Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Незасвоєний урок Криштофа Косинського

5 грудня, 2003 - 00:00

Українсько–польська історія XVI-XVIII століть – це жорстока коловерть козацько–селянських повстань проти магнатів і шляхти, утисків православних та їх віри, апогеєм яких стала Національна Українська революція середини ХVII століття під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, а кривавою крапкою — несамовита у своїй люті Коліївщина. Витоки ж цієї «дипломатії шаблі та сокири» сягають кінця ХVI століття, коли Україну захопило велике козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського.

Перші десятиліття після Люблінської унії (1569 р.) стали періодом, з одного боку, формування козацтва як окремої суспільної верстви новоутвореної союзної держави Речі Посполитої, а з іншого — посиленням напруження між козаками та польською шляхтою, яка часто використовувала подвійні стандарти у своєму ставленні до козацтва: ледь помітна повага у часи спільних військових кампаній проти турків і кримських татар змінювалася презирством та утисками у мирному житті. Це глибинне протиріччя було своєрідною бомбою уповільненої дії, яка будь-якої миті могла вибухнути.

I мить настала — наприкінці 1591 року. За рік до цього гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля за гарну службу дарунок — землі понад річкою Рось. Очолюючи реєстровців з 1586 року, Косинський, православний шляхтич iз Підляшшя, був людиною «неабияких здібностей, вельми популярною серед запорожців» (Дмитро Яворницький). А тому він сприйняв як особисту образу привласнення подарованих йому земель — маєтностей Рокитне і Ольшаниця (Вільшаниця) — білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким (син славного князя Василя-Костянтина на той час став ренегатом — прийняв католицьку віру), котрий «мотивував» цей крок своїми владними повноваженнями.

Подібні ситуації у ті часи стають досить поширеними: активна експансія поляків на Придніпров’я після Люблінської унії супроводжувалася захопленням численних маєтків старої української знаті. Косинський не зміг «проковтнути пілюлю», і усвідомлюючи марність судового позову, наважився обрати силовий варіант вирішення майнового конфлікту (між іншим, зовсім схожа ситуація через півстоліття змусить взятися за зброю й чигиринського сотника Богдана Хмельницького…) Втім, особисті мотиви як привід повстання були хоча й суттєвими, проте не визначальними; набагато важливішим стало те, що на заклик Косинського відгукнулися сотні зневірених козаків та селян.

Загони Косинського влітку 1591 р. зайняли Пиків, Білогородку, Чуднів, напали на Білу Церкву, зруйнувавши резиденцію Януша Острозького (той завбачливо втік), а незабаром майже безперешкодно зайняли Переяслав і Трипілля. На подвір’ях захоплених панських маєтків запалали багаття — козаки спалювали документи на володіння землями, наївно сподіваючись таким чином позбавити шляхту прав власності на територію Придніпров’я.

Польське військо з чигиринського гарнізону, перед яким поставили задачу придушити повстання, після переговорів з Косинським відступило. Сили виявилися нерівними, адже загони гетьмана реєстровців зростали щодня: поряд з козаками його збільшували тисячі втікачів iз польських маєтків Правобережжя, які вбачали в Косинському мало не месію, адже він звільняв селян від повинностей та безперешкодно приймав їх до свого війська.

Після взяття Косинським Києва (червень 1592 року) напади на польські маєтки поширилися й на Волині та Брацлавщині. Тоді ж повстання нарешті «помітили» й у Варшаві. Десятки спалених маєтків шляхти, втеча багатьох польських заможних родин на захід, незалежна поведінка Косинського — все це стало причиною того, що король Речі Посполитої Сигізмунд III Ваза, не стільки наляканий, скільки здивований діями «підданих Корони», запропонував на сеймі відрядити військо для придушення «бунту».



Втім, ця пропозиція не знайшла підтримки більшості шляхти: багатьом у столиці події на «східних кресах» здавалися лише сваркою Косинського та Острозького, не більше. То ж ті магнати і шляхтичі, чиї володіння найбільше постраждали від нападів повстанців (Острозькі, Корецькі), були змушені власними силами збирати ополчення, аби виступити проти Косинського, який під кінець року зупинився в Острополі на Поділлі.

У багатьох містечках, зайнятих повстанцями, крім традиційного знищення та розграбування маєтків шляхти, вводилося козацьке судочинство, натомість закони Речі Посполитої скасовувалися. Очевидно, ці радикальні кроки Косинського й стали причиною зміни ставлення короля до повстання: в універсалі від 16 січня до шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств король закликав мешканців цих країв «до посполитого зрушення проти низових козаків за те, що вони по неприятельськи маєтки шляхти знищують, а самих шляхтичів та міщан до присяги на вірність собі насильно приводять». Тоді ж схожу за духом постанову видав і сейм: «Свавілля козацтва, чим далі, тим більше шкодить Речі Посполитій; унаслідок цього сейм 1593 року постановляє вважати козаків ворогами батьківщини. Гетьманові війська нашого доручаємо тих свавільців знищити».

Шляхетське ополчення (з трьох воєводств — Київського, Брацлавського і Волинського), центром збору якого стало місто Костянтинів, очолили князь Януш Острозький та черкаський староста Олександр Вишневецький (до речі, нащадки славних українських князівських родин, захисникiв вiри й прав українців, а тепер непримиренні вороги козацтва). До початку лютого польське військо було вже готове до бойових дій проти «бунтівників». Косинський, який зрозумів, що майбутній бій з поляками вирішить й долю самого повстання, у пошуках кращої диспозиції рушив зі своїми загонами (чисельність яких на той час, хоча й сягнула 5000 чоловік, втім, була суттєво меншою за кількість вояків польського війська) від Костянтинова до містечка П’ятки (нині — село Чуднівського району на Житомирщині).

Класичним методом ведення бою в ті часи була облога, вже неодноразово випробувана козаками під час сутичок iз кримськими татарами у другій половині ХVI століття. Тож на великому полі під П’яткою військо Косинського отаборилося традиційним козацьким чотирикутником возів.

2 лютого 1593 року поляки розпочали атаку, яка того ж дня увінчалася проривом кільця оборони повстанського табору та змусила козацьке військо з боєм відступати до П’ятки. Після кількаденної облоги містечка Косинський, який втратив під час відступу більшість своїх людей, капітулював. За спогадами польського літописця Йоахима Бєльського, 10 лютого козацький гетьман, виїхавши на коні з воріт П’ятки, впав до ніг Януша Острозького з благаннями про прощення.

Умови помилування виявилися на диво м’які: Косинський тричі вклонився представникам роду Острозьких та власноручно написав «присягу», у якій визнавав, що козаки «немало огорченія і збитків спричинили», але відтепер прагнуть «вічно жити у князів їх милості у колишній любові, ніколи не виступати проти, а навпаки — всіляко служити їм». Реєстровці з козацького війська після присяги королю також отримали прощення. «Головне смислове навантаження угоди полягало в обіцянці козаків не зачіпати особисто Острозьких і Вишневецького і при потребі служити їм. Для українських князів суть козацького питання полягала в тому, щоб спрямувати низове товариство у потрібне їм русло і повернути втрачений вплив на нього. Тому Острозький вважав, що вже достатньо покарав свавільців і на закінчення вдовольнився зовнішньою покорою свого особистого ворога Косинського», — писав у своїй книзі «Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні» доктор історичних наук Сергій Леп’явко.

Причини подібного «хеппі енду» першого великого козацького повстання (втім, доля Косинського склалася трагічно: у травні 1593 року він з невеликим загоном напав на Черкаси, прагнучи помститися за приниження під П’яткою Олександру Вишневецькому, проте у засідці його було вбито) криються у неусвідомленні польською політичною й військовою елітою соціальних протиріч у державі, яскравим виразом яких стало фактичне безправ’я козацтва. Повстання 1591—1593 років не стало для Речі Посполитої першим тривожним сигналом та приводом замислитися про перегляд принципів відносин з козаками.

Політика подвійних стандартів тривала. Від поклонів і вибачень у П’ятці до страшних катувань у Кодні — 175 років. Понад півтора століття кривавих повстань і воєн — занадто велика ціна за незасвоєний шляхтою урок Криштофа Косинського.

Офіційний історіограф Речі Посполитої Р.Гейденштейн писав: «Був то дуже важливий випадок, бо Косинський першим дав початок тим розрухам козацьким, які потім під проводом Лободи і Наливайка вибухнули».

Сергій БОВКУН, Житомир
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments