Україна і СНД

«— Ваша Софочка вышла наконец замуж?

— Постепенно выходит».

Одеський анекдот

Останнім часом українська влада з неймовірною швидкістю надолужує те, що мала б зробити ще рік тому. Судіть самі: 6 лютого 2015 року з?явилося повідомлення, що РНБО запровадила санкції проти російських компаній та осіб, які підтримали агресію Російської Федерації. Тобто відповідний закон було ухвалено восени минулого року, а РНБО вже на початку лютого року поточного запровадила санкції, і таким чином Україна приєдналася до обмежень, введених задовго до цього країнами ЄС, США, Канадою, Японією та деякими іншими державами на її — України — підтримку.

Вже з 1 березня цього року на територію України перестали пускати громадян Росії за внутрішніми паспортами. Щоправда, за винятком тих сотень кілометрів кордону, які Україна не контролює. Те саме стосується й зупинення з 16 березня 2015 року в односторонньому порядку дії Угоди про малий прикордонний рух між Україною та Російською Федерацією.

• На тлі таких «успіхів» навіть якось незручно запитувати про припинення участі України в СНД. І хоча переважна більшість наших особистих знайомих упевнена, що Україна давно з тієї контрольованої Росією т. зв. Співдружності вийшла, щоразу доводиться їх розчаровувати, пояснюючи, що це не так. Що майже рік тому, 19 березня 2014 року, РНБО ухвалила рішення про припинення головування України в СНД (уточнимо: на час Революції Гідності в Раді глав держав СНД нас представляв В. Янукович). Тоді ж таки Секретар РНБО А. Парубій заявив, що країна починає процес виходу з СНД. Не минуло й дев’яти місяців після того, і в пресі з’явилося повідомлення, що 8 грудня 2014 року у Верховній Раді почалося обговорення питання виходу. А далі — пауза. Почувши таке, наші знайомі зазвичай плюються. І ми разом з ними.

Знаємо, яких зусиль докладав, щоб переконати колег-депутатів, наш міністр (1998—2000, 200532007) Б. Тарасюк. Знаємо, що інший професіонал-дипломат і правник-міжнародник В. Василенко підготував об’ємний аналітичний документ про СНД. Але, мабуть, в одному прорахувався мудрий Володимир Андрійович: люди, до яких він апелював, далі третьої сторінки не читають. А то й другої...

Відтак спробуємо стисло деякі пов’язані з СНД стереотипи з’ясувати.

Часто доводиться чути, нібито припинення участі в СНД може завдати шкоди договірно-правовій базі відносин України з іншими країнами-учасниками.          

• Не може. По-перше, припинення участі не означає автоматичного виходу з усіх договорів. По-друге, серед підписаних Україною з 1991 року багатосторонніх документів значну частину становлять такі, що не потребують виконання (заяви, декларації, рішення про кадрові призначення тощо), або ті, що вже виконані. Зберігають актуальність лише кілька десятків базових угод, кожна з яких потребує ревізії. Тривалий час при підписанні документів у рамках СНД Україна виходила з того, що вони не суперечать її інтересам. Але такого критерію для підписання абсолютно не досить. Сенс можуть мати лише ті документи, які є корисними для України. Саме під цим кутом зору повинна здійснюватися ревізія, яка мусить врахувати також наявність двосторонніх угод (і в разі необхідності ініціювати їхнє укладання), а також багатосторонніх угод в інших форматах (ООН та її спеціалізовані інститути, Рада Європи тощо). По-третє, формальна неучасть в СНД не є перешкодою для співробітництва. Як відомо (хоча, мабуть, не всім), сьогодні, крім 9 держав-учасниць, до СНД входить один асоційований учасник — Туркменістан та дві країни-спостерігачі — Монголія та Афганістан. У Міждержавній раді зі стандартизації, метрології та сертифікації на правах спостерігачів участь беруть... Великобританія, Литва, Польща, Туреччина, Угорщина, Чехія, в Регіональній співдружності в галузі зв’язку — країни Балтії, Болгарія та Фінляндія, у Раді із залізничного транспорту держав-учасниць СНД — залізничні адміністрації тих же країн Балтії, Болгарії та Фінляндії. Більше того, збори зазначених рад інколи відбуваються за межами СНД. Приміром, 52 засідання Ради із залізничного транспорту відбулося в травні 2009 року в Юрмалі. Ну самі розумієте: травень, Юрмала, приємне з корисним.

• Зазначене фактично є відповіддю на інше ймовірне застереження, а саме острах втратити СНД як можливий майданчик для контактів, реалізації національних інтересів, донесення точки зору України тощо. Такі побоювання також не витримують критики. Щоб пересвідчитися в цьому, варто поставити самим собі одне запитання і самим — але чесно — на нього відповісти. Чи було ухвалено в рамках т. зв. Співдружності бодай одне рішення, яке б відповідало національним інтересам України і при цьому не збігалося з точкою зору Кремля? Відповідь буде негативною. Україна в кращому випадку не підписувала той чи інший документ, часом утримувалася під час голосування, але Москва і кілька її сателітів завжди вигідний Кремлю документ підписували і, навпаки, ініціативи України гальмували.

Наскільки нам відомо, сьогодні Україна не бере участі в самітах СНД, але й далі залишається учасницею зібрань десятків галузевих органів цієї організації. В такому разі постають цілком логічні запитання: чи намагалася Генеральна прокуратура України у Координаційній раді генеральних прокурорів держав-учасниць СНД домогтися екстрадиції В. Януковича та його поплічників? Чи розглядала з ініціативи України Рада командуючих прикордонними військами держав-учасниць СНД питання передачі під контроль України її державного кордону на тих ділянках, де сьогодні хазяйнують заохочувані Росією бандформування? Чи вносили представники України у згаданій раді та Раді керівників митних служб держав-учасниць СНД резолюції з засудженням практики надсилання т. зв. гуманітарних конвоїв? А якщо не домагалися, не вносили, не розглядали, то що ми там робимо? На що витрачаємо бюджетні кошти?

Ще одне заяложене відмагання пов’язане з тим, що припинення участі в СНД начебто може завдати шкоди інтересам простих громадян. Це цілковита дурниця. СНД, як і Радянський Союз, не створювалася в інтересах громадян і цими інтересами ніколи не керувалася. Тим, хто досі бачить Росію чи то в авангарді світового пролетаріату, чи то в ролі оборонниці трудящих, спеціально повідомляємо: свого часу РФ не підписала Угоду з питань, пов’язаних із відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (1992 р.) та Протокол до неї (2003 р.), Угоду  про взаємну допомогу на випадок аварій та інших надзвичайних ситуацій на електроенергетичних об’єктах держав-учасниць СНД (2002 р.), підписала, але заявила про намір не брати участі в Угоді про першочергові заходи із захисту жертв збройних конфліктів (1993 р.), Угоді про державну соціальну допомогу членам сімей військовослужбовців, які загинули в Афганістані та інших державах, де тривали бойові дії (1993 р.), Угоді про соціальний захист і охорону здоров?я громадян, які зазнали впливу радіації внаслідок Чорнобильської та інших радіаційних катастроф і аварій, а також ядерних випробувань (1994 р.), Угоді про встановлення для учасників Великої Вітчизняної війни, трудівників тилу воєнних літ і вдів загиблих воїнів додаткових пільг і матеріальної допомоги з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років (1994 р.) та низці інших документів соціального спрямування.

• Натомість СНД активно використовується РФ для створення т. зв. спільних культурного, освітянського та інших штучних просторів гуманітарного спрямування, метою яких є збереження впливу Москви у нових незалежних державах, їхня подальша русифікація, одержання мовчазної згоди світового співтовариства на потрактування цих держав як сфери російських інтересів.

Залишаючись учасницею СНД, Україна підігрує ворогові, відмовившись від такої участі, завдає удару його планам. Зрозуміти це неважко, значно важче підпорядкувати власні, в тому числі бізнесові, інтереси інтересам суспільства. Відтак питання припинення участі України в СНД має стати своєрідним лакмусовим папірцем, тестом для двох гілок української влади — законодавчої та виконавчої. Бути «трохи вагітними» в таких питаннях неможливо.

Сергій Борщевський, колишній заступник директора, директор департаменту Виконкому СНД за квотою України (2000—2005 рр.), заступник директора Першого територіального департаменту МЗС України (2006—2007 рр.)

Олександр Данильченко, колишній Постійний Повноважний представник України при СНД (2000—2004 рр.), заступник директора Першого територіального департаменту МЗС України (2004—2006 рр.)