Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори
Григорій Сковорода — український філософ-містик, богослов, поет, педагог

Спадщина предків

Чи мають право українці на частину історії Речі Посполитої, коли були спільними мова, культура, звичаї і, певна річ, воєнні події?
1 серпня, 2013 - 19:58
ІЗ ПОВАГОЮ ДО ІСТОРІЇ. НАДЗВИЧАЙНИЙ І ПОВНОВАЖНИЙ ПОСОЛ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА В УКРАЇНІ ГЕНРИК ЛІТВІН І АВТОРКА КНИЖКИ ЛЮДМИЛА СУЛИМА

Таке питання пролунало на засіданні українсько-польського круглого столу істориків XVII ст., проведеного в кінці червня в приміщенні посольства Республіки Польщі. За ініціативою польської сторони приводом для зустрічі стали цьогорічні ювілейні дати спільної польсько-української історії: 340 років Хотинської битви та 330 років Віденської битви. А ще доречна нагода для обговорення теми польських та українських збройних формувань у важливих битвах XVII ст. То був час, насичений воєнними зіткненнями, у яких два народи однієї держави виступали як союзниками, так і ворогами. Але це історія, її вже не переписати, а можна лише оцінити, аналізуючи важливі воєнні події, що відіграли значну роль в історії Європи.

Чому саме на цих двох важливих битвах сьогодні прикуто увагу? Що нам відомо з історії про Хотинську битву (1620—1621 рр.)?

«Хотин став останнім рубежем і останньою битвою у війні Речі Посполитої з Османською імперією за Молдавське князівство. Але Хотинській битві передувала битва під Цецорою 1620 року, у якій польське військо зазнало поразки. Тоді загинув великий коронний гетьман, військовий міністр Речі Посполитої Станіслав Жолкевський та багато відомих воєначальників. До цього часу невідомо, з яких міркувань великий коронний гетьман відмовився напередодні битви від допомоги козаків — справжніх воєнних професіоналів, хоча в польсько-литовському війську не бракувало найманців: німців, валахів, чехів, татар. То була не стільки поразка воєнна, як помилка політики С. Жолкевського щодо козацтва. Після тієї поразки становище виправив король Сигізмунд ІІІ Ваза, який звернувся по допомогу до гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У битві під Хотином об’єднане польсько-литовське військо, у складі якого було 40-тисячне козацьке військо, розгромило 150-тисячне військо османів і татар. Зокрема, у липні відбулося кілька битв між козацьким та османським флотами в Дніпровському лимані, в гирлі Дунаю та Керченській протоці. Учасником цих битв був сміливий флотоводець, який повернувся з турецького полону з європейською славою і нагородою від Папи Римського Павла V, Іван Сулима. Перехоплюючи ворожі галери на Чорному морі, козаки зірвали регулярне постачання турками військового спорядження для своєї армії. Під Хотин так і не прибула партія важких гармат для ведення облоги. Без морського фронту, відкритого запорожцями, перспективи Речі Посполитої у Хотинській війні, вочевидь, були б не надто втішними».

Чим важлива для українців Віденська битва, і які події передували їй?

«Після Хотинської перемоги не було часу налагоджувати відносини з козаками, бо продовжилася війна зі Швецією, а потім і з Московією. В Європі точилася Тридцятилітня війна, і представники ворогуючих сторін намагалися залучити на свій бік запорізьких козаків, загони яких брали активну участь на всіх фронтах. Але в певний момент ситуація стала некерованою, і було назавжди змінено історію. Шляхтич і вірний королю підданий Б. Хмельницький проголосив козацьку державу Війська Запорозького Україну, паралельно домагаючись затвердити у польського короля Яна ІІ Казимира удільне Велике князівство Руське у складі Речі Посполитої. Битви під Жовтими Водами, Корсунем, Збаражем, Берестечком лише віддаляли два народи, сіючи між ними ворожнечу. З 1654 року, відколи було утворено воєнний союз Війська Запорозького України з Московським царством, козацький реєстр вже затверджував московський цар. А після поділу українських земель між Московією та Річчю Посполитою реєстр лівобережного козацтва становив 20 тис. шабель, а на Правобережжі, яке було під юрисдикцією Польщі, його взагалі не формували. Спроби возз’єднання двох народів після смерті гетьмана Б. Хмельницького (Гадяцький договір І. Виговського 1658 року, Слободищенський трактат Ю. Хмельницького 1660 року, обрання Павла Тетері (Моржковського) гетьманом Правобережної України 1663—1665 рр.) не дали жодних результатів. Дезорієнтація і безпорадність привели під протекторат турецького султана обох українських гетьманів: Петра Дорошенка, гетьмана Правобережної України, та Івана Брюховецького, гетьмана Лівобережної України.

Османська імперія відновлює війну проти Речі Посполитої і за Бучацьким мирним договором 1672 року та Журавненським мирним договором 1676 року отримує Поділля і частину Правобережної України. Великий коронний гетьман Ян Собеський розбив турків під Хотином 1673 року, але це нічого не змінило. Ставши королем Речі Посполитої 1674 року, Ян ІІІ Собеський намагався будь-що повернути втрачені землі і вів бої з турками, руйнуючи Брацлавщину. Ситуація почала змінюватися після того, як білоцерківський полковник Стефан Куницький (колишній соратник гетьмана П. Дорошенка) виступив ініціатором і взяв активну участь у вигнанні з Правобережжя турецько-молдавського намісника Георгія Дуки. У липні 1683 року він зібрав козацьку раду, на якій ухвалили рішення: визнати протекторат короля Яна ІІІ Собеського над Військом Запорозьким на Правобережжі, підтримати війну Речі Посполитої з Османською імперією і здійснити похід на турецько-татарські володіння в Молдові та Південному Причорномор’ї.

Тому щойно полякам вдалося відвоювати частину Поділля, королівським універсалом у серпні 1683 року С. Куницького призначили гетьманом Війська Запорозького Правобережної України. Йому доручили набрати вірне королю та Речі Посполитій козацьке військо. Новому гетьману вдалося підняти з руїн Богуслав, Корсунь, Мошни та здійснити успішні походи до Молдавського князівства і на Буджацьку орду. Здобувши перемогу під м. Кіцкани, гетьман рушив вглиб володінь Ногайської орди. Під його корогвами зібралася чимала воєнна сила, що наприкінці 1683 року воювала з турками на околицях Бендер і Акермана, надаючи тим самим допомогу королю Яну ІІІ Собеському, який, визволивши Відень від турецької облоги, намагався витіснити османів з угорських земель. Знищивши поселення навколо Акермана, С. Куницький дійшов до берегів Чорного моря, де зруйнував передмістя Ізмаїла та Кілії. Але біля с. Тобак гетьман Куницький зазнав поразки. В оборонному таборі його оточили війська кримського хана Хаджі ІІ Гірея. Не витримавши ворожого натиску, Куницький покинув табір, в якому залишилися піхотні полки, і з кінними полками переправився через річку. Частині козаків піхотних полків, на чолі з досвідченим Андрієм Могилою, вдалося вирватися з оточення, решта козаків загинула або потрапила в полон. Козаки, невдоволені поразкою, забили С. Куницького, а на його місце обрали А. Могилу, учасника Віденської битви 1683 року, який у складі польського війська очолював п’ятитисячне козацьке формування. Після Віденської битви король видав універсал 1684 року, а постанова польського сейму 1685-го офіційно відновила козаччину з усіма колишніми правами і привілеями».

Ці та наступні події воєнної історії Східної Європи найбільш детально відображено в книжці «Сулими: спадщина предків». Автор Людмила Сулима брала участь у засіданні круглого столу і вручила свою книжку Надзвичайному і Повноважному Послу Республіки Польща в Україні Генрику Літвіну з метою популяризації спільної польсько-української історії. Пан Літвін (до речі, за фахом історик) висловив сподівання, що ця зустріч істориків стане першим кроком у подальшому взаєморозумінні і зближенні двох народів. Будемо сподіватися, що книжка журналістки стане у пригоді як українським, так і польським історикам.

Підготував Роман СЛЕПЕНЧУК. Фото надано автором
Газета: 
Рубрика: