна повернути землю і відновити державність. Було призначено авторитетних наглядачів, які слідкували за порядком. Ерзянам забороняли змішані шлюби, щоб не розчинитися серед сусідніх народів, а ще було вирішено раз на тридцять-сорок років збиратися на своєрідні з’їзди, де старійшини передавали владу молодшому поколінню. Лише у 1629 році московська влада помітила, що відбувається щось не те, що народ ерзя непогано організований і аж ніяк не є покірним населенням імперії. Учасників останнього з’їзду «Раськень Озкс» було фізично знищено. Думали, що все, з ерзянами покінчено. Та все ж народ зберігся. Коли більшовики прийшли до влади, то почали загравати з пригнобленими народами Російської імперії і утворили Ерзяно-мокшанський національний округ. Потім навіть термін вигадали новий: «Мордовський округ», щоб — як пояснював дехто з шовіністів — «не ламать язык». Так принизливе для нашого народу прізвисько увійшло в офіційні документи, навіть у назву адміністративної одиниці. І вже виросло кілька поколінь людей, які спокійно на це реагують.

Етнічних ерзян в Росії близько п’яти мільйонів. Тобто людей з ерзянською кров’ю. А тих, хто повністю визнає себе ерзянином, — шістсот із чимось тисяч. Хоча сто років тому нас було разом із мокшанами півтора мільйона. У 1970—1080-ті роки вже почалася лавиноподібна русифікація. Імперія завжди починає асиміляцію зі знищення найкращих. А вже від ненайкращих... народжувались ми. Що поробиш? Як є, так є. І нам доводиться приймати естафету від предків, якось жити у нових умовах, зберігати рідну мову і культуру. Одним словом, роботи у нас багато. Бо ж зруйновано зв’язок із минулим. У нас все тримається на певній мовній відрубності — наша мова зовсім не схожа на російську... А ось з історичною пам’яттю гірше...»

Про свою участь у Революції Гідності Олександр говорить: «На Майдані ми були майже постійно. За весь час протистояння ми привезли понад 150 кубометрів дров для обігріву наметів. І в останні дні я був на Майдані разом із сином та друзями. Ще до того, на Банковій, був жорстоко побитий «беркутівцями». Чотири глибоких рани на голові, тріщина черепа, струс мозку, три зламаних ребра... Але все минулося, череп у мене надійний, «військовий», сподіваюся, стане ще міцнішим. Дружина з донькою постійно носили на Майдан їжу. Донька вдень, а дружина вночі... Тобто в міру своїх сил ми брали участь у Революції Гідності. А тепер я нерідко буваю в зоні АТО як волонтер, роблю все від мене залежне, щоб наші воїни зупинили агресора і зберегли кордони українського світу».

Сергій ЛАЩЕНКО, фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments